НАСАМПЕРЕД вам, можливо, цікаво дізнатися, коли і як Свідки Єгови вперше опинилися у тій в’язниці. Це сталося 4 липня 1918 року. Вісім відомих християнських служителів під конвоєм піднялись по 15 гранітних сходах федеральної тюрми. Якщо до них застосували поширену в ті дні процедуру, то їх привели в кайданах на ногах та у наручниках, прикріплених до ланцюга, який оперізував талію. Новоприбулими були духовно кваліфіковані чоловіки, що брали провід серед Міжнародних Дослідників Біблії, як тоді називалися Свідки Єгови. Ці чоловіки не здогадувалися, що знадобиться майже рік, аби довести, що їхнє ув’язнення є грубим порушенням правосуддя. У березні 1919 року вісім Свідків спустилися тими ж в’язничними сходами, але вже вільні й без кайданів. Згодом, коли органи влади вирішили скасувати обвинувачення, їх було реабілітованоa.

Протягом ув’язнення в Атланті, ці християнські чоловіки проводили вивчення Біблії. Один з тих восьми в’язнів, А. Макміллан, пізніше розповів, що спочатку замісник начальника тюрми ставився до них вороже, але згодом щиро визнав: «Заняття, які ви проводите [з в’язнями], просто чудові!»

[Рамка/Ілюстрації на сторінках 20, 21]

«Ви приймали декого з моїх найліпших друзів»

У КВІТНІ 1983 року Фредерік Франц, який тоді служив у Керівному органі Свідків Єгови, відвідав в’язницю в Атланті (США). Йому хотілося побувати саме у цій тюрмі. Ввійшовши у приміщення, він голосно сказав до охоронця, що сидів у фойє: «Знаєте, ви приймали тут декого з моїх найліпших друзів!» Це, м’яко кажучи, спантеличило охоронця. Що Франц мав на увазі?

Шістдесят чотири роки тому Джозефа Рутерфорда і сімох його товаришів фальшиво звинуватили у таємній змові. Пізніше Рутерфорд і Франц стали близькими друзями та співробітниками. І ось, коли з часу смерті Рутерфорда минуло понад 40 років, Франц, якому вже було майже 90, захотів відвідати колишнє місце ув’язнення свого друга. Він роздумував про працю, котру Рутерфорд та його товариші проводили за цими мурами. У чому ж вона полягала?

Невдовзі після того як Рутерфорда з товаришами ув’язнили, замісник начальника тюрми сказав їм: «Ми збираємося дати вам роботу. Що ви вмієте?»

— Шефе,— сказав А. Макміллан, один з восьми,— я нічим, крім проповідування, не займався. Чи ви можете запропонувати мені щось подібне тут?

— Ні, сер! Власне через те ви й опинились у в’язниці. І я запевняю вас: тут ви проповідувати не будете.

Минуло кілька тижнів. У неділю всім в’язням наказували ходити на службу Божу до каплиці, а потім ті, хто бажав, могли залишатися на недільній школі. Вісім товаришів вирішили заснувати свою групу вивчення Біблії і по черзі брали провід у проведенні біблійних обговорень. «З цікавості до нас почали приходити інші особи, яких ставало все більше й більше»,— розповідав пізніше Рутерфорд. Незабаром невеличка група з 8 чоловіків збільшилася до 90!

Як відгукувалися в’язні про ці біблійні вивчення? Один з них сказав: «Мені вже 72 роки, але щоб почути про правду, треба було аж потрапити за ґрати. З цього приводу я навіть радий, що мене посадили». Інший в’язень зазначає: «Незабаром мій строк закінчиться. Шкода, що мушу попрощатися з вами... Скажіть, де я зможу знайти таких людей, як ви?»

За день до того, як цих вісьмох чоловіків звільнили, вони отримали зворушливого листа від молодого чоловіка, який відвідував їхню групу. Він написав: «Хочу, аби ви знали, що розпалили у мені бажання стати ліпшим, шляхетнішим чоловіком, якщо це можливо для такої нікчемної і побитої життям людини, як я... Я слабий, дуже слабий, ніхто не усвідомлює це ліпше, ніж я сам. Але я докладатиму всіх зусиль і, якщо буде необхідно, боротимусь зі собою, аби отримати багаті плоди з того насіння, яке ви посадили. Бо хочу допомогти не лише собі, але й тим, хто мене оточує. Це може звучати дивно з уст такої людини, як я, але все це, кожне слово, сказане з глибини серця».

З того часу минуло вже понад 80 років, а Свідки Єгови, як і раніше, сіють зерна біблійної правди у в’язниці в Атланті, а також у багатьох інших тюрмах (1 Коринтян 3:6, 7).