На Брюері-Ґалч виросли духовні квіти
МІЛЬЙОНИ років тому внаслідок вулканічної діяльності глибоко в надрах землі нагромадилися такі метали, як мідь, срібло й золото. Внутрішній тиск витіснив велику кількість цих корисних копалин через тріщини у зовнішні шари землі, і внаслідок цього утворилися поклади металів у тому місці, що нині називається Мюл-Маунтинс Південної Арізони (США). У 1877 році Джек Данн, військовий скаут, який працював поблизу того терену у форті Вачука, шукав воду й виявив ознаки цього неосяжного багатства корисних копалин. Він дав позику старателеві Джорджу Варрену, щоб той розпочав розробку копалин.
Джордж Варрен оформив документи на володіння багатьма ділянками, але нечесно тримав свого партнера Джека Данна у незнанні про це. Ці землі з покладами корисних копалин могли б зробити Варрена казково багатим, проте під надмірним впливом віскі він нерозумно побився об заклад на свої відкриті землі, що зможе перемогти на скачках одного коня. Певна річ, він втратив усе, що мав. Ці терени зрештою почали називатися Квін-Майн [Королева копалень]. Протягом усіх цих літ, до 1975 року, в копальнях Мюл-Маунтинс шахтарі видобули майже чотири мільйони тонн міді й силу-силенну золота та срібла.
Розробка твердої породи вимагає «твердих» гірників. Вони прибули з Англії, Ірландії, Італії, Німеччини і Сербії. Оскільки розробка твердої породи добре оплачується, то гірники мають стимул добре працювати. Позаяк ці гірники жили за тисячі кілометрів від своїх родин, вони й починали «добре» пити, отож один підприємливий німецький броварник побудував неподалік цих шахт броварню. Броварні випускають продукт, що не вимагає особливого готування перед споживанням. Багато хто полюбляє, аби цей продукт подавався прохолодним у дружній атмосфері вкупі з розвагами. Тому на вулиці поблизу броварні, як гриби, почали виростати бари. У свою чергу ці бари стали заповнюватися гірниками, котрі добре працюють і «добре» п’ють. Їм також пропонувалися й розваги, головним чином проституція, азартні ігри та алкоголь — поєднання, котре не доводить до добра. Отже, ця вулиця стала відома як Брюері-Ґалч, що означає «броварський яр», і через те що по ній було небезпечно ходити, вона набула ще гіршої слави, ніж горезвісне містечко Тумстоун, розташоване за 40 кілометрів від неї.
Врешті-решт більшість гірників одружилися і почали будувати оселі, в котрих могли б ростити дітей. Гірники з Англії почали будувати оселі, в котрих мали б жити англійські гірники XIX сторіччя; ті, що із Сербії,— оселі сербських гірників; з Німеччині — німецьких; з Італії — італійських, а з Ірландії — ірландських. Старе містечко Бізбі було побудоване на схилах крутого каньйону, тому будинки туляться всюди, де лише було місце на скелястому ґрунті обабіч схилів каньйону. У таких унікальних розмаїтих будинках зрештою оселилося 20 000 чоловік, здебільшого гірники та їхні родини; нині вони приваблюють туристів з усього світу. Містечко було назване Бізбі на честь інвеститора цих копалень, котрий так і не відвідав цього поселення, названого його іменем.
Містечко розросталося, зростала й кількість барів на Брюері-Ґалч. Колись на два квартали припадало понад 30 барів; у кінці тієї вулиці також процвітав великий квартал публічних домів.
Люди у Бізбі вперше почули правду близько 1950 року, коли туди переїхали декілька родин Свідків. Згодом у результаті проповідницької діяльності там утворився збір Свідків Єгови, котрий 1957 року вже налічував 12 вісників. Їм було потрібне місце для зібрань, отож вони почали орендувати невеличке приміщення — вестибюль крамниці на Брюері-Ґалч, що навпроти корчми «Святий Ельмо». Інколи їм завдавали клопотів відвідувачі неморальних установ, що були довкола них. Вряди-годи якийсь п’яний випадково заходив у приміщення під час вечірнього зібрання, але, як правило, сідав ззаду й слухав, дехто з таких навіть робив пожертви перед тим, як забратися геть.
Перегодом члени збору купили за 11 кілометрів від Брюері-ґалч та її аморальної атмосфери клаптик землі під майбутній Зал Царства. Його було збудовано й присвячено 1958 року. Від цього часу вони поновлювали й розширювали зал тричі, і він досі добре служить Свідкам.
Коли 1975 року копальні були закриті, то з ними фактично й закрилося містечко. Гірники зі своїми родинами перебралися до містечок, де були діючі копальні. У містечку залишилися здебільшого гірники-пенсіонери зі своїми родинами.
Славнозвісна Брюері-Ґалч нині приваблює лише туристів. На ній залишився лише один бар, а будинок броварні переобладнано під родинний ресторан. Району публічних домів теж вже давно немає, хоча його колишнє існування виказують паркани, котрими огороджені деякі будинки цього району. Вони зроблені з поіржавілих ліжкових пружин та рам. Брюері-Ґалч — вулиця, на котрій колись велось надзвичайно неморальне життя, нині є лише курйозом для цікавих людей.
На даний час збір налічує 48 вісників і продовжує зростати. Проповідування від дому до дому є вельми цікавим. Свідки зустрічають гірників-пенсіонерів, що походять з Англії, Ірландії, Італії, Німеччини та Сербії, а також багатьох ма́лярів, декотрі з них виставляють свої картини на вулиці.
Серед прихильників правди є одна жінка, котра колись вчащала до шумливого бару на Брюері-Ґалч, що називався «Святим Ельмом». Ця жінка зветься Джулі. Джулі не просто відвідувала цей бар, але й була однією з найбуйніших його відвідувачів. Колись вона брала участь у різних формах неморальних розваг і до того ж у частих бійках, іноді навіть з чоловіками. Джулі привабила звістка правди через те, що Свідки Єгови, які постукали у двері її дому, були цілком іншими людьми. Джулі слід було зробити колосальні зміни у своєму житті, на це пішло декілька років, але нині вона є активним охрещеним Свідком. Її чоловік та троє дітей теж регулярно відвідують зібрання й роблять чудові поступи.
Містечко Бізбі з’явилося завдяки геологічним скарбам, котрі відклалися в цій місцевості мільйони років тому. Люди вже більше не шукають за ними в тому місці, але чимало їх шукає справжніх скарбів, тобто знань про правдивого Бога Єгову та його Царство. Атмосфера навколо старого Залу Царства на Брюері-Ґалч була насичена вульгарним занепадницьким духом, але всередині того залу виростали духовні квіти. Із перших 12 вісників старого залу 7 були сталими піонерами. Там також було семеро дітей. Складалося враження, що позитивна духовна атмосфера тієї заповзятливої групки всередині залу подолала неморальну атмосферу назовні.
Шестеро з цих дітей стали повночасними служителями Свідків Єгови. Джон Ґріффін вступив у Біблійну школу Ґілеад Товариства Вартової башти. Хоч він більше й не перебуває у місіонерському служінні, то таки продовжує служити Єгові як старійшина в призначеній йому території у Коста-Риці. Його сестра, Керолін (тепер вона є Джассо), стала піонеркою у містечку Сьєра-Віста (штат Арізона). Ненсі Пуй теж вступила в Ґілеад, отримала направлення в Чилі й все ще перебуває там, хоча й уже не є місіонеркою. Її брат Пітер піонерував й подався до Іспанії, аби служити там, де є більша потреба. Сузан і Бетані Сміт — сталі піонери у Бізбі, вони провели у цьому служінні у сумі 50 літ.
Боже Слово й справді «діяльне», воно уможливлює ріст духовних квітів навіть на Брюері-Ґалч (Євреїв 4:12). (Надіслано).
[Ілюстрація на сторінці 23]
Колись на верхньому поверсі цього будинку був Зал Царства.