Моя люба подруга
Хто ваші друзі? Чи тільки однолітки? Прочитайте розповідь однієї дівчинки про свою подругу, яка є старшою від неї приблизно на сімдесят років.
НАША сім’я переїхала до Абердіна (Шотландія) біля дев’яти років тому, коли мені було лише шість років. Для мене це був тяжкий час, тому що треба було йти до нової школи та заводити нових друзів. Але дещо ненав’язливо допомогло мені призвичаїтися до нових обставин. Літня жінка, яку мої батьки зустрічали колись до того, жила поруч з нами, за рогом будинку. Мене з нею познайомили, і невдовзі я з подивом помітила, наскільки цікавою людиною вона є. У серці вона лишилася молодою і одягалася з чарівною вишуканістю.
Дім, в якому ми зупинилися, здавався в оренду, тому згодом ми перебралися до постійного житла, приблизно за милю від тітоньки Луї. Я вживаю слово «тітонька» з поваги до неї та щоб виявити свою симпатію. Мені було сумно переїжджати, бо ми з братом часто бували в неї.
Проте моя школа була за рогом будинку тітоньки Луї. Отже кожної п’ятниці після уроків і перед заняттями увечері шотландськими народними танцями в школі я забігала до тітоньки на чай. Це стало моєю звичкою. Я приносила з собою одну з моїх дитячих книжок, і тітонька читала її мені вголос, тоді як я їла бутерброди з огірками, запиваючи склянкою холодного молока.
Пам’ятаю, що п’ятниці тягнулися для мене страшенно довго, я нетерпляче очікувала дзвоника о пів на четверту, який був сигналом летіти до тітоньки Луї. Саме тоді я вперше зрозуміла, наскільки цікавими і радісними можуть бути старші люди. По суті, я не вважала її старою. У моєму розумінні вона була зовсім молодою. Вона водила машину, обробляла садочок, в її домі завжди пахло солодощами — що ще потрібно дитині?
Проминуло три роки, і я пішла в останній клас початкової школи. У той час тітонька Луї вирішила, що їй затяжко обробляти свій садок і що квартира підійшла б їй краще. Тоді я не могла зрозуміти, що таке старіння. Я засмутилася, бо її квартира була в іншій частині міста. П’ятниці втратили всю свою чарівність.
У 1990 році наближався мій перехід до середньої школи. Що я робитиму в такій великій школі? Чи дам собі раду? Оскільки наша родина мешкала в іншому районі, я мала ходити в іншу школу. Проте знову тітонька Луї була там, бо квартира, в яку вона перебралася, була неподалік від моєї середньої школи! Я запитала, чи можу приходити до неї в обідню перерву та їсти свої бутерброди. Таким чином знову почалися регулярні відвідини, дорогоцінні для мене.
Я вважаю, що саме в той час наші стосунки дитини з дорослим змінилися й стали взаємним задоволенням компанією одне одного. Це було видно багато в чому, але зокрема в тому, що ми почали читати разом класичні твори «Джен Ейр», «Віллєт», «Гордість і упередження» та «Жінка в білому» — замість дитячих книжок. Мій смак з віком змінювався.
Тітонька Луї навчала мене, що любов до людей є вмінням і мистецтвом. Якби не вона, то я могла б зрозуміти це в набагато старшому віці. Вона навчила мене слухати, а багато людей у нашому занадто зайнятому світі ніколи не вчаться цьому — як старі, так і молоді. Я згорталася клубочком на її канапі, а вона розповідала історії та випадки зі свого життя. Мені дуже імпонувало, що вона знає так багато цікавого.
Тітонька Луї відмовила собі багато в чому, вона не була одружена, не мала дітей, не зробила кар’єри, аби доглядати за своїми батьками та тіткою під час їхньої травматичної хвороби. Це дало змогу її молодшому братові залишитися у повночасному служінні.
За останні два роки в тітоньки Луї значно підупало здоров’я, і я бачу, яких розчарувань, труднощів та болю завдає похилий вік. Цими днями, у віці 84 років, вона мусила припинити водити машину, й це надзвичайно засмутило її. Вона завжди була дуже енергійною, тому їй важко бути обмеженою своїм домом. Вона повинна боротися із почуттям, ніби є тягарем для інших. Немає значення скільки разів ми говоримо їй, що любимо її і що зробили б для неї усе, вона завжди почуває себе винною.
Найгірше, що тепер їй важко митися й одягатися самій. Хоча вона робила це для інших, думка, що їй тепер потрібна така допомога, просто нестерпна для неї. Це навчило мене, що коли люди не можуть зробити все самі, то все одно заслуговують нашої поваги.
Однак насамперед ця ситуація допомогла мені зрозуміти, що́ це значить старіти. Я плачу кожного разу, коли бачу, як тітонька Луї вже не може робити ще щось. А більш усього мені хочеться плакати й плакати, коли бачу, що вона розчарована або зазнає страшного болю. Особливо я шкодую за тим, що з її мудрості, мабуть, не зможе тішитися інша дитина, молодша за мене.
Часом я замислююсь, чи роблю для неї все, що можу. Чи тішиться вона мною, чи любить мене, як я її? Проте коли я приходжу до неї на обід та обіймаю її, то усі мої сумніви зникають.
Я вважаю за честь, що вона є моєю подругою. Вона прищепила мені так багато чудових рис, а більш за все вона вчила мене любити. Я не проміняла б її на сотню друзів-ровесників. Хоч я незабаром закінчу школу й не приходитиму більше на обід до неї, але ніколи не перестану любити, відвідувати мою любу подругу й допомагати їй. Вона навчила мене, що життя може бути щасливим і повноцінним, якщо ти думаєш про інших більше, ніж про себе. (Надіслано).
[Ілюстрація на сторінці 26]
З тітонькою Луї.