Приїзд нових місіонерів

У 1960-х роках організація використала нагоду послати до Конго місіонерів. Невеликий місіонерський дім було відкрито в Кіншасі. І в березні 1964 року з Канади прибули місіонери Джуліан і Медлен Кіссел. Сьогодні, через сорок років, вони далі вірно служать у Кіншасі, як члени родини Бетелю.

Декотрі місіонери, що приїхали у кінці 1960-х, нині живуть в інших країнах. У 1965 році до Конго були призначені Стенлі і Берта Боґґес, які перед тим служили в Гаїті. Брат Боґґес, роз’їзний наглядач, повернувся до Сполучених Штатів 1971 року через проблеми зі здоров’ям. У кінці 1965-го до місіонерів у Конго приєдналися Майкл і Барбара Поттедж. Тепер вони служать у британському Бетелі. Вільям та Енн Сміт приїхали в 1966-му і служили переважно на території Катанги. Коли 1986 року було накладено заборону, їх призначили у Кенію. Манфред Тонак з Німеччини, випускник 44-го класу школи Ґілеад, служив у Конго роз’їзним наглядачем. Під час заборони отримав призначення в Кенію, а нині він є координатором Комітету філіалу в Ефіопії. У 1969 році після закінчення 47-го класу школи «Ґілеад» до Конго прибули Дерелл і Сюзанн Шарп. Коли їх депортували з країни, вони отримали призначення в Замбію і з того часу служать у Бетелі в Лусаці. Інші місіонери поїхали в країни Західної Африки. Серед них Райнхарт і Гайді Сперліх, які загинули в авіакатастрофі. Ця трагедія принесла великий смуток усім, хто їх знав.

Перший місіонерський дім за межами Кіншаси було відкрито 1966 року в Лубумбаші, що на південному сході країни. Згодом відкрили й інші — в Колвезі (на північний захід від Лубумбаші) та в Кананзі (колишній Лулуабург), в провінції Касаї. Присутність місіонерів у країні мала величезне значення, адже вони допомогли братам втілювати правду в життя. Наприклад, у зборах в Касаї існувало суперництво між братами з різних племен. Оскільки місіонери не належали до жодного племені, вони могли об’єктивно розглядати проблеми і приймати безсторонні рішення в судових справах.

Від 1968 до 1986 року в різних частинах країни служило понад 60 місіонерів. Декотрі з них закінчили «Ґілеад» — біблійну школу Товариства «Вартова башта» у Сполучених Штатах, інші — додатковий курс школи «Ґілеад» у Німеччині. Крім того, місіонерське призначення в Конго отримали деякі франкомовні піонери. Багато місіонерів вивчили місцеві мови, і всі вони докладали великих зусиль, щоб потішати людей доброю новиною про Царство.

Розгляньмо розповідь одного місіонера про кілька таких залів у кінці 1960-х років.

«Аби дістатись до Залу Царства в Леопольдвілі, ми спускаємось проходом між бетонними домами. За нами біжить ціла юрба дітей. Згодом ми потрапляємо на подвір’я, загороджене бетонною стіною. Зал Царства з покрівлі і стовпів стоїть позаду будинку, в якому мешкають брати. Чуємо, як вони вчаться співати пісні Царства. Як же це зворушує! Брати співають від усього серця. Нам приємно, що зал затінюють дерева, захищаючи нас від сонячних променів. Сидінь вистачає приблизно на 200 осіб. Над бетонною сценою зроблено дашок з рифленого заліза. Якщо промовець високий, то йому доводиться стояти трохи зігнувшись. На дошці оголошень висять листи з філіалу і завдання, призначені вісникам збору. У залі також є стіл для літератури. Перед сценою брати посадили рослини. Якщо зібрання проходить увечері, зал освітлюють гасовими лампами. Коли ми покидаємо зал, юрба дітей все ще надворі. Вони знову проводять нас до головної дороги.

Тепер ми подорожуємо вглиб країни. Ввійшовши в село, поміж хатин з хмизу відразу помічаємо Зал Царства. Його опорою служать дев’ять стовпів, а товста покрівля зроблена з листя. З одного боку залу до другого тягнуться невеликі рівчаки. Виявляється, сидіти на землі, опустивши ноги в такий рівчак, досить зручно. Над братом, який проводить зібрання, видно вивіску «Зал Царства», написану від руки місцевим діалектом. На зібрання приходить коло 30 осіб. Мабуть, лише половина з них є вісниками. Вони вміють співати декілька пісень Царства, а коли добре не знають мелодії, то компенсують це своїм запалом. Ми від усього серця співаємо разом з ними.

Далі рушаємо на північ Конго. Зупинивши свою машину, дивимось у напрямі села. За групою хатин з хмизу бачимо особливий дім, який виділяється на фоні інших. Він зроблений з товстих, добре скріплених бамбукових жердин. Вікна і двері — це прорізи у бамбуковій стіні. Покрівля зроблена з трави. Перед будиночком бачимо гарно доглянутий лужок з вузькою стежиною і маленьким знаком з написом «Свідки Єгови». Стежина веде прямо до Залу Царства, де нас радісно вітають брати. Увійшовши всередину, бачимо, що лавки зроблені з бамбукових жердин, закріплених на вертикальних бамбукових стовпцях. Як добре, що у Залі Царства водонепроникна покрівля! Інакше виникла б проблема: якщо на бамбукові стовпці потрапить вода, вони пустять коріння і почнуть швидко рости. Тоді лавки, які мають 30 сантиметрів висоти, стануть набагато вищими. На дошці оголошень висять графіки проведення зібрань і листи від філіалу. Брати отримують літературу біля столика, зробленого з розсічених навпіл бамбукових жердин, які зв’язані очеретом.

До Катанги, що на півдні країни, ми прибуваємо під вечір, коли сонце сідає за обрій. В Катанзі набагато прохолодніше, тому треба тепліше одягатися. Заходимо в село і, підійшовши ближче до Залу Царства, чуємо, як брати співають. У селах брати загалом не мають годинників, тому орієнтиром для них служить сонце. Ті, хто прибуває у зал першим, зазвичай починають співати, аж поки не збереться більшість вісників, і тоді починається зібрання. Ми сідаємо на лавку — перепиляний навпіл стовбур дерева на двох опорах. У цьому залі є стара шафка для літератури, хоча довго публікацій тут не зберігають через навали тарганів і термітів, які нищать папір. Після закінчення зібрання брати запрошують нас оглянути їхній зал. Стіни зроблені з галузок, зв’язаних очеретом, і обмазані глиною. Водонепроникна покрівля сплетена з трави».

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 200—202]

Інтерв’ю з Майклом Поттеджем

Рік народження: 1939

Рік хрещення: 1956

Факти з біографії: Майкл та його дружина Барбара прослужили в Конго 29 років. Нині вони перебувають у Бетелі в Великобританії. Майкл є старійшиною лондонського збору, зібрання якого проводяться мовою нгала.

Перше завдання, яке перед нами постало,— це навчитися спілкуватись з місцевими жителями. Ми доклали зусиль, щоб освоїти французьку, яка була державною мовою Конго. Однак виявилось, що це тільки початок. У Катанзі нам довелося вчити мову суахілі, в Кананзі — чілуба, а в Кіншасі, куди ми згодом отримали призначення,— мову нгала.

Вивчення мов принесло добрі плоди. По-перше, ми швидко розвинули теплі стосунки з місцевими Свідками, які бачили, як ми з усіх сил намагаємось спілкуватися з ними. Брати сприймали наші старання як доказ щирої любові і турботи про них. По-друге, наше проповідування мало сильний вплив на слухачів. Коли людина чула, що ми розмовляємо її рідною мовою, то першою реакцією часто був подив. Потім він переростав у захоплення та повагу, і особа охоче вислуховувала те, що ми хотіли сказати.

В обласному служінні знання місцевих мов не раз ставало захистом у небезпечних ситуаціях. Військові та члени політичних партій у кризові періоди використовували контрольно-пропускні пункти для того, щоб вимагати від людей гроші. Особливо легкою і цінною здобиччю були іноземці. Коли нас зупиняли, ми віталися з солдатами їхньою рідною мовою. Для них це було повною несподіванкою, і вони починали розпитувати, хто ми. Коли ми могли не просто привітатися їхньою мовою, а ще й пояснити, чим займаємося в Конго, солдати зазвичай ставилися до нас прихильно, просили публікації та бажали нам щасливої дороги і Божих благословень.

Нас до глибини душі зворушувала щира саможертовна любов, яку виявляли африканські брати. Багато років Конго було державою з єдиною політичною партією. Ті, хто залишався політично нейтральними, наприклад Свідки Єгови, зазнавали сильного тиску, а іноді й жорстокого переслідування. Ось такою була атмосфера в країні, коли ми подорожували джипом від одного місця проведення конгресу до іншого, виконуючи обласне служіння.

Мені особливо запам’ятався один із конгресів. В останній день під час вечірньої частини програми до сцени підійшов п’яний чоловік, який був місцевим лідером політичної партії. Лаючись, він почав вимагати, аби його впустили на сцену: цей чоловік хотів заохотити всіх купувати партійні квитки. Ми цього не дозволили. Він розлютився і став кричати, що Свідки Єгови виступають проти уряду і що їх треба ув’язнити. Кільком братам якось вдалося переконати його покинути місце конгресу. Однак перед тим як піти цей чоловік пообіцяв здати нас уряду, а тоді повернутись і спалити наш джип та зроблену з хмизу хатину, в якій ми ночували. Ми знали, що це не були тільки слова.

Неможливо забути, як повелися тоді брати. Замість утекти, піддавшись страху, вони зібралися довкола нас і заохочували покладатися на Єгову і залишити все в його руках. Потім, упродовж всієї ночі, вони по черзі стерегли нашу хатину і джип. Цей випадок надзвичайно нас зворушив. Брати були готові віддати своє життя, захищаючи нас, а після нашого від’їзду витримати будь-які знущання за відмову підтримати політичну партію. Ми ніколи не забудемо цього вияву саможертовної християнської любові та інших зворушливих випадків, яких було чимало за роки нашого служіння в Конго.

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 211—213]

Інтерв’ю з Теренсом Латамом

Рік народження: 1945

Рік хрещення: 1964

Факти з біографії: провів 12 років у місіонерському служінні. Вивчив французьку мову, нгала і суахілі. Нині служить в Іспанії разом з дружиною і двома дітьми.

Ми з Реймондом Нолсом прилетіли до Кісангані у 1969 році. Це місто тоді мало близько 230 000 жителів і було столицею північно-східної провінції Конго.

Нас дуже тепло прийняла маленька група вісників і багато зацікавлених у тій території. Вони засипали нас подарунками: плодами динного дерева, ананасами, бананами, а також іншими тропічними фруктами, які ми бачили вперше в житті. Дехто приніс живих курей і черепах. Семюель Чікака розмістив нас у своєму домі. Проте невдовзі ми винайняли одноповерховий будиночок з верандою і до нас долучилися Ніколас та Мері Фоуне, і Пол та Мерілін Еванс. Яким же радісним був той час! Разом ми відремонтували і пофарбували перший місіонерський дім у Кісангані. Перед тим він увесь був зарослий диким виноградом і високою травою, а на горищі мешкали дві вівери, яких ми вигнали під час прибирання. Згодом приїхали й інші місіонери — Пітер і Енн Барнз, а також Енн Гаркнесс, яка стала моєю дружиною.

Саме впродовж перших чотирьох років проповідування в Кісангані ми вивчили мови нгала і суахілі та ближче познайомилися з гостинними і привітними місцевими жителями. У нас було стільки біблійних вивчень, що ми проводили їх від раннього ранку до пізнього вечора. За роки служіння в Кісангані ми на власні очі побачили, як маленька група з десяти вісників виросла у вісім зборів.

Одного разу, ідучи вздовж річки Ітурі, ми побачили селище пігмеїв. У нас відразу виникло бажання проповідувати цим людям. Пігмеї, за словами вчених, вважають ліс своєю матір’ю чи батьком, оскільки він дає їм їжу, одяг і притулок. Отже, пігмеї вважають ліс священним і вірять, що можуть спілкуватися з ним через ритуал, який називається молімо́. Частиною церемонії є танці і пісні довкола багаття. Танцюють пігмеї під супровід труби молімо́ — довгої дерев’яної трубки, за допомогою якої чоловіки видають музичні звуки чи крики тварин.

Нас дуже вразило поселення цього мандрівного народу, який проводить на одному місці тільки близько місяця. Табір пігмеїв складався з невеликих хаток у формі бджолиних вуликів, зроблених з гілок та листя. Ці помешкання мали лише один отвір, і їх будували за якихось дві години, а то й менше. В кожному з них поміщалося кілька осіб, які спали, згорнувшись калачиком. Декотрі діти підбігали, щоб торкнутися нашої шкіри і волосся, адже вони ніколи не бачили білих людей. Як же приємно було зустріти цих приязних людей лісу і мати нагоду їм проповідувати! Вони розповіли, що Свідки приходили до них і раніше з сіл поблизу табору.