Районний наглядач, який виправляє ситуацію

Франсуа Данда був ще одним районним наглядачем, який доклав багато зусиль, щоб встановити чітку різницю між Свідками і Кітавала. Він пояснює: «То був нелегкий час, й існувала сильна плутанина. Прихильники Кітавала біля місця своїх зібрань завжди виставляли знак із написом «Вартова башта» англійською мовою. В усіх наших публікаціях будь-якою мовою можна відразу побачити на сторінці видавців назву «Вартова башта» англійською мовою. А тепер уявіть, що хтось, прочитавши наші публікації, починає шукати Божий народ. Він знаходить місце зі знаком «Зал Царства Свідків Єгови» місцевою мовою та інший знак «Вартова башта» англійською. Куди він найімовірніше піде? Бачите, якою складною була ситуація.

Багато братів не мали точних знань, і, крім того, в зборах бракувало літератури. Правду часто змішували з вченнями руху Кітавала, зокрема в питаннях святості шлюбу. В одному місті, яке я відвідував, була поширена думка, що слова з 1 Петра 2:17 (Хом.): «Любіть усіх братів», означають, що сестри доступні для будь-якого брата у зборі. Коли сестра вагітніла від когось із братів, її чоловік мусив прийняти дитину як власну. Подібно як у першому столітті, «неуки та незміцнені» перекручували Писання (2 Пет. 3:16).

У своїх біблійних промовах я прямо підкреслював, якими є норми Єгови, у тому числі щодо шлюбу. Я казав, що в певних питаннях зміни можна впроваджувати поступово, але обмін дружинами слід припинити негайно. На щастя, брати зрозуміли правильний біблійний погляд і прийняли його. Навіть декотрі члени Кітавала у тому місті пізнали правду».

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 195, 196]

Інтерв’ю з Франсуа Дандою

Рік народження: 1935

Рік хрещення: 1959

Факти з біографії: був роз’їзним наглядачем від 1963 до 1986 року. У період з 1986 до 1996 року служив у Бетелі в Конго. Нині старійшина і спеціальний піонер.

У 1974 році, коли я відвідував збір у Кенге (провінція Бандунду), мене і шістьох братів арештували військові з правлячої політичної партії. Нас звинуватили у відмові брати участь у політичних церемоніях на честь глави держави. Тюремна камера, в якій ми перебували, була розмірами 2 на 2 метри і зовсім не мала вікон. Жоден з нас не міг ні сісти, ні лягти, можна було тільки спертися один на одного. Нам дозволялось виходити з камери двічі на день. У таких умовах ми провели 45 днів. Дізнавшись про те, що сталося, моя дружина Анріетт приїхала до мене з Кіншаси, подолавши 290 кілометрів. Однак зустрічатися зі мною їй дозволили тільки раз на тиждень.

Якось в’язницю відвідав прокурор, і на його честь відбулася політична церемонія. Всі в’язні співали політичні пісні і вигукували партійні гасла, але ми цього не робили. Коли прокурор це побачив, то дуже розлютився і став вимагати, аби я наказав іншим шістьом братам співати. Я відповів, що не можу керувати ними, і, співати чи не співати, вони вирішують самі. Мене відразу ж побили.

Після того нас заштовхали у кузов автомобіля і повезли до міста Бандунду, столиці однойменної провінції. До нас приставили двох солдатів. У кабіні водія їхав сам прокурор. Машина мчала на великій швидкості, тому я сказав братам добре триматися і почав молитися. Тільки-но я закінчив молитву, як автомобіль, зробивши надто різкий поворот, перекинувся. Дивовижним було те, що ніхто не загинув і навіть не поранився. Ми відчули, що нас охоронив Єгова. Коли ми поставили машину на колеса, прокурор наказав двом солдатам пішки відвести нас назад до в’язниці, а сам поїхав до Бандунду.

У в’язниці солдати розповіли адміністрації про все, що сталося, і почали просити, аби нас відпустили. Начальник в’язниці був дуже вражений. Він, як і ми, вважав, що нас охоронив Бог. Наступні кілька днів ми сиділи вже у звичайній камері і могли прогулюватися по в’язничному подвір’ю. Потім нас відпустили на волю.

Після 24 років районного служіння Франсуа і Анріетт отримали запрошення до Бетелю. Через десять років вони поміняли вид повночасного служіння і стали спеціальними піонерами. Анріетт померла 16 серпня 1998 року.