Після того як нам повідомили місця нашого призначення, кілька бетелівців розпитували декотрих із нас, хто куди поїде. Про кожну країну вони говорили щось хороше, аж поки я не сказав: «Конго (Кіншаса)». Тоді вони замовкли і лише промовили: «Конго!.. Хай Єгова благословляє тебе!» У той час новини рясніли повідомленнями про війну, найманців і політичні вбивства у Конго (Кіншаса). Але мені допомогли думки, які я засвоїв під час навчання. Невдовзі після випуску, який відбувся у вересні 1967 року, я з Генріхом Денбостелом і Клодом Ліндзі вирушив до столиці Конго — Кіншаси.

ВІД ТЕОРІЇ ДО ПРАКТИКИ

У Кіншасі ми три місяці вивчали французьку, а потім полетіли в місто Лубумбаші (раніше Елізабетвіль), що на кордоні із Замбією на самому півдні Конго. Ми поселилися в місіонерському домі в центрі міста.

Оскільки у більшій частині Лубумбаші ніхто раніше не проповідував, ми мали велику честь бути першими, хто поділився доброю новиною з багатьма його мешканцями. Дуже скоро охочих вивчати Біблію було так багато, що ми не встигали проводити біблійні вивчення з ними усіма. Ми проповідували навіть посадовцям, які працювали у державних установах чи в поліції. Багато хто ставився з повагою до Божого Слова і нашої праці. Люди переважно говорили мовою суахілі, тож ми з Клодом Ліндзі почали її вивчати. Через деякий час нас призначили у збір, в якому зібрання проводились цією мовою.

У служінні ми мали багато чудових випадків, але не обходилося і без неприємних сюрпризів. Раз у раз нас безпідставно затримували п’яні озброєні солдати та агресивні поліцейські. Одного разу група озброєних поліцейських увірвалася на зібрання, яке проходило в місіонерському домі. Нас забрали в центральний поліцейський відділок, де змусили сидіти на землі до десятої години вечора і лише потім відпустили.

У 1969 році мені доручили роз’їзну працю. Коли я відвідував збори, мені доводилося багато ходити багнистими стежками африканської савани і продиратися крізь зарості високої трави. Пригадую, якось я зупинився в одному селі, а під моїм ліжком ночувала курка зі своїми курчатами. Ніколи не забуду, як ще до світанку вона радісно сповістила про початок нового дня! А ще мені й досі приємно згадувати, як вечорами ми збиралися з братами навколо вогнища та обговорювали біблійні істини.

Однією з найбільших проблем у той час була діяльність удаваних братів, які підтримували рух Кітавалаb. Декотрі з них проникли у збори і навіть зайняли відповідальні становища. Багато з цих «підводних скель» були викриті вірними братами і сестрами (Юди 12). Зрештою Єгова очистив збори і підготував ґрунт для надзвичайного росту.

У 1971 році мене призначили у філіал у Кіншасі, де я виконував різну роботу, наприклад, займався кореспонденцією, замовленнями літератури і питаннями, пов’язаними з проповідуванням. У філіалі я навчився організовувати роботу у величезній країні, де практично не було інфраструктури. Іноді листи до зборів йшли не один місяць. Це було пов’язано з тим, що пошту перевантажували з літаків на човни, а човни подекуди на кілька тижнів застрягали у водяних гіацинтах, які щільним шаром покривали водойми. Усе ж попри ці та інші труднощі робота виконувалася.

Мене завжди дуже вражало, як брати організовували конгреси, не маючи майже нічого. Сцени вони споруджували з термітників, стіни робили зі слонової трави і з неї ж виготовляли подушки для сидіння, скрутивши її в рулони. Бамбук ішов на каркас будиночків, а очеретяні мати слугували за дахи і столи. Кору дерев нарізали так, щоб виходили цвяхи. Винахідливість і витривалість місцевих Свідків не могли не захоплювати, і я дуже полюбив цих братів і сестер. Як же я сумував за ними, коли переїхав в іншу країну!