Роз’їзна праця

Божим служителям дуже потрібна витривалість (Кол. 1:24, 25). Роз’їзні наглядачі подають гарний приклад саможертовності заради справ Царства. Вони з любов’ю виконують свої пастирські обов’язки, зміцняють збори і доводять, що є «людьми, які стали дарами» (Еф. 4:8; 1 Фес. 1:3).

Наприкінці 1930-х років здібні чоловіки отримали підготовку, щоб служити зональними і регіональними служителями (так тоді називали районних та обласних наглядачів). Джеймс Мванґо пригадує: «Подорожувати до зборів було нелегко. Нам видали велосипеди, але брати пішки супроводжували нас, несучи наш багаж. Така подорож могла тривати кілька днів. Зазвичай ми проводили з кожним збором два тижні».

«Брат... відразу зомлів»

У ті дні, як і сьогодні, подорожувати сільською місцевістю було важко. Робінзон Шамулума, якому тепер за 80, виконував роз’їзну працю разом зі своєю дружиною Джуліаною. Робінзон згадує, як у період дощів вони потрапили під сильну зливу. Коли гроза вщухла, небо розвиднілось, але їм довелося пробиратись крізь багнисту воду. Вона сягала аж сидінь велосипедів! Прибувши у збір, Джуліана була настільки виснаженою, що навіть не мала сили напитись води.

Інок Чірва, який служив у 1960—1970 роках районним і обласним наглядачем, говорить: «Понеділок був дуже важким днем, оскільки треба було їхати до іншого збору. Але коли ми приїздили до збору, то забували про дорогу. Перебування в колі братів приносило нам радість».

Великі відстані і труднощі були не єдиними випробуваннями. Під час однієї поїздки до збору, який був на півночі країни, Лемпа Чісенґу супроводжувало двоє братів. На польовій дорозі вони здалека побачили якусь тварину. «Брати не могли чітко розгледіти її,— пригадує брат Чісенґа.— На дорозі сиділо щось подібне до собаки». Я двічі запитав: «Ви бачите її?» Потім один з братів визначив по вигляду, що то був лев. Цей брат закричав і відразу зомлів. Ми вирішили почекати, поки лев не піде до бушу».

Джон Джейсон та його дружина Кей частину свого 26-річного перебування в Замбії провели в обласному служінні. Вони зрозуміли, наскільки потрібна витривалість, коли стикаєшся з технічними несправностями. Джон пригадує: «Якось ми проїхали понад 150 кілометрів зі зламаними ресорами, оскільки не мали ні запчастин, ні можливості зателефонувати, щоб попросити допомоги. Зрештою наша машина остаточно зламалась. Двигун перегрівся, і все, що ми могли зробити,— це використати весь запас води, щоб охолодити двигун і приготувати собі останню чашку чаю. Знервовані, змучені спекою і відрізані від світу, ми сиділи в машині і молилися до Єгови про допомогу. О третій годині проїжджала машина з дорожніми працівниками. Це була перша машина, яку ми побачили в той день. Зрозумівши наше скрутне становище, вони взяли нас на буксир. Ми приїхали до наших братів перед самими сутінками».

Ми вчились покладатися на Бога

За таких обставин роз’їзні наглядачі швидко вчаться покладатись не на особисті здібності або матеріальні речі, а на значно надійніші джерела підтримки — на Бога Єгову і християнське братство (Євр. 13:5, 6). Джефрі Вілер пригадує: «Ми зіткнулися з труднощами вже через три тижні нашого обласного служіння. Це трапилося в кінці тижня. Ми були на місці проведення конгресу, готові до початку програми. Мені дали несправний примус. Був спекотний вітряний день. І як тільки я включив примус, спалахнуло полум’я. За декілька хвилин вогонь уже неможливо було погасити. Передня шина нашого “Ленд Ровера” загорілася, і полум’я швидко охопило всю машину».

Ми були дуже пригнічені тим, що залишились без машини, але на цьому наші проблеми не закінчились. Джефрі продовжує: «Наш одяг був у чорній металевій скрині всередині “Ленд Ровера”. Одяг не згорів, він — зсівся! Брати підбігли до того боку автомобіля, який ще не охопило полум’я, і витягли нашу постіль, сорочку та друкарську машинку. Як же ми дякували їм за таку швидку реакцію!» На жаль, особисті речі цього подружжя згоріли з автомобілем, а їм треба було перебувати поза своїм домом два місяці. Що ж вони зробили? Джефрі розповідає: «Один брат позичив мені краватку, на ноги я одягнув калоші і так виголосив публічну промову. Конгрес відбувся, а брати зробили все можливе, щоб потішити свого недосвідченого обласного наглядача».

Ліжко, яке захищає від змій

Збори ‘були гостинні’, своєю любов’ю і турботою вони заохочували роз’їзних наглядачів та їхніх дружин до подальшого виконання цієї саможертовної праці. Існує безліч повідомлень про те, як збори попри власну матеріальну нужду з любов’ю задовольняли потреби своїх роз’їзних наглядачів, які це дуже цінували (Рим. 12:13; Прип. 15:17).

Житло для роз’їзних наглядачів зазвичай було дуже простим, але завжди його пропонували з любов’ю. Фред Кашімото, який служив районним наглядачем на початку 1980-х років, згадує, як одного разу ввечері він прибув у село, що в Північній провінції Замбії. Брати його сердечно зустріли. Потім вони відвели його в маленький дім, а сумки поклали на великий стіл, зроблений із жердин, заввишки з півтора метра. Коли настала ніч, брат Кашімото запитав: «Де я буду спати?»

Показуючи на стіл, брати сказали: «Ось на цьому ліжку». У тій місцевості було багато змій, тому брати спорудили для моєї безпеки таке ліжко. Влаштувавшись на в’язках трави, які служили матрацом, брат Кашімото так і провів цю ніч.

У сільських місцевостях люди часто дарують те, що вирощують самі. Джефрі Вілер з усмішкою згадує: «Якось брати дали нам курча. Перш ніж стемніло, ми посадили його на сідало біля ями, яку використовували як туалет. Але дурне курча зіскочило зі свого сідала і впало в ту яму. Нам вдалося витягти його мотикою. Потім моя дружина відмила його у гарячій мильній воді з дезінфікуючими засобами. Ми засмажили курча в кінці тижня. Воно нам смакувало».

Джейсони також відчули на собі подібну щедрість. Ось що розповів Джон: «Багато разів брати давали нам живих курок. Ми мали невеликий кошик, в якому тримали курку під час поїздок по нашій області. Оскільки вона кожного ранку зносила яйце, ми не збиралися її з’їдати. Коли ми пакувалися для переїзду в нову місцевість, курка явно показувала, що бажає їхати з нами».

Кінофільми

На початку 1954 року проводилась підбадьорлива освітня кампанія, в якій використовувалися декілька фільмів. Серед них був фільм «Суспільство нового світу в дії». У своєму звіті один філіал повідомляв: «Цей фільм спонукав багатьох робити все можливе як у служінні, так і в зборі». Коли після показу фільму прибирали місце зустрічі, декотрі відгукнулися на заклик: «Робімо це так, як “Суспільство нового світу в дії”,— якомога швидше!» Лише за один рік після випуску цього фільму його подивилося понад 42 000 осіб, у тому числі офіційні представники уряду та освітніх закладів, яким він дуже сподобався. Зрештою понад мільйон замбійців дізналося про Свідків Єгови та їхню християнську організацію.

Ось як описує свої враження Вейн Джонсон: «Люди приходили здалеку, щоб подивитися ці фільми, і багато чого дізнавалися про організацію Єгови. Часто під час показу лунали радісні і тривалі оплески».

Протягом певного періоду один з тих фільмів був включений у програму районного конгресу і демонструвався в суботу ввечері. Для мешканців бушу це було щось надзвичайне! Ця кампанія показу фільмів мала сильний вплив на людей, хоча ті, хто не знав про життя в інших країнах, не розуміли певних сцен. В одному фільмі показували, як потік людей виходить з нью-йоркського метро, і багато глядачів думало, що та сцена зображала воскресіння. Зрештою фільми допомогли людям значно ліпше ставитись до Свідків Єгови. Але часи змінилися, і сильне прагнення здобути національну незалежність спонукало багатьох замбійців вороже ставитися до Свідків. Збори і роз’їзні наглядачі зіткнулися із ситуаціями, які вимагали ще більшої витривалості.

Політичне втручання

Двадцять четвертого жовтня 1964 року Північна Родезія здобула незалежність від Великобританії і стала називатися Республікою Замбія. У той час політична ситуація дуже загострилась. Люди почали неправильно тлумачити нейтралітет Свідків Єгови, вважаючи його мовчазною підтримкою колоніального правління.

Лемп Чісенґа згадує поїздку в район озера Бангвеулу у той період. Він планував поплисти човном до острівної місцевості, щоб відвідати Свідків, які займалися рибною ловлею. Спочатку йому потрібно було доїхати автобусом до озера. Коли він висідав з автобуса, його попросили показати партійний квиток. Безсумнівно, він його не мав. Партійці забрали його портфель. Потім один з них побачив коробку з написом «Вартова башта» і почав гучно свистіти і викрикувати: «Вартова башта! Вартова башта!»

Боячись заворушення, якийсь службовець заштовхав Лемпа знову в автобус разом з його сумками. Зібралася велика юрба і стала кидати камінням у двері, шини та вікна автобуса. Водій поспішно від’їхав і промчав без зупинки 90 кілометрів аж до Самф’ї. За ніч все заспокоїлось. Наступного ранку Лемп спокійно поплив на човні, щоб відвідати маленькі збори навколо озера.

‘Витривало зносячи багато випробувань’, роз’їзні наглядачі продовжують рекомендувати себе як Божі служителі (2 Кор. 6:4). Районний наглядач Фанвел Чісенґа, територія якого розкинулась уздовж річки Замбезі, говорить: «Щоб служити районним наглядачем, потрібна цілковита відданість і саможертовність». Відвідування зборів у цій місцевості було пов’язане з тривалими подорожами на старих дірявих каное. Агресивні гіпопотами у річці могли зламати каное як суху галузку. Що допомогло Фанвелу і далі залишатись у роз’їзному служінні? Усміхаючись, він показав фотографію членів збору, які проводжали його до річки, і сказав, що однією зі спонук були брати і сестри. Потім подумав і додав: «Де ще можна побачити такі щасливі обличчя в цьому злому світі?»

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 221]

Худющий, як палець

Майкл Мукану

Рік народження: 1928

Рік хрещення: 1954

Факти з біографії: служив роз’їзним наглядачем. Тепер служить у Бетелі в Замбії.

Територія мого району простягалась у низині за крутим схилом. Мені часто надокучали мухи цеце. Коли я вирушав до чергового збору, то вставав о першій ночі, щоб уникнути спеки і комах. Мені доводилось багато ходити, долаючи пагорби і гори. Тому я носив лише необхідні речі. Я мало їв, тому був худющий, як палець. Брати хотіли написати прохання до філіалу, щоб мені змінили призначення, бо вважали, що кінець кінцем я помру. Коли вони розповіли мені про своє бажання, я сказав: «Це добра пропозиція, але вам необхідно пам’ятати, що призначення дав мені Єгова, і він може його змінити. Якщо я помру, то хіба буду першим, кого тут поховають? Тож дозвольте мені й далі служити у своєму призначенні. Якщо ж я помру, просто повідомте про це філіал».

Через три тижні мені змінили призначення. Так, служити Єгові може бути нелегко, але ми повинні й далі виявляти стійкість. Єгова — щасливий Бог, і якщо його служителі чимось занепокоєні, він може зробити так, щоб вони й далі отримували радість у служінні йому.

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 223, 224]

Ми не віримо у забобони

Харкінс Мукінґа

Рік народження: 1954

Рік хрещення: 1970

Факти з біографії: разом зі своєю дружиною служив роз’їзним наглядачем і тепер служить у Бетелі в Замбії.

Одного разу, відвідуючи збір, я і моя дружина Іда взяли з собою нашого дворічного сина. Це була наша єдина дитина. Коли ми прибули на місце, брати зустріли нас дуже сердечно. У четвер зранку наш син почав плакати і ніяк не міг заспокоїтись. О восьмій годині, залишивши його з Ідою, я пішов на зустріч для проповідницького служіння. Через годину, коли я проводив біблійне вивчення, мені сказали, що наш син помер. Ще більшого смутку нам додало те, що багато братів вважали, ніби хтось наслав смерть на нашого сина. Ми намагались допомогти їм зрозуміти, що немає підстав для страху, але новина про чари поширювалася, наче вогонь, по всій місцевості. Я сказав, що Сатана має велику силу, але він не може побороти Єгову та його відданих служителів. І хоча «час і випадок» панують над усіма, ми не повинні робити поспішних висновків, будучи охоплені страхом (Еккл. 9:11, Москаленко).

Похорон нашого сина відбувся наступного дня, після чого ми провели зібрання. Брати дечого навчилися з цього. Вони побачили, що ми не боїмося злих духів і не віримо у забобони. Незважаючи на болісну втрату, ми залишались у зборі до кінця тижня, а тоді поїхали до іншого збору. Замість того щоб чекати потіхи від братів у зборах, ми самі їх потішали і підбадьорювали, говорячи, що в недалекому майбутньому більше не буде смерті.

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 228, 229]

Ми відважились

Леннард Мусонда

Рік народження: 1955

Рік хрещення: 1974

Факти з біографії: у повночасному служінні з 1976 року. Провів шість років у роз’їзній праці і тепер служить у Бетелі в Замбії.

Пригадую, як приблизно у 1985 році я відвідував збори на самій півночі країни. Ще раніше тут почали переслідувати братів. Мене тільки-но призначили районним наглядачем, і я мав нагоду показати свою віру і мужність. Якось відразу після зустрічі для проповідницького служіння ми збиралися піти у сусіднє село. Тоді один брат сказав, що чув, ніби мешканці цього села погрожували, що поб’ють Свідків Єгови, якщо ті намагатимуться там проповідувати. Хоча в тій місцевості юрба вже нападала на Свідків у кінці 1960-х і на початку 1970-х років, я не міг собі уявити, що і тепер усі мешканці ставитимуться до нас вороже.

Почувши про небезпеку, декотрі вісники злякались і залишились. Але досить багато з нас відважилось піти до того села. Ситуація в селі дуже здивувала нас. Ми роздали багато журналів і мали чудові розмови з людьми. Однак деякі мешканці втекли, коли помітили, що ми ввійшли в село. Ми побачили залишені горщики, в яких щось кипіло, і відчинені хати. Тож замість протиборства ми стали очевидцями втечі.