Коли Берті випустили, ми вирішили переїхати до Булавайо, оскільки справи в копальні просувалися не дуже успішно. Чоловік став працювати на залізниці, а я підробляла швачкою завдяки нещодавно набутим навичкам.

Берті як клепальник вважався незамінним на залізниці, тому його звільнили від військової служби.

Після війни Берті попросив на місці роботи, щоб його перевели до Умталі (тепер Мутаре), прегарного містечка на кордоні з Мозамбіком. Ми хотіли служити там, де більша потреба в проповідниках Царства, а в Умталі якраз не було жодного Свідка. Під час нашого недовгого перебування там Свідками стала сім’я Гольцгаузенів з п’ятьма синами. Тепер у цьому місті 13 зборів!

У 1947 році наша родина обмірковувала, чи може Берті знову розпочати піонерське служіння. Лаел, що повернулася з ПАР, де служила піонером, дивилася на це позитивно. Донован у той час був піонером у ПАР. Коли ж у філіалі в Кейптауні дізналися про бажання Берті знову стати піонером, то попросили його натомість організувати склад літератури в Булавайо. Отже Берті залишив залізницю, і ми повернулися в Булавайо.

Переїзд до Південної Родезії

Брат Берті, Джек, запропонував нам разом вести справу видобування золота неподалік від Філебусі у Південній Родезії. Лаел та Донован залишились під опікою моєї мами, а ми взяли Пітера, якому був рочок, і поїхали.

Мене і Берті арештовують

Раз на місяць ми їздили за 80 кілометрів до Булавайо продавати наше золото місцевому банку. Купували їжу і проповідували у Гванді — маленькому містечку неподалік від Філебусі. У 1940 році, через рік після початку Другої світової війни, проповідницьку діяльність у Південній Родезії заборонили.

Незабаром мене арештували під час проповідування у Гванді. Тоді я була вагітна третьою дитиною, Естреллою. Доки розглядалася моя апеляція, за проповідницьку діяльність арештували Берті, і він потрапив у в’язницю в Салісбері, що за 300 кілометрів від нашого помешкання.

У 1950 році філіал перенесли до Салісбера, столиці Південної Родезії, і ми також переїхали. Там придбали великий дім, в якому жили багато років. У нас завжди зупинялися піонери й гості, тому наш дім прозвали «готель Мак-Лакі»!

У 1953 році ми з Берті слухали програму міжнародного конгресу Свідків Єгови в Нью-Йорку на стадіоні «Янкі». Яка пам’ятна подія! Через п’ять років (у 1958-му) ми з Лаел, Естреллою, Ліндсі та 16-місячним Джеремі всі вісім днів були присутні на грандіозному міжнародному конгресі на стадіоні «Янкі» і «Поло ґраундс».

Упродовж 14 років Берті регулярно доїжджав, щоб працювати у філіалі в Салісбері, але потім ми вирішили служити там, де була більша потреба,— на Сейшельських островах.

Важке повернення

Прибувши до Момбаси, ми забрали свій автомобіль та вирушили на південь піщаною прибережною дорогою. У Танзі двигун вийшов з ладу. Наші гроші майже скінчились, але нас виручив родич та один Свідок. У Момбасі брат запропонував забезпечувати нас, якщо ми поїдемо проповідувати на північ, в Сомалі. Проте я погано себе почувала і ми хотіли повернутися до Південної Родезії.

Перетнувши Танганьїку, ми потрапили в Ньясаленд і їхали західним берегом озера Ньяса, яке тепер називається Малаві. Мені було настільки погано, що я попросила Берті висадити мене на дорогу і дати вмерти! Ми наближалися до міста Лілонгве, тож він завіз мене до лікарні. Ін’єкції морфію полегшили мій стан. Оскільки я не могла подорожувати далі машиною, Берті з дітьми поїхав до Блантайра (приблизно 400 кілометрів). Наш родич відправив мене літаком через декілька днів. З Блантайра я полетіла до Салісбера, а Берті з дітьми доїхали машиною.

З яким же полегшенням всі ми прибули в дім нашої дочки Пауліни та її чоловіка! У 1963 році народилася наша остання дитина, Ендрю. У нього були впалі легені, нам казали, що йому не жити, але, на щастя, він вижив.