Свобода слова — Чи нею не надуживають?

НЕЗАБАРОМ перед нами відчиняться двері у XXI сторіччя. Без сумніву, нове сторіччя принесе з собою нові надії, ідеали, звичаї, сподівання дивовижної техніки та жадання більшої свободи. Традиційні погляди урядів, релігій і людей відступають перед новими голосами й новими вимогами. Багато де вже квапляться усунути існуючі обмеження свободи слова та самовираження без огляду на наслідки!

Непристойна мова й порнографічні сцени та жести, які колись диктори й цензори радіо та телебачення осуджували й забороняли, тепер у багатьох країнах є звичайним явищем, що прикривається правом на свободу слова!

Ті, хто вміє користуватися комп’ютером, як дорослі, так і діти, тепер можуть за лічені секунди передавати на інший континент безсоромні графічні зображення статевих зносин та знайомитися з сексуальними злочинцями й педофілами, які шукають імена та адреси для таємних побачень. По радіо й телебаченню щодня чути пісні з текстами, які заохочують до самогубства та вбивства батьків, поліцейських і урядовців. Ці ж пісні є на записах, які слухають діти.

Навряд чи хтось із прихильників необмеженої свободи слова не погодиться з суддею Верховного суду Олівером Венделлом Голмсом Молодшим, який півсторіччя тому написав у принципово важливому рішенні стосовно свободи слова таке: «Найсуворіший закон, що охороняє свободу слова, не охоронятиме чоловіка, який у театрі почав безпідставно кричати: «Пожежа!» — й викликав паніку». Наслідки таких дій очевидні. Чи ж розумно тоді не надавати великого значення або й взагалі не звертати уваги на наступне речення у цьому ж самому судовому рішенні та вперто діяти всупереч йому? «В кожному разі,— пише Голмс,— найважливіше те, чи слова вжито за таких обставин або в такому значенні, що це створює пряму та явну небезпеку, й ті слова можуть спричинити реальну шкоду, котру Конгрес має право попередити».

Комп’ютерна порнографія

«Секс сьогодні є скрізь,— повідомляє журнал «Тайм»,— у книжках, журналах, фільмах, телевізійних програмах, музичних відеокліпах та на плакатах, які рекламують парфуми на автобусних зупинках. Сексуальні картинки друкують на візитних картках агентств, які надають сексуальні послуги по телефону, й засовують під двірники автомашин... Більшість американців настільки звикли до відкритої демонстрації еротики та до пояснень, чому вона, згідно з Першою поправкою [свобода слова], користується особливим статусом, що вони взагалі цього не помічають». Проте в поєднанні комп’ютерів з детально змальованим сексом є щось таке, що надало нового звучання та значення слову «порнографія». Вона стала загальнодоступною, поширеною та всесвітньо відомою.

Згідно з одним дослідженням, замовники комп’ютерних систем обміну інформації для дорослих, які ладні щомісяця платити за користування системами податки у розмірі 10—30 доларів США, «живуть у понад 2000 міст у всіх 50 штатах та, крім цього, в 40 країнах, територіях та провінціях по цілому світі, навіть у таких країнах, як Китай, де за посідання порнографії можуть покарати смертю».

Журнал «Тайм» описав один із видів комп’ютерної порнографії як «лантух матеріалу для «збоченців», в котрому містяться зображення зв’язаних тіл, сцени садомазохізму, сечовипускання, випорожнення та сексуальних актів з цілим зоопарком тварин». Поява такого матеріалу у відкритій комп’ютерній мережі, яка доступна для чоловіків, жінок і дітей по цілому світі, викликає серйозні запитання щодо надуживання свободою слова.

«Коли за комп’ютер сідають діти,— говориться в одній англійській газеті,— неприкрита порнографія сходить з верхніх полиць журнальних кіосків, і потенційно вона вже є в руках будь-якої дитини, а це означає, що вона проникає також і в інтимну сферу спальні». Передбачається, що до кінця 1996 року 47 відсотків усіх британських домів будуть підключені до комп’ютерних мереж. «Багато батьків-англійців незнайомі зі світом високорозвиненої техніки, в якому живуть їхні діти. За останні 18 місяців «плавання по Мережі» стало одним з найпопулярніших занять, за яким підлітки проводять свій час»,— говориться в газеті.

Кетлін Маоні, професор права Калгарського університету (Канада) та фахівець з правових питань, які виникають навколо порнографії, говорить: «Люди повинні усвідомлювати, що існує абсолютно неконтрольований засіб інформації, через який хтось може розтлівати та використовувати дітей». Один канадський полісмен сказав: «Все вказує на те, що на горизонті небувалий зріст комп’ютерної дитячої порнографії». Багато психотерапевтів зі служб сім’ї твердять, що комп’ютерна порнографія, яку бачать діти, та її вплив на них «створює явну й пряму небезпеку».

Протилежні погляди

Захисники громадянської свободи вважають за наругу будь-які намагання Конгресу обмежити, згідно з рішенням судді Голмса та Верховного суду США, такі явища, як комп’ютерна порнографія. «Це прямий напад на Першу поправку»,— заявив професор права Гарвардського університету. Журнал «Тайм» пише, що над цим сміються навіть досвідчені позивачі. «Це не пройде навіть в суді для карних злочинців»,— говорить один з них. «Це є урядова цензура»,— сказав службовець з електронного центру приватної інформації. «Тайм» цитує його ж слова: «Чинність Першої поправки не повинна припинитися там, де починається «Інтернет». «Такий закон буде явним порушенням свободи слова,— оголосив конгресмен США,— крім цього, це є порушенням права дорослих на спілкування».

Професор юридичного факультету в Нью-Йоркському університеті доводить, що це непогано, коли існують різні можливості для вираження сексу, незважаючи на громадянські права та свободи слова: «Секс на мережі «Інтернет» може насправді принести користь молодим людям»,— подає її слова «Тайм». «Кіберпростір є безпечним простором для досліджень заборон і табу... Він пропонує можливості для щирих, розкутих балачок про детальні та уявні образи сексу»,— говорить професор.

Проти будь-яких обмежень порнографії підносять голоси також багато молодих людей, особливо студенти університетів. Дехто влаштовував демонстрації протесту на знак рішучої незгоди з тим, що вони вважають обмеженням їхнього права на свободу слова. Один такий погляд, хоч він не належить студентові, був цитований у «Нью-Йорк таймс». Цей погляд, без сумніву, відображає почуття багатьох, хто противиться будь-якій пропозиції заборонити комп’ютерну порнографію: «Я думаю, що ті, хто користується «Інтернетом» у США, просто всі разом посміються над такими спробами, а решта світової спілки користувачів «Інтернет» буде сміятися над Сполученими Штатами Америки».

Повідомляючи про заяву одного службовця групи громадянських свобод, «Юнайтед Стейтс ньюс енд уорлд ріпорт» зауважує: «Кіберпростір [комп’ютерні мережі] можуть надати поняттю свобода слова більше сили, ніж Перша поправка. Справді, можливо, що «уряд буквально вже не в стані примусити людей замовкнути».

В Канаді бушують суперечки навколо питання, що́ може порушити право на свободу самовираження, яку гарантує Хартія прав і свобод. Були арештовані художники, чиї картини викликали гнів критики та поліції, бо, на думку останніх, ці картини є «непристойні». Художники та оборонці свободи слова об’єднались, щоб висловити протест та засудити арешти як порушення їхнього права на свободу слова. Ще чотири роки тому поліція просто вилучала порнографічні відеокасети на підставі канадського закону про непристойність і торговців цими відеокасетами притягали до суду, де їх визнавали винними.

Проте все змінилося у 1992 році, коли Верховний суд Канади виніс принципово важливе рішення, що такі вироби, згідно з гарантіями свободи слова в Хартії прав і свобод, слід захистити від судового переслідування. Рішення суду «принесло значні зміни в канадське суспільство»,— пише журнал «Маклінз». «Нікого не дивує, що в багатьох містах журнали та відеокасети з неприкритою порнографією лежать тепер у магазинах на кожному розі»,— завважує далі цей журнал. Навіть заборонені судом відеокасети все ще є в продажу.

«Я знаю, що коли ви підете туди, то знайдете речі, які, можливо, є забороненими,— говорить один поліцейський.— Це речі, за посідання яких ми могли б пред’явити обвинувачення. Але... ми просто не маємо на це часу». В них також немає гарантії, що рішення суду буде визнано дійсним. У цю епоху вседозволеності, коли наголошується на необмеженій особистій свободі, суди часто керуються громадською думкою. Але чим би це не пояснювалося, суперечки й надалі будуть викликати бурні пристрасті та роз’єднувати суспільство.

Протягом певного часу свобода слова та друку в Японії жорстоко обмежувалася. Наприклад, не можна було відкрито повідомити про землетрус силою 7,9 бала за шкалою Ріхтера, який відібрав життя понад тисячі людей. Про випадки корупції та самогубств, вчинених коханцями, також не можна було повідомляти. Редактори газет поступалися погрозам уряду тоді, коли посилювався контроль навіть над речами, які вважалися банальними. Проте після другої світової війни обмеження були зменшені, й тепер Японія користується більшою свободою слова та друку.

Насправді маятник навіть сягнув іншої крайності, й журнали та деякі книжки з коміксами для дітей стали рясніти еротичними і непристойними малюнками. Провідна токійська газета «Дейлі іоміурі» одного разу завважила: «Іноземця, який щойно прибув до Японії, мабуть, найбільш шокуватимуть бізнесмени, котрі читають у токійському метро комікси з яскраво змальованим сексом. Здається, що зараз те ж можна сказати і про слабку половину японців, бо порнографічні книжки для жінок з’являються на полицях книжкових магазинів і супермаркетів».

У 1995 році відома газета «Асахі шімбун» назвала Японію «Раєм для порнографії». Відгукнувшись на протести батьків, уряд хотів ввести свої постанови, але редактори і видавці воліли вирішувати ці питання власноручно, а молоді читачі заперечують обмеження взагалі. Можна тільки запитати: «Хто ж врешті візьме верх?»

Свобода слова є предметом численних дискусій і у Франції. «Без сумніву,— написав французький автор Жан Моранж у своїй книжці про свободу слова,— історія свободи слова ще не закінчена, і це й надалі викликатиме поділення... Ані року не проходить без того, щоб випуск нового фільму чи телевізійного серіалу або рекламна кампанія не викликали бурхливої реакції, знову пробуджуючи старі й нескінченні дебати про цензуру».

У статті, яка з’явилася на сторінках паризької газети «Фігаро», повідомлялося, що музична реп-група за назвою «Міністер амер» («Гірка служба») заохочує своїх фанатів вбивати поліцейських. У тексті одної з її пісень говориться: «Миру не буде, доки поліція не упокоїться з миром». «У нашому записі,— сказав представник групи,— ми говоримо їм, що треба спалити поліцейське відділення та принести в жертву [поліцію]. Що може бути більш нормальним?» Проти цієї реп-групи не було вжито жодних заходів.

Реп-групи в Америці також виступають за вбивство поліцейських та заявляють, що мають право говорити так під егідою свободи слова. У Франції, Італії, Англії та інших країнах Європи, як і по цілому світі, можна звідусіль чути голоси, котрі вимагають необмеженої свободи висловлюватись прилюдно, навіть якщо ці виступи можуть «створити явну й пряму небезпеку». Коли ж закінчаться ці суперечки та хто вийде з них переможцем?

КОЛИ у переповненому театрі хтось вигукує: «Пожежа!», і затоптані люди гинуть у переляканому натовпі, який рветься до виходу, чи той крикун не повинен нести відповідальність за каліцтва та смерть? Коли хтось говорить: «Я не погоджуюсь з тим, що ви кажете, але я оборонятиму ваше право говорити це»,— чи його заява дає вам право говорити відкрито все, що заманеться, не замислюючись над наслідками? Дехто вважає саме так.

У Франції, наприклад, після того як реп-музиканти у своїх піснях закликали до вбивства поліції, дехто із слухачів тих пісень саме так і вчинив. Чи реп-музиканти не повинні відповідати за своє підбурювання до насильства? Чи, може, їх треба захистити законопроектом про права? Коли диктори радіо й телебачення та комп’ютерні мережі поширюють досяжні для дітей зображення та описи сцен насильства та порнографію, дехто з дітей пробує відтворити ці сцени, завдаючи шкоди собі та іншим. Чи ті, хто постачає такий матеріал, не повинні розділити відповідальність за наслідки?

Журнал «Юнайтед Стейтс ньюс енд уорлд ріпорт» повідомляє, що, за даними дослідження Американської асоціації психологів, «звичайна дитина, яка дивиться телевізор 27 годин у тиждень, за період свого життя від 3 до 12 років побачить 8000 вбивств та 100 000 насильницьких дій». Чи слушно буде батькам не звертати на це уваги, твердячи, ніби на дітей такі видовища не впливають? Чи, може, це «створює явну й пряму небезпеку»? Може, саме тут необхідно провести лінію, яка б обмежувала свободу слова?

Під час одного дослідження, проведеного університетськими психологами, двом групам дітей віком чотирьох років показували мультфільми різного змісту. Дослідження виявило, що діти, які бачили на екрані завжди готових до бійки супергероїв, були після побаченого більше схильні бити та кидати речі, ніж діти, які дивилися звичайні пригодницькі мультфільми. Вплив насильства, побаченого на екрані, не слабне, коли дитина дорослішає. Іншого разу університетські дослідники протягом періоду з 1960 по 1995 рік спостерігали за групою з 650 дітей, вивчаючи їхню поведінку та особливості телевізійних передач, які вони дивляться. З’ясувалося, що ті діти, які дивилися телепередачі, сповнені насилля, з віком засвоїли дуже агресивні манери, так що коли вони подорослішали, то чинили насилля над подружнім партнером або водили автомобіль у нетверезому стані.

Деякі діти можуть не зізнаватися, що кіно та телепередачі справляють на них вплив, але дехто з них визнає це. В 1995 році каліфорнійська група підтримки «Діти сьогодні» опитала 750 дітей віком від 10 до 16 років. За отриманими даними, шість з десяти опитаних сказали, що секс на екрані підштовхує дітей розпочати статеве життя у надто ранньому віці.

Дехто каже, що діти не сприймають буквально насилля у кіно та телепередачах і що всі ці фільми жахів зовсім на них не впливають. «Чому ж тоді,— завважує одна англійська газета,— у центральному регіоні США шкільним владам довелося пояснювати тисячам дітей, що в місцевих дощових водостоках немає черепашок Нінзя? Тому що маленькі фанати Нінзя в пошуках черепашок забиралися у каналізаційні труби, ось чому».

Виступи проти абортів у багатьох регіонах Сполучених Штатів Америки розпалюють сьогодні гарячі суперечки навколо питання, де проходить та межа, яка відділяє свободу слова від насильства. Противники абортів публічно заявляють, що лікарі й медичний персонал клінік, в яких роблять аборти, є вбивцями й не мають права на життя. Деякі особливо ревні закликають повбивати цих лікарів та їхніх помічників. Наймають шпигунів, щоб взнати номери автомашин персоналу клінік та записати їхні імена й адреси. У результаті вбили вже декількох лікарів та медичних працівників.

«Це не є питання свободи слова,— з тривогою говорить президент американської федерації «Планування батьківства».— Це рівносильно вигуку «Пожежа!» у переповненому театрі. Ми маємо якраз переповнений театр, тільки подивіться на жахаючу кількість вбивств у клініках за останні декілька років». Ті, хто підтримує це насильство, заперечують, що вони просто використовують право, записане в Першій поправці до американської конституції, право свободи слова. І суперечки тривають. Боротьба за це право продовжуватиметься на всенародному форумі, а суди, на жаль, не зможуть вирішити це питання так, щоб всі лишилися задоволені.