Незабутня подія

На початку 2007 року філіал у М’янмі отримав приємного листа. «Керівний орган попросив нас організувати в Янгоні міжнародний конгрес,— каже Жан Шарп, який з дружиною Жанет прибув до філіалу за рік до того.— На цей конгрес, який планувався на 2009 рік, мали приїхати сотні делегатів з десяти країн. Такої події ще не було в теократичній історії М’янми!»

Жан продовжує: «У нас виникло безліч запитань. Де провести таке велике зібрання? Як добиратимуться вісники з віддалених територій? Де їх розселити? Чи зможуть вони прогодувати свої сім’ї? Як на це відреагує місцева влада? Чи дозволить провести цей конгрес? Здавалось, перешкодам немає кінця. А втім, ми пригадали Ісусові слова: “Те, що неможливе для людей, можливе для Бога” (Луки 18:27). Тож з надією на Єгову ми розпочали приготування.

Незабаром ми знайшли неподалік центру Янгона відповідне місце для конгресу — М’янманський національний стадіон на 11 000 місць. Це був критий стадіон, оснащений кондиціонерами. Ми відразу звернулися до його адміністрації за дозволом на проведення цього заходу. Однак пройшли місяці і до конгресу залишились лічені тижні, а ми ще не отримали відповіді. І ось ми дізнались жахливу новину: на час нашого конгресу на стадіоні заплановано турнір з кікбоксингу! На пошуки іншого місця не залишалося часу, тож ми терпеливо вели переговори з організатором турніру та різними чиновниками. Зрештою організатор турніру погодився перенести змагання за умови, що 16 кікбоксерів будуть готові змінити контракт. Дізнавшись, що Свідки Єгови хочуть провести на стадіоні конгрес, усі 16 спортсменів погодились на зміну».

Інший член комітету філіалу, Джо Він, пригадує: «Тоді ми ще не мали дозволу від уряду на експлуатацію стадіону, і нам уже чотири рази відмовили. Помолившись до Єгови, ми зустрілись з відповідальним за всі стадіони у М’янмі. До конгресу залишалось два тижні, і нам вперше вдалося порозмовляти з чиновником такого рівня. Які ж ми були щасливі, коли він задовольнив наше прохання!»

Не здогадуючись про ці труднощі, тисячі делегатів з усієї М’янми та з-за кордону прямували до Янгона. Одні добиралися літаками, інші — потягами, човнами, автобусами, вантажівками і пішки. Щоб потрапити на це духовне свято, чимало тамтешніх сімей не один місяць заощаджували гроші: дехто вирощував городину, інші вигодовували свиней, шили одяг і навіть шукали в річках золото. Багато вісників ніколи не були у великому місті і не бачили іноземців.

Понад 1300 делегатів з півночі М’янми зібрались у Мандалаї на вокзалі, звідки вирушили зарезервованим потягом до Янгона. Одна група з гір Нага йшла шість днів і несла на спинах двох вісників, яким ще на початку подорожі зламалися інвалідні візки. Сотні радісних Свідків юрмилися на пероні, жваво спілкувалися, сміялися та співали пісні Царства. «Панував піднесений настрій,— розповідає Пум Кін Кхі, який у період конгресу дбав про транспорт.— Ми роздавали делегатам їжу, воду і спальні матраци. Коли прибув поїзд, старійшини допомогли кожній групі сісти у свій вагон. Врешті пролунало оголошення: “Поїзд Свідків Єгови відправляється!” Я ще раз глянув на перон, чи ніхто не залишився, і ми вирушили в дорогу».

Тим часом у янгонських готелях поселилось майже 700 іноземних делегатів. А де розмістити понад 3000 місцевих Свідків? «Єгова зворушив серця янгонських вісників, і вони попіклувалися про своїх одновірців,— розповідає М’їн Лвін з відділу розселення.— Деякі сім’ї прийняли аж 15 осіб. Вони заплатили за реєстрацію своїх гостей, а також щодня піклувались про сніданки та транспорт на стадіон і назад. Чимало вісників зупинилися в Залах Царства, сотні — на великому підприємстві. Однак попри всі наші старання ще майже 500 вісників не мали місця. Ми пояснили свою проблему адміністрації стадіону, і вона дозволила вісникам ночувати на стадіоні, хоча раніше такого не робила».

Оскільки стадіон був у занедбаному стані, понад 350 добровольців десять днів готували його до конгресу. «Нам довелося відремонтувати водопровід, електромережу, кондиціонери, а також пофарбувати та прибрати весь стадіон,— розповідає наглядач конгресу Хтай Він.— Наша праця дала добре свідчення. Офіцер, який був адміністратором стадіону, вигукнув: “Дякую вам! Дуже дякую! Я буду молитись до Бога, аби ви щороку використовували мій стадіон!”».

Тож більш ніж 5000 делегатів зібралося на конгресі, який проходив з 3 по 6 грудня 2009 року. В останній день конгресу багато делегатів вдягли свої національні костюми і стадіон наповнився різними барвами. «Ще до початку програми ми всі обіймалися і плакали»,— пригадує одна сестра. Після того як Ґерріт Леш з Керівного органу виголосив кінцеву молитву, присутні кілька хвилин аплодували та махали руками. Ось як 86-літня сестра передала почуття багатьох: «Здавалося, я вже в новому світі!»

Також були приємно вражені й представники уряду. Один чиновник зауважив: «Це був унікальний захід. Ніхто не лаявся, не курив, не жував бетелю. Між людьми з різних етнічних груп панувала єдність. Я ще такого не бачив!» Моріс Радж пригадує, як головний військовокомандувач Янгона зізнався, що ні він, ні його колеги не пам’ятають нічого подібного.

Багатьом делегатам назавжди запам’ятався цей міжнародний конгрес. Один місцевий брат каже: «Колись ми тільки чули про міжнародне братство, а тепер самі зрозуміли, що це таке! Любов одновірців надовго залишиться у наших серцях».