Жало́бні звичаї. Як ви до них ставитеся?
1 Протягом усієї історії смерть була чимось звичайним для людства. Але те, що люди вже довгий час знайомі зі смертю, не зменшує її гірких наслідків. Усвідомлення того, що людини, котра була частиною вашого життя, більше немає, часто викликає глибоке, тривале горе і болюче почуття втрати.
2 Релігія мала б пом’якшувати викликаний смертю біль, але нерідко стається навпаки. По деяких країнах у людей, що втратили своїх близьких, біль змінюється жахом — їм кажуть, ніби їхні батьки чи родичі стали після смерті мстивими духами, яких треба задобрювати належними траурними церемоніями. Бо як ні, то вони переслідуватимуть їх. До того ж християнським родинам, в яких помер хтось з близьких, можливо, доводиться вирішувати, чи брати участь у місцевих звичаях, наприклад, носити особливий одяг і виконувати ритуали, як цього сподіваються від них інші.
3 Бог Єгова пообіцяв, що прийде такий день, коли людська родина вже не страждатиме від болю, якого завдає смерть (Об’явл. 21:4). А тепер ми маємо його Слово, Біблію, як ‘світло для стежки нашої’ (Пс. 119:105). Коли у нас виникають сумніви, як правильно поводитися, Біблія показує, яких вчинків сподівається від нас Бог (Ісаї 30:21). Розгляньмо, яке керівництво дає вона нам для того найсумнішого в житті часу, коли помирає близька людина.
4 Чому проводиться похорон? Отже, чому проводять похоронні й поминальні служіння за небіжчиком? Для цього існує багато причин. Перш за все, необхідно потішити тих, хто втратив дорогу людину. Християнам наказано потішати усіх, хто в жалобі, в тому числі тих, хто в скорботі серед них самих (Ісаї 61:1, 2; 2 Кор. 1:3—5). Як правило, смерть спричиняє скорботу. Дуже потішає послухати про чудові риси Єгови, а особливо про його велику любов, яку він виявив, віддавши свого Сина в жертву, щоб люди мали надію на вічне життя. Присутні можуть потішити засмучених людей не лише тим, що висловлюють особисте співчуття, але й самою своєю присутністю.
5 Також дається свідчення про біблійну правду. Зазвичай на похорон приходять сусіди, знайомі, колеги по роботі та родичі покійного, котрі, можливо, не є віруючими. Під час похоронного чи поминального служіння їм корисно буде послухати промову, що розкриває погляд Біблії стосовно стану померлих, пояснює, чому помирають люди, і розповідає про надію на воскресіння. Оскільки на таких подіях є нагода говорити про правду, християнський служитель може без вагань проводити похорон невіруючого родича Свідка або навіть людини, яка під впливом великого відчаю чи божевілля відібрала собі життя. А співхристияни своєю присутністю на похороні можуть потішати засмученого Свідка.
6 Проведення похоронної церемонії може послужити й іншому доброму намірові, і на це звернув нам увагу Соломон. Пам’ятаєте, він сказав: «Краще ходити до дому жалоби, ніж ходити до дому бенкету, бо то — кінець кожній людині, і живий те до серця свого бере» (Еккл. 7:2). Смерть змушує нас замислитися про швидкоплинність життя. Також вона допомагає нам усвідомити, що життя — це велике благо. Після смерті в людини вже немає ні свідомості, ні почуттів, ні спілкування, ні радості, ні досягнень.
7 Окрім цього, якщо проводиться похорон вірного служителя Бога Єгови, можна згадати, що померлий вів непорочне життя, незважаючи на різні перепони (2 Сам. 1:26). Марк Антоній у своїй відомій похоронній промові сказав: «Я прийшов ховати Цезаря, а не вихваляти його». Тому ми маємо на меті не вихваляти або звеличувати людей, а розглянути їхнє життя як приклад для наслідування. Апостол Павло сказав про це так: «Щоб ви не розлінилися, але переймали від тих, хто обітниці вспадковує вірою та терпеливістю» (Євр. 6:12).
8 Похоронні звичаї. Оскільки по всьому світі існує багато різних похоронних звичаїв, то чим може керуватися людина, щоб визначити, чи дотримуватися їй місцевих похоронних звичаїв?
9 Людині, котра поважала померлого, але передусім поважає Бога, слід розглянути, чи якийсь звичай не суперечить біблійним вченням.
10 У деяких краях люди вірять, що померлі переходять в інше життя, і тому мають звичай класти в рот померлого або в труну гроші. Це вони роблять для того, щоб померлий міг використати гроші у наступному житті, приміром, «заплатити перевізникові за вхід до вічності».
11 Такі звичаї виникли або підтримуються через вірування в те, що кожна людина має безсмертну душу, яка переживає смерть тіла. Проте Біблія вчить, що кожна людина є душею і як людина помирає, тоді вона повністю мертва і без свідомості, а її надія на майбутнє залежить від Бога — чи він воскресить її (Бут. 2:7; Еккл. 9:5, 10; Івана 5:28, 29; 11:24 — 26). Тож як може людина, знаючи біблійну правду про стан померлих, брати участь у похоронних звичаях, які ґрунтуються на небіблійному вченні про безсмертну душу? Це було б виявом неповаги до померлого, коли пов’язувати його з неправдою.
12 Слід розглянути ще інший чинник: як певний звичай виконується або розуміється в даній місцевості.
Розгляньмо, наприклад, звичай, який називають «пильнуванням». По багатьох місцевостях цей звичай відомий під такою назвою, бо родина і друзі покійного, як правило, пильнують біля труни ніч або більше. Але причини цього є різні. Дехто дотримується того звичаю, оскільки вважає, що демон намагатиметься заволодіти тілом. Інші вірять, що душа померлого в першу ніч лишається вдома і може зробити так, щоб той, хто засне, захворів. Також в «Американській енциклопедії» повідомляється: «Деколи пильнування супроводжується сценами безпорядку та пияцтва», що зовсім не виявляє «щирої поваги до померлого».
13 А що коли у вашій місцевості якась частина похорону називається «пильнуванням»? Мудро було б подумати про те, що́ під цим розуміється і як виконується цей звичай. Можливо, тепер ця назва стосується просто звичаю відвідувати вдень родичів покійного в них удома або на кладовищі в приміщенні для громадянської панахиди, щоб потішити їх і висловити співчуття. Лише те, що це називається «пильнуванням», не означає, що ви не можете ‘потішити засмучених’ (Йова 29:25; Матв. 2:18; 2 Кор. 1:3, 4). Але чи було б по-біблійному брати участь у «пильнуванні», якщо у вашій місцевості цей звичай сьогодні пов’язують з фальшивим вченням або безпідставним забобоном? Крім того, чи виявлятиметься повага до померлого, коли там будуть «сцени безпорядку та пияцтва»? (Римл. 13:12—14; Еф. 5:18).
Також було б нерозумно класти на тих, хто втратив близьку людину, фінансовий тягар приготування їжі для великої кількості відвідувачів. Виявом тактовності буде, якщо ваші відвідини не триватимуть задовго, хіба що ви є членом родини або близьким другом.
14 Також існують звичаї, яких дотримуються на кладовищі. У деяких місцевостях ті, що несуть труну або родичі покійного кладуть на труну квітку чи кидають її в могилу до того, як її закопають. Багато хто вважає це останнім знаком поваги або даниною померлому. Однак правдивий християнин, звичайно ж, усвідомлює, що померлий нічого не знає про ту квітку. І якщо померлий також був правдивим християнином, то і він погодився б з порадою з Римлян 1:25, щоб не віддавати створінню неналежної честі чи поклоніння. Тому дехто через власні почуття уникає цього звичаю.
Іншим звичаєм на кладовищі є кидання грудочок землі в могилу. Це роблять священики або люди, котрі проводять похорон, цитуючи Буття 3:19, де Адаму було сказано, що він взятий з пороху і повернеться до пороху. Але ці біблійні слова просто стосувалися факту, передбаченого Богом: це мало статися з Адамом через кілька сотень років. Тому ті слова не є ритуальними, яких слід повторювати на всіх похоронах.
15 Якщо ви стикаєтеся з іншими звичаями «поваги до померлих», виконання яких від вас сподіваються, то розгляньте, що вони означають у вашій місцевості.
16 Приміром, може існувати звичай присилати або приносити на похорон квіти. Що під цим розуміється нині? По деяких місцевостях, особливо в минулому, квіти вважалися частиною жертви богам. Подібно сьогодні на буддійському похороні в Японії присутні мають спалювати для богів пучку ладану. Однозначно, що ви не можете дотримуватися таких звичаїв, якщо вірите, що треба ‘Господеві Богові своєму вклонятися і служити Одному Йому’ (Матв. 4:10). Проте в інших місцевостях у наш час квіти не вважаються виразом поклоніння і не означають цього. Квіти приносяться як вияв співчуття або щоб надати похорону спокійної краси.
17 Жало́бні звичаї. Серед деяких народів світу вдови та вдівці мусять носити особливий одяг і цілий рік лишатись у стані жалоби з багатьма обмеженнями свободи. Чи сумісний такий звичай з християнськими віруваннями?
18 Зовнішнім виявом жалоби є носіння чорного одягу протягом довгого часу. Хоча Ісус заплакав і ‘розжалобився в Собі’, довідавшись про смерть Лазаря, але нічого в Святому Письмі не вказує, що він вдавався до якихось зовнішніх виявів смутку, як було узвичаєно серед євреїв у той час (Івана 11:35, 38). Ісус передрік, що після того, як він помре, його послідовники в жалобі будуть постити, але він також навчав, що постити вони повинні так, аби це бачив лише Бог, а не люди (Марка 2:20; Матв. 6:16—18). Отже Святе Письмо не дає нам підстав носити довгий час чорний одяг або використовувати інші зовнішні ознаки смутку за померлим. Правдиві послідовники Христа носитимуть знак смутку в ‘своєму серці, а не на своїй одіжі’ (Йоіла 2:12, 13).
19 З другого боку, християни не ображатимуть інших, одягнувшись надто яскраво або недбало, коли «час ридати» (Еккл. 3:1, 4). Одного разу родичі та друзі покійного пішли в його дім, щоб висловити співчуття близьким, але були шоковані, а деякі навіть розлютилися, побачивши його дочку в старій домашній сукні та капцях — створилося враження, що вона легковажно поставилась до смерті батька.
20 Зрозуміло, що християнин, втративши дорогу людину, деякий час може одягатись і поводитись дещо стриманіше. (Порівняйте 2 Самуїла 13:19; 2 Царів 6:30). Але це істотно відрізняється від звичаю, коли довгий час носять одяг, який в очах місцевих людей поєднується з небіблійними віруваннями про померлих.
21 Також не час гнатися за розвагами і багато сміятися, коли в родині хтось помер. Як пояснив мудрий цар Соломон: «Краще добре ім’я від оливи хорошої, а день смерти людини — від дня її вродження! Краще ходити до дому жалоби, ніж ходити до дому бенкету, бо то — кінець кожній людині, і живий те до серця свого бере! Кращий смуток від сміху, бо при обличчі сумнім добре серце!» (Еккл. 7:1—3).
22 Проте важливо пам’ятати, що надмірна скорбота і смуток можуть сильно ослабити нас. Хоча нам дуже бракуватиме померлої людини, але не потрібно відчувати до себе надмірного жалю. Коли учні Ісуса довідались про його близьку смерть, вони так засмутилися, що поснули, замість того щоб молитися в ніч перед його смертю, як їм про це було сказано (Луки 22:45, 46). Згодом, коли Ісуса заарештували, вони всі його полишили. Їхня радість і ревність відновились, коли Ісус кількома з’явленнями довів їм, що Бог воскресив його з мертвих.
23 Ця чудова надія на воскресіння не дасть смуткові побороти нас. Апостол Павло напучує: «Не хочу ж я, браття, щоб не відали ви про покійних, щоб ви не сумували, як і інші, що надії не мають. Коли бо ми віруємо, що Ісус був умер і воскрес, так і покійних через Ісуса приведе Бог із Ним». Він також додає: «Отож, потішайте один одного цими словами!» (1 Сол. 4:13, 14, 18).
24 Чинники, які варто проаналізувати. Серед такої великої кількості різних звичаїв, які існують по цілому світі, хто може знати їх усіх або пам’ятати, як і чому вони виникли? Але християнину добре було б обдумати певний місцевий звичай, перш ніж вирішити, чи дотримуватися його. Чи відомо повсюдно, що походження цього звичаю або його сучасне значення суперечать вченням з Божого Слова? Чи не суперечить спосіб виконання цього звичаю справжній надії зі Святого Письма, яку має християнин? Чи участь у тому звичаї або, навпаки, його уникнення викличуть образи або непотрібне спотикання? Як проходили прості похорони інших правдивих християн у цій місцевості? І що підказують християнинові його особисті почуття та сумління?
25 Коли християнські вдови відмовлялися дотримуватись таких звичаїв, то іноді їм погрожували родичі й сусіди, кажучи, ніби на них зваляться «нещастя» або «дух» померлого чоловіка засмутиться і наведе на них біду. Такі забобонні люди також часом бояться, що не буде дощу або що почнеться неврожай.
Одна вдова не дотримувалася таких звичаїв, і її син сказав: «Дух мого батька не заспокоїться». В іншому місці вождь племені погрожував вигнати з тої місцевості усіх служителів Єгови! Деякі місцеві люди настільки розлютилися, що понівечили ломами й сокирами місця зібрань місцевих християн. Ще в іншій місцевості племінна поліція роздягла і жорстоко побила сямбоком (різновид батога) одну християнську вдову.
26 Чому ці християнські вдови відмовлялися робити те, чого сподівалися від них сусіди? Можливо, вам здається, що не зле було б дотримуватися місцевих звичаїв заради «пристойності». І це, безперечно, справедливо щодо деяких звичаїв. Але як інші дивитимуться на християнина, коли він братиме участь у ритуалах, які мають на меті задобрити «духів предків»? Пам’ятаймо, що людям, які в давні часи брали участь у таких звичаях, не дозволялось бути серед ізраїльської громади або раннього християнського збору (Повт. 13:13—16; 18:9—13; 2 Кор. 6:14—18; 2 Ів. 9, 10).
27 Розгляньмо деякі причини цього. По-перше, беручи участь у таких ритуалах, людина підтримує і фактично пропагує нехристиянську релігію. Цим показує, що в своєму серці вона і далі є частиною фальшивої релігії (Об’явл. 18:4).
28 По цілому світі Свідки Єгови добре відомі тим, що навчають Біблії. Одна з біблійних істин, яку вони навчають, це те, що померлі є в стані несвідомості, а не страждають у вогняному пеклі і не мандрують по землі, маючи можливість шкодити своїм нащадкам. Біблія говорить: «Померлі нічого не знають» (Еккл. 9:5). Це вчення дало потіху сотням тисяч людей. Тому в більшості місцевостей люди переважно не сподіваються, що ми, як правдиві християни, братимемо участь у ритуалах, які мають на меті задобрювати померлих.
29 Що буде, коли правдиві християни через тиск родичів або сусідів погодяться дотримуватися нехристиянських жало́бних звичаїв? Хіба не подумають сусіди, що ці християни, можливо, самі не вірять у те, що проповідують? Що, мабуть, вони поступляться ще в чомусь? Так і подумають. Отже, знеціниться багато доброї праці і можуть зблазнитися люди (Матв. 18:6; 2 Кор. 6:3).
30 Тому старійшини та інші члени зборів Свідків Єгови стараються з усіх сил підтримувати тих, хто через смерть утратив когось із близьких. Вони дають необхідну підтримку таким людям, щоб ті змогли встояти в правді і не виконували нехристиянських звичаїв. (Порівняйте 2 Коринтян 1:3, 4).
31 А що коли, незважаючи на таку допомогу, християнин починає дотримуватись нехристиянських жало́бних звичаїв? Цією справою із сердечністю займуться старійшини. Апостол Павло радив: «Браття, як людина й упаде в який прогріх, то ви, духовні, виправляйте такого духом лагідности» (Гал. 6:1).
Старійшини спочатку намагатимуться виправити людину, котра помиляється. У більшості випадків, напевно, виявиться, що людина зробила цей неправильний крок внаслідок сильного смутку та через страх перед сусідами.
32 Однак якщо християнин і далі виконує нехристиянські жало́бні звичаї, відмовляється прийняти допомогу від співхристиян і неухильно поводяться не по-християнськи, то старійшини будуть діяти так, щоб ця поведінка не бентежила інших і не призвела до впровадження у християнський збір неправильних звичаїв. Людина, котра поклоняється предкам, більше не є правдивим християнином, і тому треба вжити заходів, щоб усі усвідомили цей факт (1 Кор. 5:13).
33 Служителі Єгові знають, що тримаючись Його дороги, вони матимуть благословення вічного життя (Ісаї 30:21). Сатана постійно використовує підступи та облудні методи, щоб упіймати в пастку Божих служителів і звести їх на манівці (1 Петра 5:8, 9). Він знає, що люди стають особливо вразливими тоді, коли оплакують смерть дорогих людей. І все ж, християни сповнені рішучості залишатися вірними Єгові в усьому, незважаючи на будь-який тиск. У цьому, а також в інших справах вони повинні «Бога... слухатись більш, як людей» (Дії 5:29). Цим вони виявляють глибину своєї відданості Богу Єгові й можуть сподіватися, що він нагородить їх життям у новій системі, де «вже не буде» ані смерті, ані смутку (Об’явл. 21:4).