Петро та Іван прибувають в Єрусалим і готують все необхідне для Пасхи, як і сказав Ісус. Пізніше туди вирушає Ісус з 10 апостолами. Коли вони спускаються з Оливкової гори, вже пополудні і сонце схиляється на заході до обрію. Ісус знову побачить цей краєвид у денний час лише після свого воскресіння.

Незабаром він та його супутники прибувають до міста і входять у дім, де споживатимуть пасхальну вечерю. Вони піднімаються сходами у велику горішню кімнату, в якій усе приготоване для відзначення Пасхи. Ісус з нетерпінням чекав цієї події, і це видно з його слів: «Я дуже хотів їсти цю пасхальну вечерю з вами, перш ніж зазнаю страждань» (Луки 22:15).

Ще багато років тому з’явився звичай під час пасхальної вечері передавати чаші з вином. Коли Ісус бере одну з чаш, він складає подяку і говорить: «Візьміть її та передайте один одному. Кажу вам: відтепер я не питиму з плоду виноградної лози, аж поки не прийде Боже Царство» (Луки 22:17, 18). Тож зрозуміло, що його смерть вже близько.

В якийсь момент під час вечері Ісус робить щось особливе. Він встає, відкладає вбік своє вбрання, бере рушник і наливає у таз води. Зазвичай гостям миє ноги господар або хтось з його слуг (Луки 7:44). Оскільки господаря на цьому святкуванні немає, за це береться сам Ісус. Обов’язок господаря міг виконати будь-хто з апостолів, але, можливо, через суперництво ніхто з них цього не зробив. Хоч би як там було, апостолам стає дуже соромно, коли Ісус починає мити їм ноги.

Ісус підходить до Петра, однак той заперечує:

— Ти ніколи не будеш мити мої ноги!

— Якщо я не помию твоїх ніг, ти не матимеш частки зі мною,— каже Ісус.

— Господи,— схвильовано вигукує Петро,— помий не лише мої ноги, але й руки і голову!

Як же його, мабуть, дивує Ісусова відповідь:

— Тому, хто обмитий, не потрібно мити нічого, крім ніг, бо він увесь чистий. Ви чисті, проте не всі (Івана 13:8—10).

Ісус миє ноги усім 12 апостолам, в тому числі Юді Іскаріоту. Потім він одягає своє вбрання, знову сідає до столу і запитує: «Розумієте, що́ я вам зробив? Ви звертаєтесь до мене: “Учителю” й “Господи”,— і робите правильно, бо так воно і є. Отже, якщо я, Господь і Вчитель, помив вам ноги, то ви також повинні мити ноги один одному. Бо я дав вам приклад, щоб ви чинили так, як я вам зробив. Щиру правду кажу вам: раб не більший від свого пана і посланець не більший від того, хто його послав. Якщо ви знаєте це, то щасливі, коли так робите» (Івана 13:12—17).

Який же чудовий урок смиренного служіння! Ісусовим послідовникам не слід прагнути бути першими, думаючи, ніби вони ліпші від інших і всі зобов’язані їм служити. Вони мають наслідувати приклад Ісуса. Для цього не потрібно дотримуватися якогось обряду миття ніг, а натомість охоче служити іншим, виявляючи смирення і безсторонність.

На початку цього вечора Ісус дав своїм апостолам урок смирення, помивши їм ноги. Тепер, напевно після пасхальної вечері, він цитує пророчі слова Давида: «Той, хто був у мирі зі мною, кому я довіряв, той, хто їв мій хліб, повстав проти мене». Ісус пояснює: «Один з вас зрадить мене» (Псалом 41:9; Івана 13:18, 21).

Апостоли переглядаються між собою, і кожен запитує: «Господи, це ж не я, правда?» Так робить навіть Юда Іскаріот. Петро просить Івана, який сидить поруч з Ісусом, дізнатися, про кого йде мова. Тож Іван прихиляється до Ісуса і питає: «Господи, хто це?» (Матвія 26:22; Івана 13:25).

Ісус відповідає: «Це той, кому я дам шматок хліба, який умочу в миску». Він вмочує хліб у миску на столі і дає Юді, кажучи: «Син людський іде від вас, як і написано про нього, але горе людині, яка зраджує Сина людського! Ліпше б їй було взагалі не народитися» (Івана 13:26; Матвія 26:24). Після цього в Юду входить Сатана. Цей чоловік, чиє серце вже зіпсувалося, дозволяє, щоб Диявол використав його для виконання своєї волі. Таким чином Юда стає «сином загибелі» (Івана 6:64, 70; 12:4; 17:12).

Ісус каже Юді: «Що робиш, роби швидше». Оскільки Юда має скриньку з грішми, інші апостоли думають, що Ісус говорить йому: «“Купи все, що нам потрібно на свято”,— або щоб він дав щось бідним» (Івана 13:27—30). Але насправді Юда йде, щоб зрадити Ісуса.

Цього ж вечора, відсвяткувавши Пасху, Ісус започатковує нову урочистість. Він бере хліб і, склавши подяку в молитві, ламає його, потім дає учням і каже: «Це означає моє тіло, яке буде віддане за вас. Чиніть це на спомин про мене» (Луки 22:19). Апостоли їдять хліб, передаючи його по колу.

Після того Ісус бере чашу вина і, склавши подяку в молитві, передає чашу учням, і кожен п’є з неї. Ісус каже: «Ця чаша означає нову угоду, укладену на підставі моєї крові, яка проллється за вас» (Луки 22:20).

Так Ісус запроваджує спомин своєї смерті, який його послідовники мають відзначати щороку 14 нісана. Ця урочистість буде нагадувати їм про те, що Ісус і його Батько зробили для звільнення вірних людей від рабства гріха і смерті. Нова урочистість має ще більше значення, ніж мала Пасха для євреїв, оскільки вона зосереджує увагу на справжньому визволенні для всіх, хто має віру.

Ісус каже, що його кров «проллється за багатьох для прощення гріхів». Серед цих багатьох, які отримають прощення, є вірні апостоли Ісуса та інші учні. Вони будуть разом з Ісусом у Царстві його Батька (Матвія 26:28, 29).

В останній вечір, який Ісус проводить зі своїми апостолами, він миє їм ноги і цим дає чудовий урок смиренного служіння. Чому він це робить? Тому що апостоли мають серйозну проблему. Хоча вони віддано служать Богу, але все ще переймаються тим, хто серед них найбільший (Марка 9:33, 34; 10:35—37). І тепер це знову стає очевидним.

Між апостолами зчиняється «гостра суперечка про те, хто з них найбільший» (Луки 22:24). Як же Ісусові, мабуть, сумно бачити, що вони знову сваряться! Що він робить?

Ісус не починає суворо дорікати апостолам, а терпеливо допомагає їм виправити неправильне мислення і поведінку. Він повчає їх: «Царі народів панують над людьми, і ті, хто має владу, називаються добродійниками. Однак ви не повинні бути такими... Бо хто більший: той, хто їсть, чи той, хто служить?» Далі Ісус нагадує їм, як він сам завжди поводиться: «Я ж серед вас як той, хто служить» (Луки 22:25—27).

Попри свою недосконалість апостоли залишалися з Ісусом у багатьох випробуваннях. Тому він каже: «Я укладаю з вами угоду про царство,— як і мій Батько уклав угоду зі мною» (Луки 22:29). Ці чоловіки є вірними послідовниками Ісуса, і він запевняє, що завдяки цій угоді вони правитимуть разом з ним у Царстві.

Хоча апостоли мають таку чудову надію, вони все ще перебувають у тілі і залишаються недосконалими. Ісус каже, що «Сатана зажадав просіяти [їх], як пшеницю», яка під час просіювання розлітається в різні боки (Луки 22:31). Крім того, він попереджає: «Усі ви спіткнетесь через те, що станеться зі мною цієї ночі, бо написано: “Я вражу пастиря — і вівці з отари розпорошаться”» (Матвія 26:31; Захарія 13:7).

Петро рішуче заперечує: «Навіть якщо всі спіткнуться через те, що станеться з тобою, я ніколи не спіткнуся!» (Матвія 26:33). Ісус каже Петру, що той зречеться його цієї ж ночі, перш ніж двічі проспіває півень. Але він також додає: «Я благав про тебе, щоб віра твоя не ослабла. І ти, коли повернешся, зміцни своїх братів» (Луки 22:32). Все ж Петро самовпевнено твердить: «Навіть якщо мені доведеться померти з тобою, нізащо не зречуся» (Матвія 26:35). Інші апостоли говорять так само.

Далі Ісус каже учням: «Я пробуду з вами недовго. Ви будете мене шукати, але те, що я казав юдеям, тепер кажу і вам: “Куди я йду, ви прийти не можете”». Також він говорить: «Даю вам нову заповідь: любіть одне одного. Як я люблю вас, так любіть одне одного і ви. Якщо між вами буде любов, по цьому всі розпізна́ють, що ви мої учні» (Івана 13:33—35).

Почувши, що Ісус пробуде з ними недовго, Петро запитує:

— Господи, куди ти йдеш?

— Куди я йду,— каже Ісус,— зараз ти не зможеш за мною піти, але потім підеш.

— Господи,— здивовано говорить Петро,​— чому я не можу піти за тобою тепер? Я готовий навіть життя своє віддати за тебе (Івана 13:36, 37).

Потім Ісус нагадує апостолам, як він посилав їх проповідувати по Галілеї без гаманця і торби (Матвія 10:5, 9, 10). Він запитує:

— Чи вам бракувало чогось?

— Ні! — відповідають вони.

Але відтепер все буде по-іншому. Ісус продовжує:

— Той, хто має гаманець, нехай візьме його, а також торбу; і той, хто не має меча, нехай продасть вбрання і купить його. Говорю вам: на мені має виконатись написане: «Він був зарахований до беззаконників». І ці слова сповняються на мені (Луки 22:35—37).

Ісус говорить про час, коли його приб’ють до стовпа поряд зі злочинцями, тобто беззаконниками. Після того його послідовники зазнаватимуть жорстокого переслідування. Апостоли вважають, що готові до цього, і кажуть:

— Господи, ось два мечі.

— Цього достатньо,— відповідає Ісус (Луки 22:38).

Завдяки тому що вони мають з собою мечі, Ісус невдовзі зможе дати їм ще один важливий урок.

Після пам’ятної вечері Ісус підбадьорює апостолів у горішній кімнаті: «Нехай ваші серця не тривожаться. Вірте в Бога і в мене вірте» (Івана 13:36; 14:1).

Ісус пояснює, чому вірні апостоли не повинні тривожитись через його відхід: «У домі мого Батька є багато осель... А коли піду та приготую вам місце, то повернуся й прийму вас до себе, щоб ви були там, де я». Однак апостоли не розуміють, що він говорить про свій відхід на небо, тому Хома запитує:

— Господи, ми не знаємо, куди ти йдеш. Звідки нам знати туди дорогу? (Івана 14:2—5).

— Я — дорога, і правда, і життя,— відповідає Ісус.

В небесний дім Ісусового Батька можуть увійти лише ті, хто приймає Ісуса та його вчення і наслідує його спосіб життя. Ісус каже: «Ніхто не приходить до Батька, якщо не через мене» (Івана 14:6).

Почувши це, Пилип говорить: «Господи, покажи нам Батька, і нам цього вистачить». Очевидно, Пилип хоче, щоб Ісус показав їм Бога у видінні, подібному до тих, які в давнину бачили Мойсей, Ілля та Ісая. Проте апостоли мають щось ліпше, ніж такі видіння. Ісус підкреслює це, кажучи: «Я вже стільки часу з вами, а ти, Пилипе, так і не пізнав мене? Хто бачив мене, той бачив і Батька». Ісус досконало віддзеркалює особистість свого Батька, тому жити поряд з ним і спостерігати за ним — це все одно, що бачити Батька. Звичайно, Батько більший від Сина. І про це свідчать подальші слова Ісуса: «Те, що я вам кажу, кажу не від себе» (Івана 14:8—10). Апостоли переконалися, що Ісус не приписує собі жодних заслуг за свої вчення, а всю честь віддає Батькові.

Ісусові апостоли були очевидцями його дивовижних діл і чули, як він звіщав добру новину про Боже Царство. Тепер він говорить їм: «Хто вірить у мене, той виконуватиме такі самі діла, як я, і навіть більші» (Івана 14:12). Ісус не говорить, що вони чинитимуть більші чуда, ніж він. Однак вони будуть виконувати працю проповідування набагато довше і на значно більшій території та досягнуть більшої кількості людей.

Після свого відходу Ісус не покине учнів напризволяще. «Коли попросите щось в моє ім’я,— обіцяє він,— я зроблю це». Ісус продовжує: «Я попрошу Батька, і він дасть вам іншого помічника, який перебуватиме з вами вічно,— дух правди» (Івана 14:14, 16, 17). Ісус запевняє, що вони обов’язково отримають іншого помічника — святий дух. Це станеться в день П’ятидесятниці.

«Ще трохи,— говорить Ісус,— і світ мене більше не побачить, але ви мене побачите, тому що я живу й ви будете жити» (Івана 14:19). Ісус не тільки з’явиться їм у людській подобі після свого воскресіння, але й у відповідний час воскресить їх, і вони житимуть разом з ним на небі як духовні істоти.

Далі Ісус говорить просту істину: «Хто приймає мої заповіді та виконує їх, той любить мене. А хто любить мене, того буде любити й мій Батько. І я теж любитиму його та виявлю йому себе». Почувши це, апостол Юда (також відомий як Тадей) запитує:

— Господи, що сталося? Чому ти хочеш виявити себе лише нам, а не світові?

— Якщо хтось любить мене, то буде дотримуватися моїх слів, і мій Батько любитиме його... А хто мене не любить, той моїх слів не дотримується,— відповідає Ісус (Івана 14:21—24). Світ, на відміну від Ісусових послідовників, не визнає́, що Ісус — це дорога, правда і життя.

Незабаром Ісус залишить учнів. Як же вони зможуть пригадати все, про що він їх навчав? Ісус пояснює: «Помічник, святий дух, якого Батько пошле в моє ім’я, навчить вас усього і нагадає все, що я говорив». Апостоли бачили, наскільки могутньою силою є святий дух, тому це запевнення дуже потішає їх. Ісус додає: «Я залишаю вам мир, свій мир... Нехай ваші серця не тривожаться і не стискаються зі страху» (Івана 14:26, 27). Тож учні мають підстави не тривожитись — сам Батько Ісуса захищатиме їх і даватиме їм керівництво.

Невдовзі стане очевидним, що Бог захищає своїх поклонників. Ісус каже: «Надходить правитель цього світу, і він не має наді мною влади» (Івана 14:30). Дияволу вдалося увійти в Юду і здобути над ним владу. Але в Ісуса немає жодної грішної слабкості, яку Сатана міг би використати, щоб відвернути його від Бога. Крім того, Диявол не зможе утримати Ісуса в полоні смерті. Чому? Ісус каже: «Я роблю все так, як Батько наказав мені». Він впевнений, що Батько воскресить його (Івана 14:31).

Ісус веде зі своїми вірними апостолами щиру розмову, щоб підбадьорити їх. Вже пізно, можливо за північ. Він розповідає їм приклад, який має спонукати до дій.

«Я — правдива виноградна лоза, а мій Батько — виноградар»,— каже Ісус (Івана 15:1). Його приклад нагадує про те, що століттями раніше ізраїльський народ не раз називали виноградною лозою Єгови (Єремії 2:21; Осії 10:1, 2). Але невдовзі Єгова відкине цей народ (Матвія 23:37, 38). Тож Ісус говорить про щось зовсім нове. Він — виноградна лоза, яку Батько почав зрощувати у 29 році н. е., коли помазав його святим духом. Проте Ісус показує, що лоза символізує не тільки його. Він каже:

«Кожну гілку на мені, яка не приносить плодів, [мій Батько] відрізає, а ту, що плоди приносить, очищає, аби вона давала ще більше плодів... Бо, як гілка не приносить плодів, якщо не залишається на виноградній лозі, так і ви не зможете приносити плоди, якщо не будете перебувати в єдності зі мною. Я — виноградна лоза, а ви — гілки» (Івана 15:2—5).

Ісус пообіцяв вірним учням, що після свого відходу пошле їм помічника, святий дух. Коли через 51 день апостоли та інші учні отримають святий дух, то стануть гілками цієї лози. Усі «гілки» повинні перебувати в єдності з Ісусом. Чому?

Він пояснює: «Хто перебуває в єдності зі мною і з ким я перебуваю в єдності, той приносить багато плодів. А без мене ви не можете робити нічого». Ці «гілки», його вірні послідовники, приноситимуть багато плодів — вони будуть наслідувати риси Ісуса, ревно звіщати про Боже Царство і підготовляти нових учнів. А що станеться з тими, хто не залишатиметься в єдності з Ісусом і не приноситиме плодів? Ісус каже: «Хто ж не перебуває в єдності зі мною, той подібний до гілки, яку викидають». Водночас він зауважує: «Якщо ви залишаєтесь в єдності зі мною і мої слова перебувають у вас, то можете просити все, чого бажаєте, й отримаєте це» (Івана 15:5—7).

Ісус уже двічі згадував, що потрібно дотримуватися його заповідей. І тепер він говорить про це знову (Івана 14:15, 21). Як учні можуть довести, що роблять так? Ісус каже: «Як я виконую заповіді Батька й перебуваю в його любові, так і ви перебуватимете в моїй любові, якщо будете виконувати мої заповіді». Однак потрібно не лише любити Бога Єгову і його Сина. Ісус продовжує: «Даю вам заповідь: любіть одне одного, як я люблю вас. Немає більшої любові від любові того, хто віддає за друзів своє життя. Ви — мої друзі, якщо виконуєте все, що я наказую» (Івана 15:10—14).

Через кілька годин Ісус доведе свою любов, віддавши життя за всіх, хто вірить у нього. Приклад Ісуса повинен спонукувати його послідовників виявляти таку ж саможертовну любов одні до одних. Саме по цій любові їх можна буде розпізнати, адже раніше Ісус говорив: «Якщо між вами буде любов, по цьому всі розпізна́ють, що ви мої учні» (Івана 13:35).

Апостоли, мабуть, помітили, що Ісус називає їх «друзями». І він пояснює чому: «Я ж назвав вас друзями, бо відкрив вам усе, що чув від Батька». Наскільки ж цінні такі взаємини! Як чудово бути близькими друзями Ісуса і знати те, що відкрив йому Батько! Але щоб зберігати цю дружбу, Ісусові послідовники мають «постійно приносити плоди». Якщо вони так робитимуть, то, як запевняє Ісус, «хоч би про що [вони] попросили Батька в [Ісусове] ім’я, він дасть [їм]» (Івана 15:15, 16).

Любов допоможе учням — «гілкам» виноградної лози — знести майбутні випробування. Ісус попереджає, що світ буде їх ненавидіти. Однак, потішаючи їх, він каже: «Якщо світ вас ненавидить, знайте, що мене він зненавидів першим. Якби ви належали до цього світу, світ любив би своє. А оскільки ви не належите до світу... він ненавидить вас» (Івана 15:18, 19).

Ісус продовжує пояснювати причину цієї ненависті: «Робитимуть усе це вам за моє ім’я, бо не знають того, хто мене послав». Він каже, що його чуда засуджують людей, які його ненавидять: «Якби я не виконав серед них діл, яких ще ніхто не чинив, вони не мали б гріха. Проте вони бачили мої діла та все одно зненавиділи і мене, і мого Батька». По суті, те, що люди виявляють таку ненависть, є сповненням пророцтв (Івана 15:21, 24, 25; Псалом 35:19; 69:4).

Ісус знову обіцяє послати помічника, святий дух. Усі послідовники Ісуса можуть отримати цю могутню силу, завдяки якій вони будуть свідчити, тобто приносити плоди (Івана 15:27).

Ісус та апостоли збираються вийти з горішньої кімнати, де споживали пасхальну вечерю. Ісус вже дав їм важливі поради і тепер каже: «Я розповів усе це, щоб ви не спіткнулися». Чому вони можуть спіткнутися? Ісус пояснює: «Вас відлучать від синагоги. І надходить година, коли кожен, хто вбиватиме вас, буде думати, що так служить Богу» (Івана 16:1, 2).

Ці слова, мабуть, викликають в апостолів тривогу. Хоча Ісус вже говорив, що світ буде їх ненавидіти, він не казав прямо, що їх вбиватимуть. Чому? «Я не казав вам цього спочатку,— пояснює він,— бо ще був з вами» (Івана 16:4). Однак тепер, бажаючи підготувати апостолів до свого відходу, Ісус дає настанови, які допоможуть їм не спіткнутись.

Ісус продовжує: «Я йду до того, хто мене послав, і ніхто з вас не запитує мене: “Куди ти йдеш?”» Трохи раніше цього вечора апостоли розпитували його, куди він іде (Івана 13:36; 14:5; 16:5). Але тепер, приголомшені словами про майбутнє переслідування, вони дуже засмучені і більше не розпитують ні про славу, яка його чекає, ні про те, що це означає для правдивих поклонників. Ісус говорить: «Через те що я це розповів, ваші серця сповнилися смутком» (Івана 16:6).

Далі він пояснює: «Я йду задля вашого ж добра. Бо, якщо я не піду, помічник до вас не прийде, а якщо піду, то пошлю його до вас» (Івана 16:7). Учні отримають святий дух лише після Ісусової смерті і вознесіння на небо. Цього помічника Ісус зможе послати їм в будь-який куточок землі.

Святий дух «дасть світові переконливе свідчення про гріх, праведність і суд» (Івана 16:8). Буде викрито те, що світ відмовився повірити в Божого Сина. Ісусове вознесіння переконливо свідчитиме про його праведність і покаже, що Сатана, «правитель цього світу», заслуговує суворого суду (Івана 16:11).

«Я ще стільки всього маю сказати вам,— говорить Ісус,— але тепер для вас цього буде забагато». Коли він зіллє на них святий дух, цей дух допомагатиме їм «повністю зрозуміти правду», і вони зможуть жити згідно з нею (Івана 16:12, 13).

Апостолів дуже дивують наступні слова Ісуса: «Ще трохи — і ви мене вже не побачите, а потім пройде ще трохи часу — і побачите мене знову». Вони запитують один одного, що він має на увазі. Ісус усвідомлює, про що вони хочуть розпитати його, тому пояснює: «Щиру правду кажу вам: ви будете плакати й голосити, а світ буде радіти. Ви будете сумувати, але ваш смуток обернеться в радість» (Івана 16:16, 20). Коли пополудні цього ж дня Ісуса вб’ють, релігійні провідники радітимуть, а учні будуть сумувати. Однак після воскресіння Ісуса їхній смуток обернеться в радість! Вони також радітимуть, коли Ісус зіллє на них Божий святий дух.

Порівнюючи ситуацію апостолів до стану жінки під час пологів, Ісус каже: «Жінка, коли народжує, зазнає́ болю, бо прийшов її час. Та коли вона народить дитя, то вже не пам’ятає свого болю, бо радіє, що на світ з’явилась людина». Ісус підбадьорює апостолів: «Так само й ви: тепер сумуєте, але я знову побачуся з вами, і тоді ваші серця сповняться радістю. І вашої радості не відбере ніхто» (Івана 16:21, 22).

До цього часу апостоли ще нічого не просили в ім’я Ісуса. Тепер він говорить: «Того дня ви будете звертатись до Батька з проханнями в моє ім’я». Чому вони мають так робити? Зовсім не тому, що Батько неохоче відповідає на їхні прохання. Ісус навіть каже: «[Батько] сам любить вас, оскільки ви любите мене й вірите, що я посланий Богом» (Івана 16:26, 27).

Це, мабуть, підбадьорює апостолів, і вони впевнено кажуть: «Тому ми й віримо, що ти прийшов від Бога». Але їхня впевненість буде випробувана. Ісус говорить про те, що незабаром має статися: «Надходить година і вже надійшла, коли всі ви розбіжитеся по своїх домах, а мене залишите самого». Проте він запевняє їх: «Я розповів вам усе це, щоб завдяки мені ви мали мир. У світі ви зазнаватимете лиха, але будьте відважні: я світ переміг!» (Івана 16:30—33). Ісус не покине їх. Він переконаний, що вони теж переможуть світ, якщо будуть вірно виконувати Божу волю попри намагання Сатани і його світу зламати їхню непорочність.

Ісус дуже любить апостолів і тому готує їх до свого близького відходу. Він підводить очі до неба і молиться до Батька: «Прослав свого сина, щоб і син прославив тебе, бо ти дав йому владу над усіма людьми, аби він дав вічне життя всім тим, кого ти йому дав» (Івана 17:1, 2).

Ісус, безумовно, визнає, що немає нічого важливішого, ніж прославляти Бога. Але наскільки потішає те, що він згадує про надію на вічне життя! Отримавши «владу над усіма людьми», він може дати цілому людству благословення, пов’язані з його викупною жертвою. Проте не всі отримають ці благословення. Чому? Тому що Ісус дасть їх лише тим, хто прислуха́ється до його наступних слів: «Мати вічне життя означає добре знати тебе, єдиного правдивого Бога, і посланого тобою Ісуса Христа» (Івана 17:3).

Потрібно набувати глибоких знань про Батька та його Сина і мати з ними близькі взаємини. Необхідно дивитись на все так, як вони, і наслідувати їхні неперевершені риси у стосунках з іншими. Крім того, потрібно усвідомлювати, що наше вічне життя не настільки важливе, як прославлення Бога. Далі Ісус знову говорить про це:

«Я прославив тебе на землі, завершивши працю, яку ти мені доручив. Тож тепер, Батьку, прослав мене: дозволь мені бути біля тебе і мати ту славу, яку я мав, коли був з тобою — до створення світу» (Івана 17:4, 5). Ісус просить, щоб Бог повернув йому колишню небесну славу, воскресивши до життя на небі.

У той же час Ісус не забуває, чого йому вдалося досягти в служінні. Він молиться: «Я виявив твоє ім’я людям, яких ти дав мені зі світу. Вони були твоїми, ти дав їх мені, і вони виконують твоє слово» (Івана 17:6). Протягом свого служіння Ісус не лише вживав Боже ім’я, Єгова. Він допомагав апостолам набувати знань про того, хто носить це ім’я,— про його риси та ставлення до людей.

Ісус передав апостолам знання про Єгову і про свою роль, а також навчив їх багатьох істин. Він смиренно каже: «Я передав їм слова, які ти мені дав, а вони прийняли їх та справді зрозуміли, що я прийшов від тебе, і повірили, що ти послав мене» (Івана 17:8).

Потім Ісус пояснює різницю між своїми послідовниками та людством в цілому, говорячи: «Прошу не за світ, а за тих, кого ти дав мені, тому що вони твої... Святий Батьку, оберігай їх заради твого імені, яке ти мені дав, щоб вони були одне, як і ми одне... І я їх зберіг: жоден з них не втрачений, крім сина загибелі», тобто Юди Іскаріота, який саме здійснює свій задум — зраджує Ісуса (Івана 17:9—12).

Далі Ісус молиться: «Цей світ їх зненавидів... Не прошу, щоб ти забрав їх зі світу, а щоб оберігав від Злого. Вони, як і я, не належать до світу» (Івана 17:14—16). Апостоли та інші учні живуть у світі, людському суспільстві, яким править Сатана, але вони повинні залишатися відокремленими від нього та його зла. Як їм це робити?

Щоб залишатися святими, тобто відділеними для служіння Богу, вони мають жити згідно з правдою, записаною в Єврейських Писаннях, і правдою, якої навчав Ісус. Він молиться: «Освяти їх правдою. Твоє слово — це правда» (Івана 17:17). Згодом дехто з апостолів під натхненням напише книги, які теж стануть частиною «правди», що може освятити людину.

В майбутньому «правду» приймуть також інші особи. Тому Ісус молиться «не лише за них [присутніх там], але й за тих, хто повірить у [нього] завдяки їхньому слову». Що ж він просить для всіх цих людей? «Щоб усі вони були одне, як ти, Батьку, перебуваєш в єдності зі мною, а я — в єдності з тобою, так нехай і вони будуть в єдності з нами» (Івана 17:20, 21). Ісус і його Батько не є однією особою буквально. Вони одне в тому розумінні, що між ними панує цілковита єдність. Ісус молиться, щоб така єдність була і між його послідовниками.

Трохи раніше Ісус сказав Петру та іншим апостолам, що йде приготувати їм місце, тобто місце на небі (Івана 14:2, 3). Тепер Ісус знову говорить про це в молитві: «Батьку, хочу, щоб ті, кого ти дав мені, були там, де я, і могли бачити славу, яку ти дав мені, адже ти любив мене ще перед заснуванням світу» (Івана 17:24). Так Ісус підтверджує, що задовго до цього — перш ніж Адам і Єва зачали дітей — Бог полюбив свого єдинородного Сина, який став Ісусом Христом.

У кінці своєї молитви Ісус ще раз згадує про ім’я свого Батька, про Божу любов до апостолів та до всіх, хто ще прийме «правду». Він каже: «Я виявив їм твоє ім’я і далі виявлятиму, щоб вони мали любов, якою ти мене полюбив, і щоб я перебував в єдності з ними» (Івана 17:26).

Коли Ісус закінчує молитися зі своїми вірними апостолами, вони, «заспівавши хвалебні пісні, [йдуть] на Оливкову гору» (Марка 14:26). Вони прямують на схід, до Гефсиманського саду, куди не раз приходив Ісус.

У цьому мальовничому місці росте багато оливкових дерев. Там, можливо при вході в сад, Ісус залишає вісьмох апостолів, кажучи: «Посидьте тут, поки я піду й помолюся». Він бере з собою трьох апостолів — Петра, Якова та Івана — і йде вглиб саду. Охоплений сильною тривогою, Ісус каже їм: «Я дуже засмучений, аж до смерті. Залишайтеся тут і пильнуйте зі мною» (Матвія 26:36—38).

Пройшовши трохи далі, Ісус падає на землю і починає молитися. Про що він просить Бога в такий напружений момент? Він благає: «Батьку, для тебе все можливо; забери від мене цю чашу. Але нехай буде не те, чого хочу я, а чого хочеш ти» (Марка 14:35, 36). Що Ісус має на увазі? Чи він відмовляється віддати своє життя як викуп? Зовсім ні!

Живучи на небі, Ісус бачив жахливі страждання тих, кого страчували римляни. Тепер, коли він є людиною, яка тонко відчуває емоційний і фізичний біль, Ісус аж ніяк не прагне цих страждань. Та найбільших мук йому завдає думка про те, що його стратять як найгіршого злочинця і це стягне ганьбу на ім’я його Батька. Вже через лічені години він буде прибитий до стовпа як богозневажник.

Після довгої молитви Ісус повертається до трьох апостолів і бачить, що вони сплять. Він говорить Петру: «Невже ви не могли попильнувати зі мною й годину? Пильнуйте й безупинно моліться, щоб не впасти в спокусу». Ісус розуміє, що в апостолів також був напружений день і що вже пізно, тому додає: «Звичайно, дух бадьорий, але плоть слабка» (Матвія 26:40, 41).

Ісус вдруге відходить від них і просить Бога забрати від нього «цю чашу». Повернувшись, він бачить, що три апостоли, які мали молитися, щоб не впасти в спокусу, знову сплять. Коли Ісус починає говорити до них, вони «не зна[ють], що йому відповісти» (Марка 14:40). Ісус відходить від них втретє, падає на коліна і знову молиться.

Його дуже тривожить те, що він помре як злочинець і цим стягне ганьбу на ім’я свого Батька. Єгова чує молитву свого Сина і посилає ангела, щоб зміцнити його. Однак навіть після цього Ісус не припиняє благати Батька, а «молит[ь]ся ще палкіше». Ісус перебуває в неймовірному емоційному напруженні. Який же тягар відповідальності лежить на його плечах! Адже йдеться про вічне життя Ісуса і вічне життя людей, які в нього вірять. Піт Ісуса стає «немов краплі крові, які пада[ють] на землю» (Луки 22:44).

Коли Ісус втретє повертається до апостолів, то бачить, що вони знову сплять. Він каже: «У такий час ви спите й відпочиваєте?! Ось надходить година, коли Син людський буде зраджений і відданий у руки грішників. Вставайте, ходімо. Мій зрадник уже близько» (Матвія 26:45, 46).

Вже далеко за північ. Священики погодились заплатити Юді 30 срібняків за зраду Ісуса. Тож тепер Юда веде численний натовп старших священиків і фарисеїв на його пошуки. Їх супроводжує озброєний загін римських воїнів на чолі з воєначальником.

Очевидно, коли Ісус відправив Юду з пасхальної вечері, той відразу пішов до старших священиків (Івана 13:27). Вони зібрали свою варту, а також загін воїнів, і спочатку Юда повів їх, можливо, туди, де Ісус святкував з апостолами Пасху. Тепер же вся юрба, перетнувши долину Кедрон, прямує до саду. Вороги несуть з собою не тільки зброю, але й світильники і смолоскипи, тому що хочуть неодмінно розшукати Ісуса.

Юда веде всіх на Оливкову гору. Він впевнений, що знає, де його знайти. Протягом останнього тижня, коли Ісус і апостоли ходили з Віфанії в Єрусалим і назад, вони часто зупинялися у Гефсиманському саду. Але зараз ніч, і Ісус, мабуть, перебуває в тіні оливкових дерев. Як же воїни, які, можливо, ніколи не бачили Ісуса, впізнають його? Юда каже, що подасть їм знак: «Той, кого я поцілую,— це він. Схопіть його і відведіть під вартою» (Марка 14:44).

Привівши натовп у сад, Юда бачить Ісуса з апостолами і підходить прямо до нього.

— Вітаю, Учителю! — промовляє він до Ісуса і ніжно цілує його.

— Чоловіче, навіщо ти прийшов? — каже Ісус (Матвія 26:49, 50). І, відповідаючи на своє запитання, він продовжує: «Юдо, ти зраджуєш Сина людського поцілунком?» (Луки 22:48). Але досить говорити зі зрадником!

Ісус виходить вперед, щоб його було добре видно у світлі смолоскипів та світильників, і запитує:

— Кого ви шукаєте?

— Ісуса назарянина,— лунає відповідь з натовпу.

— Це я,— сміливо відповідає Ісус (Івана 18:4, 5). Не знаючи, чого від нього чекати, чоловіки падають на землю.

Ісус не намагається використати цю можливість, щоб втекти під покровом ночі, а знову запитує, кого вони шукають, і чує у відповідь:

— Ісуса назарянина.

— Я ж сказав вам, що це я,— спокійно говорить Ісус.— І якщо ви шукаєте мене, то відпустіть інших.

Навіть у цю вирішальну мить Ісус пам’ятає про те, що казав раніше,— що не втратить жодного з апостолів (Івана 6:39; 17:12). Він зберіг своїх вірних апостолів і не втратив жодного з них, крім Юди, «сина загибелі» (Івана 18:7—9). Тож тепер Ісус просить відпустити його вірних послідовників.

Коли воїни підводяться і підходять до Ісуса, апостоли починають розуміти, що відбувається, і запитують: «Господи, може, нам вдарити мечем?» (Луки 22:49). Перш ніж Ісус встигає відповісти, Петро вихоплює один з двох мечів, які вони мають з собою, вдаряє Малха, раба первосвященика, і відсікає йому праве вухо.

Але Ісус торкається до вуха Малха і зціляє його. Далі він дає важливий урок, наказуючи Петрові: «Вклади меча назад у його місце, бо кожен, хто візьметься за меча, від меча й загине». Ісус дозволяє заарештувати себе і пояснює чому: «Як тоді виконалися б слова з Писання про те, що саме так має статися?» (Матвія 26:52, 54). Він додає: «Невже я не вип’ю чаші, яку дав мені Батько?» (Івана 18:11). Ісус готовий повністю виконати Божу волю, навіть якщо для цього потрібно піти на смерть.

Потім Ісус звертається до натовпу: «Хіба я розбійник, що ви прийшли арештувати мене з мечами й палицями? Я день у день сидів з вами, навчаючи в храмі, та ви не брали мене під варту. Однак усе це відбувається, щоб сповнилися писання пророків» (Матвія 26:55, 56).

Тоді воїни, воєначальник і юдейська варта хапають Ісуса і зв’язують його. Побачивши це, апостоли втікають. Проте «один юнак» — мабуть, учень Марко,— залишається серед натовпу і йде за Ісусом (Марка 14:51). Його впізнають і намагаються схопити, але він залишає свій одяг з лляного полотна і втікає.

Ісуса зв’язують як звичайного злочинця і ведуть до Анни. Він був первосвящеником, коли юний Ісус вразив своїми відповідями вчителів у храмі (Луки 2:42, 47). Пізніше первосвящениками служили кілька синів Анни, а тепер це становище обіймає його зять Кайяфа.

Поки Анна говорить з Ісусом, Кайяфа встигає скликати Синедріон. Цей суд складається з 71 члена, серед яких є теперішній та колишні первосвященики.

Анна розпитує Ісуса «про його учнів та його вчення». У відповідь Ісус говорить: «Я промовляв до світу відкрито і завжди навчав у синагозі та в храмі, де збираються всі юдеї. Я нічого не казав потай. Чому ж ти розпитуєш мене? Запитай тих, хто чув мої слова» (Івана 18:19—21).

Один з охоронців, який стоїть поряд, б’є Ісуса по щоці і з докором каже: «Оце так ти відповідаєш старшому священику?» Проте Ісус, знаючи, що не зробив нічого поганого, говорить: «Якщо я сказав щось неправильно, то засвідчи, що са́ме, коли ж правильно, то чому мене б’єш?» (Івана 18:22, 23). Після цього Анна відсилає Ісуса до свого зятя Кайяфи.

Тим часом у домі Кайяфи вже зібрався весь Синедріон — теперішній первосвященик, старійшини народу і книжники. Проводити такий суд в пасхальну ніч незаконно, але це не стримує релігійних провідників від здійснення їхнього лихого задуму.

Цих суддів аж ніяк не назвеш безсторонніми. Після того як Ісус воскресив Лазаря, Синедріон постановив, що Ісус має померти (Івана 11:47—53). І зовсім недавно релігійні провідники домовилися схопити Ісуса і вбити його (Матвія 26:3, 4). Можна сказати, що йому виносять смертний вирок ще до початку суду!

Старші священики та інші члени Синедріону не лише незаконно збираються на суд, але й намагаються знайти свідків, щоб висунути фальшиві звинувачення проти Ісуса. Хоча свідків багато, їхні свідчення не узгоджуються між собою. Зрештою вперед виступають двоє з них і говорять: «Ми чули, як він казав: “Я зруйную цей рукотворний храм і за три дні збудую інший, нерукотворний”» (Марка 14:58). Але навіть їхні свідчення не повністю узгоджуються.

Кайяфа запитує Ісуса: «Ти нічого не хочеш сказати у відповідь? Чуєш, що́ вони свідчать проти тебе?» (Марка 14:60). Однак Ісус мовчить, ніяк не відповідаючи на фальшиві звинувачення цих свідків. Тож первосвященик Кайяфа вдається до іншої тактики.

Йому відомо, як гостро реагують юдеї, коли хтось видає себе за Божого Сина. Раніше, коли Ісус називав Бога своїм Батьком, вони хотіли вбити його, бо вважали, що так він «прирівнює себе до Бога» (Івана 5:17, 18; 10:31—39). Знаючи про це, Кайяфа хитро запитує: «Поклянися живим Богом і скажи нам, хто ти. Ти Христос, Божий Син?» (Матвія 26:63). Ісус уже говорив, що він Божий Син (Івана 3:18; 5:25; 11:4). Але якщо він зараз промовчить, це виглядатиме так, ніби він заперечує, що є Божим Сином і Христом. Тому Ісус каже: «Я. І ви побачите Сина людського, який сидітиме праворуч від Сильного і йтиме з небесними хмарами» (Марка 14:62).

Почувши це, Кайяфа театрально роздирає свій одяг і вигукує:

— Він зневажає Бога! Навіщо нам ще свідки? Таж ви самі чули ці богозневажні слова. Що ви скажете на це?

— Він заслуговує смерті! — звучить несправедливий вирок Синедріону (Матвія 26:65, 66).

Тоді одні починають глузувати з Ісуса і бити його кулаками, а інші б’ють його по щоках і плюють в обличчя. Потім вони закривають йому обличчя, б’ють його і з насмішкою говорять: «Ану, пророкуй! Хто вдарив тебе?» (Луки 22:64). Яких же знущань зазнає Божий Син під час цього незаконного нічного суду!

Коли Ісуса арештовують у Гефсиманському саду, апостоли, налякавшись, покидають його і втікають. Але через трохи двоє з них, Петро і «ще один учень», очевидно апостол Іван, зупиняються (Івана 18:15; 19:35; 21:24). Можливо, вони наздоганяють натовп у той час, як Ісуса ведуть до Анни. Коли Анна відправляє Ісуса до первосвященика Кайяфи, Петро та Іван ідуть за ним, тримаючись на відстані. Мабуть, їх переповнюють суперечливі почуття: з одного боку, вони бояться за власне життя, а з іншого — тривожаться, що станеться з їхнім Господом.

Іван знайомий з первосвящеником, тому спокійно входить на подвір’я Кайяфи. Петро ж залишається при вході. Тоді Іван, повернувшись, розмовляє з дівчиною, яка служить при воротах, і Петру дозволяють увійти.

Ніч видалася холодною, тож люди розводять на подвір’ї вогнище. Петро сідає з ними погрітися, поки чекає, чим закінчиться суд над Ісусом (Матвія 26:58). Петра добре видно у світлі вогню, і його розпізнає дівчина, яка його впустила. Вона запитує: «Хіба ти не один з учнів того чоловіка?» (Івана 18:17). І не лише вона впізнає його і каже, що він був з Ісусом (Матвія 26:69, 71—73; Марка 14:70).

Це дуже лякає Петра. Він намагається не привертати до себе уваги і навіть іде до воріт. Петро заперечує, що був з Ісусом, і переконує: «Я не знаю його і не розумію, про що ти говориш» (Марка 14:67, 68). Він починає «присягатися і клястися», намагаючись показати, що каже правду і готовий понести кару, якщо його слова виявляться брехнею (Матвія 26:74).

Тим часом суд над Ісусом триває. Очевидно, він проходить у тій частині будинку Кайяфи, яка розташована над подвір’ям. Петро та інші, що чекають внизу, напевно, бачать, як входять і виходять різні свідки, запрошені на суд.

Галілейський говір Петра ще більше посилює підозри людей. Крім того, тут є родич Малха, якому Петро відсік вухо. Тож Петро чує звинувачення: «Хіба не тебе я бачив з ним у саду?» Коли він втретє зрікається Ісуса, то, як і було передречено, співає півень (Івана 13:38; 18:26, 27).

Очевидно, в ту мить Ісус виходить на балкон над подвір’ям. Господь обертається і дивиться Петрові у вічі. Цей погляд, мабуть, пронизує Петра наскрізь. Він пригадує слова Ісуса, які той промовив лише кілька годин тому в горішній кімнаті. Тільки уявіть, як почувається Петро, усвідомивши, що́ він зробив! Пригнічений тягарем свого гріха, він виходить звідти і гірко плаче (Луки 22:61, 62).

Як же це могло статися? Як Петро, котрий вважав себе настільки відданим і сильним духовно, міг зректися свого Господа? На суді правду викривлюють, а Ісуса виставляють як злісного злочинця. Петро міг стати на захист невинного чоловіка, але він відвернувся від того, хто має «слова вічного життя» (Івана 6:68).

Гіркий досвід Петра показує, що навіть вірна і віддана людина може похитнутися, якщо не готова до несподіваних випробувань і спокус. Нехай те, що сталося з Петром, служить застережливим прикладом для всіх Божих слуг!