Трагедія на морю
Так як було розказано „Пробудись!” кореспондентові в Папуї, Новій Гвінеї
МИ РУШИЛИ від Ґасмати, Нової Британії, коло 11-ої години всереду, 9-го березня. Погода була чудова. Приємний вітрець надував вітрила нашої байдарки (човна) і ми досить швидко плили. Щоб додати швидкості, ми почали веслувати.
Тропічні дерева прикрашали східне побережжя в більшости нашої подорожі. Між ними можна було бачити де-не-де берегові села і маленькі пляжі. Хвилі плескали в білі піски, позаді яких росли кокосові пальми.
Від приблизно трьох до п’ятьох миль (5 до 8 кілометрів) всередині країни, джунглями-покриті гори цієї околиці 300 миль (485 кілометрів) довгого острова, Нової Британії, раптом зносився так високо, як 5.000 футів вгору (1.525 метрів). Що за чудовий вид!
Де-не-де наша байдарка пливла понад мальовничі коралові підводні верства де можна було бачити багато тропічної риби. Ми плили досить близько берега. Тут море було спокійне. Час від часу можна було бачити маленькі скелясті гряди дальше у морі, над якими вода розходилася білими брижами — хвилі зносилися вгору і скидали з себе свій тягар частими перервами піни. Сидячи в човні і дивлячись на цю спокійну красу витворювало велике задоволення в нас. Справді тут було чудове оточення!
Трудно було уявити собі, що за кілька годин це спокійне видовище зміниться. Ми опинимося в бурхливому морі з величезними хвилями, яких підвівали буйні вітри циклона!
Ціль нашої подорожі
Ми подорожували на конвенцію Свідків Єгови, яка мала відбутися коло 30 миль (50 кілометрів) на побережжі в Юміса. Нас було п’ятеро осіб, двоє повночасних вісників у спеціальній службі, Яків Нелулу і Василь Нагіло, старший чоловік називаючись Дея, його дружина Куркура й їхня шестилітня усиновлена донька. Деякі Свідки малого збору в Юміса доглядали їхню дванадцятилітню доньку і десятилітнього сина. Це була ще додаткова причина чому Дея й Куркура хотіли взяти цю подорож — побачити своїх дітей.
Такі подорожі, як це є звичайні між нами, жителями берегах Нової Британії. Подорож човном над берегом не було нічого надзвичайного. Всі наші люди подорожують в цей спосіб. І яким прекрасним видом ці човни є як вони пливуть по хвилях з своїми білими вітрилами! У цій околиці є дуже багато риби та іншого морського життя. Як ми пливли понад берегом, то було дуже приємно дивитися на різноманітність морського життя. Блазенство дельфінів (морських свиней), як вони гналися за нашим човном, постачало нам комедію і різноманітність.
Удар великого вітру
Пізно пополудні ми припливли до кінця скелястої гряди понад яку пливли паралельно. Перед нами недалеко від острова Нової Британії, можна було бачити маленький острів, що називається Атуї. Ми вирішили приплисти до нього. Тепер повівав легенький вітрець.
Несподівано, коло 6-ої години, коли ми були на половині дорозі відкритого моря, приблизно одну милю (1.6 кілометрів) від острова Атуї, нас ударив жахливий вітер. Вітер зараз розбурхав море. Човен почав набирати воду, яку ми несамовито вичерпували. Чи щогла і вітрила встоять проти цього вітру? Якщо витримають, то ми були певні, що доб’ємося до того маленького острова. Але сталося інакше.
Вітер був дуже сильний. З гір він віяв величезною силою. Під таким великим натиском щогла поламалися і лишили нас під ласку вітру. Ми почали скорше веслувати. Ах, як ми змагалися! Але ми були безсильні навернути човен в напрямок острова Атуї. Вітер забрав нас до відкритого моря поза острів. Навіть тоді ми думали, що лише коли б вітер не розбив байдарки то ми могли вернутися назад коли вітер затихне.
Вітер гнав нас все дальше і дальше у море. Море ще гірше розбурхувалося. Тепер було питання: Чи човен видержить? Тиск на кожну частину човна зростав все більше і більше. Тоді, коло сьомої години, наша байдарка розбилася, не мігши вже більше встояти проти бурхливого моря. Човен розколовся саме по середині, і менша частина пішла з вітром. Відразу нам стало відомо, що ми нічого не врятуємо з човна, хоч Василь далі тримався своєї торби.
Не тратячи ані хвилинки часу, Яків поламав решту човна і кинув дошки Василеві, Дейові та своїй дружині з несамовитим криком: „Тепер зможемо плавати. Хто перший доб’ється до берега, нехай скаже братам збору про те, що сталося і вони можуть прийти і знайти нас”.
Один добивається до безпеки
Віліям відлучився від інших і ми вже не бачили його, бо почало смеркатися. Він почав плисти до Атуї острова, надіючись, що його напрям був правильний. Тим часом Дея, Куркура й Яків з маленькою дівчинкою на плечах, вирішили, що було б краще приплисти до скелястої гряди, у надії, що там зможуть стояти поки не прийде поміч.
„Як я плив, то думав про Бога Єгову і не боявся”, Василь пізніше сказав. Він не відчував корчів в руках, ані в ногах і він навіть не думав про затоплення. Далі і далі він плив, але землі не було. Тоді, він пригадує собі: „Коло дев’ятої години появився місяць. Тепер можна було бачити світла Фулерборн [плантація] і її острів, і я плив до плантації. Коло 11-ої години я приплив до острова. Але тепер тіло заціпеніло й я нічого не відчував”. Василь лежав на березі аж поки трошки не підкріпився і зір не вернувся до нормального. Вода і вітер так набили йому очі, що він не міг добре бачити.
Коли його сила вернулася назад, він устав на ноги і взяв свою торбу, яку держав ввесь цей час, і рушив до села на острові. Прибувши до села, то знайшов лише кількох людей в своїх домах. (Решта, боячись великих вітрів, вибралися з села до сусідньої Нової Британії). Ці люди прийняли Василя, дали йому сухий одяг і накормили його. Тоді він пішов спати. Рано, люди взяли його до більшого села на більшому острові. Там він узяв човен і поплив до Юміса, і розказав своїм друзям про те, що сталося, як вітер розбив човен і як Яків, старша пара з маленькою дівчинкою ще не приплили до берега. Він боявся, що вони потопилися.
Всі дуже сумували. Василь сказав, що Яків не мав дошки так, як інші. Він також мав маленьку дівчинку на своїх плечах. Вони зробили висновок, що він напевно втопився, тому що не мав помочі. Вони думали, що одружена пара також була мертва. Всі дуже турбувалися. Але вони потішали один одного думкою про воскресення, якщо вони дійсно померли.— Ів. 6:40.
Другий переживший являється
Цілий четвер, деякі Свідки, що посходилися на конвенцію, шукали за їхніми трупами над берегом острова. Інші залишилися і розповідали про випадок. Тоді, приблизно пів до восьмої того самого вечора, з’явився Яків! Приближаючись до одного дому, він чув, як хтось плакав. „Не плачте — я тут”, він сказав, і впав на підлогу. Відчуваючи, що він дуже потребував їжі, вони натерли папаї (фрукту) й запхали йому в рот. У п’ятницю рано, Василь з іншою особою пішли до плантації де було передавче радіо. Звідти повідомили кораблі розшукувати на воді трупи інших трьох. Але, тому що море ще не втихомирилося, капітани боялися виходити з пристані.
Яків розповідає про своє страхіття
Пізніше, Яків пробудився і розказав про все, що сталося з ним. Загубивши Василя, він, Дея та його дружина кликали один одного. Вони думали собі, що човен розбився недалеко гряди, отже старалися добитися до неї. Дея з його дружиною мали дошки з човна. Яків, пригадує собі: ,Я не мав чого триматися. Я лише плив з маленькою дівчинкою на плечах’.
Хвилі були гористі, які швидко спадали на них. Угору та вдолину вони гойдалися на бурхливому морі. Вітер додавав до цього страхіття, коли завівав солону воду в їхні обличчя та очі. Як хвилі раптово вкривали їх, то вони ковтали морську воду.
Незабаром Яків відлучився від Деї та його дружини. Тому що вже смеркалося, то вони не могли бачити один одного. „Я кликав їх по імені”, він сказав, „але вони не відповідали”. Тоді він зрозумів, що вже не знайде гряди. Отже, з дитиною на плечах, рушив до острова, якого раніше бачив. Він плив і плив. Около десятої години вітер став дуже сильний й великі хвилі покривали їх. Яків плив ще коло тридцять хвилин, і коли помацав плечі за дівчинкою, то її вже не було! Здається, що велика хвиля змила її, а тому що його плечі були заціпеніли, то він нічого не відчував.
Яків далі каже: „Зауваживши, що її не було на моїх плечах, я почав шукати за нею”. Він шукав коло тридцять хвилин, але даремно. Тепер він плив, не знаючи куди. Цілу ніч він плив до світання. Коли зійшло сонце, то побачив Атуї острів. Коло восьмої години він добився до берега і упав виснажений. Невідомо Василеві, все це відбувалося на другому березі острова.
Яків плив коло 13 годин, багато з цього часу з дівчинкою на своїх плечах. Справді це є надзвичайний змаг! Який вдячний він був, що ще був живий! Цілий ранок його нерухоме тіло лежало на березі. Час від часу він вивергував морську воду. До обіду він почував себе дуже ослаблений. Він не міг нічого робити тільки лежати. Тоді заснув аж до шостої години того вечора.
Вставши на ноги, він пішов берегом і знайшов маленький човен. Під звичайними обставинами було б приємно перейтися. Атуї не є дуже великий острів — лише коло 300 ярдів (275 метрів) довгий і коло половину того ширини, але є дуже гарний, обгороджений навкруг білим піском. На ньому росте багато кокосових пальм та інших дерев, додаючи до його краси. Одначе, цей сильний вітер циклону дуже побив цей маленький острів. Деякі люди кажуть, що це був найсильніший вітер за цілого їхнього досвіду.
Знайшовши човен, Яків помаленько поплив до своїх друзів, коло дві милі далечини. І не дивно, що коли прибув, то цілком занепав на силі!
Не все було загублене
Яків і Василь уже видужали від їхнього нещастя. Суд вислухав справу і суддя вирішив, що це був нещасливий випадок. Одначе, почуття між родичами померлих було дуже напружене. На цьому острові, так як по інших околицях Папуї, Новій Гвінеї, є звичай „відплачуватися”. Деякі погрожували відібрати життя цим двом повночасним вісникам, хоч це було не в їхній силі врятувати своїх друзів.
Це значить, що тепер не є безпечно проповідувати добру новину Царства по околиці Ґамата з якої Дея походив, а особливо в його селі, Лукуклукук. На жаль, люди з інших релігій старалися використати цей випадок, щоб спинити роботу Свідків Єгови. Але Яків і Василь є певні, що люди, які цікавляться Біблією таки хочуть почути її правди. Надії є, що колись знову буде можливо відвідувати ці села.
Свідки Єгови признають правду того, що Біблія говорить про людство: „Час й непередбачені випадки спіткають усіх”. (Еккл. 9:11, НС) Такий випадок міг спіткати кого-небудь на морі під час бурі.
Василь, розуміючи це, пояснював, що пасажири в човні знали, що подібні випадки траплялися з апостолами. Павло був у чотирьох корабельних аваріях. Одного разу він цілу ніч і день перебував у морі. (Дії 27:39—44; 2 Кор. 11:25) Отже, під час цього випадку, усі з них думали про апостолів і це підкріпляло їх. Яків і Василь дякували Богові, що врятувалися. Однак, вони дуже жалували за Деєю, Куркурою та їхньою маленькою дівчинкою.
Якщо ви є родич Деї, або особа, яка живе в цій околиці або можливо лише цікавитеся цим випадком, то будьте певні, що не все є загублено. Смерть цих трьох дійсно була великим ударом. Жодна людина не може привернути мертвих до життя, так як можна бачити з того, що сталося з Давидовим сином. (2 Сам. 12:23) Але, так як Яків сказав: „Ми знаємо, що Бог Єгова воскресить померлих”. (Дії 24:15, НС) Він знає, що ці лише сплять сном смерти і що Бог пам’ятає про них та воскресить їх назад до життя.— Ів. 11:11—13.
Нехай всі родичі цих дорогих, Деї та Куркури і їхньої доньки, як і всі інші, що вже зазнали подібні втрати, наберуть потіхи зі слів апостола Івана в Об’явленні 20:13, НС. Там він описує, що бачив у своєму видінні про воскресіння. „І дало море мертвих, що в ньому, і смерть і гадес дали мертвих, що в них”. Подумайте, що це значить! Хоч вони померли на морі, то це не представляє проблеми для Всемогутнього. Замість розпачі, яка приходить у часі нещастя або втрати, то обітниці у Біблії наповняють нас певною надією, що знову можемо приєднатися з нашими любими, якщо будемо практикувати віру в Божий розпорядок на спасіння. Такого об’єднання чекають Яків і Василь, коли думають про любимих друзів, які загубили своє життя у нещастю на морі.