Чому так багато релігій у Південній Африці?

Від кореспондента в Південній Африці

НА ПРОТЯЗІ багатьох років вітри зміни бурхливо повівали по цілій Африці, роз’їдаючи разом з релігією численні процеси місцевого життя. Традиційно, поклоніння предкам було звичайне серед цих людей. З приходом колоніальної доби, проте, церкви так званого Християнства вкоренились і заснували місії, представляючи різні секти.

Тоді почала відбуватись дивна річ. Релігійна організація так званого Християнства почала розпадатись. У короткому часі з’явились сотки незалежних церков, і ці поділились на ще більше сект. Недавнє дослідження показує, що в Африці тепер є більше, як 6.000 чорних незалежних церков або сект (сепаратисти), і коло 4.000 з цих знаходяться в Південній Африці. Оскільки менше, як 25 процентів чорного населення солідаризуються з цими сектами, то ясно, що це не є жодне релігійне відродження. Замість відродження, це є процес розпадання.

Таке велике розпадання є незвичайним — безприкладним! Проте, коли переглянемо деякі причини на це, то являються факти, котрі осуджують людське правління й релігійне відступництво.

Зразки традиційної думки

Племінні звичаї міцно засновуються на патріархальній системі, в якій, видатно, відрізняються два рівні авторитету маючи великий вплив на життя суспільства. По одній стороні, ватажки посідають показну владу в цивільних справах. По другій стороні, чаклуни та ворожбити надихають страх у справах пов’язаних з померлими предками, ознаками, чарами та незрозумілими подіями.

Переконання, що душа переживає смерть приймають без сумніву. Значні події в житті людей тлумачать бути виразами задоволення або незадоволення їхніх предків. Коли підозрівають, що предки розгнівались, тоді примиряють їх жертвами, щоб запевнити собі охорону та провід.a

Тому, що ця віра в духи предків так глибоко вкорінилась, то викликає крайню чутливість до призвісток. Люди вірять, що ці духи об’являються в різні способи. Коли появляється якийсь плазун або тварина, то зараз вірять, що в цьому є якесь значення. Люди вірять, що сни теж є проявом правди, і вони докладають великих зусиль на їхнє тлумачення. У всіх цих справах, а особливо в часі кризи, то очевидна особа в якої необхідно порадитись є чаклун.

У протилежності, наймають чаклунів, щоб мститись над ворогами. Люди дуже бояться чаклунів і часами справа закінчується зловісним колом обвороження й протизавороження. Між іншим, чаклунам, а також віщунам добре платять за їхні послуги.

Зразки цих думок, хоч так зване Християнство дуже недооцінювало їх, є значним чинником у повороті сепаратистських церков.

Поворот традиційних зразків

У недавніх роках кілька незалежних дослідників поклоніння предкам висловлювали думку, що оскільки багато ортодоксальних (загальновизнаних) місійних церков залишились подібними до так званого Християнства, то напрям сепаратистських церков нахиляється до традиційного поклоніння предкам. А як це? Одна річ,— тому що навернені провідники тримають їхні колишні погляди. Зауважують, що роля церковних провідників є дуже схожа або до племінного ватажка або до віщунів та чаклунів.

Ватажка признають бути провідником безперечного авторитету, котрий народжується до цієї ранги, як головна виконавча влада племінного закону та суспільства. Значно багато сепаратистських церков появились, маючи схожість до більш ортодоксальних церков, але таки кладуть великий наголос на право самоуправління чорними. Вони приймають конституцію та доктрину білої „матінки-церкви”, користуються тим самим збірником пісень,— але в інших відношеннях намагаються на свою власну незалежність. Провідники цих церков є мейш емоційні, але розпоряджають справами менш-більш так, як африканський ватажок, маючи за свій провідний принцип африканізувати церкву.

Племінний віщун, з другого боку, є дуже емоційним і приписує собі божественну обдарованість, сильно покладаючись на свої власні вистави. Чим більш захоплюючим він буде, то тим більший буде його образ та вплив. Отже, релігійні обряди й заклинання є дуже хвилюючі події в супроводі несамовитого танцювання до барабанного биття, коли викликають духів.

У порівнянню, більшість сепаратистських церков є з характеру або подібні до „П’ятдесятників”. У змішанню західних стихій з африканськими, вони кладуть великий наголос на „зцілення” і „святого духа”. У ріках відбуваються пишні обряди хрещення до ритмічного барабанного биття і танцювання, щоб пожвавлювати регулярні служби. Церковні провідники є пануючі особи, яких божественна обдарованість і шановність у багатьох випадках, є необхідними до продовження церкви.

Відмітні мундири й барвисті регалії відрізняють ті групи, котрі в більшости випадках не мають церковного будинку, але сходяться на вільному повітрі. У Сувето, місто чорних, коло 13 кілометрів (8 миль) від Йоганнесбургу, обчислюють є 70 авторитетних релігій й 900 незалежних церков або сект!

Очевидно, щось не пощастило в заходах так званого Християнства впровадити в Африку. А що сталось?

Розчарування

Місіонерство так званого Християнства в Африці було дуже модним у 19-му столітті. Сьогодні багато африканців піддають сумніву ролю місіонерів, яку вони відограли у програмах колоніального поширення. Такі критики звертають увагу на матеріальні прибутки у формі землі та майна, які пливли тим націям слідом місіонерського контакту. Проте, вони мали успіх принести Біблію цим дуже сприйнятливим людям, з великими надіями.

Звичайно, місії пов’язували з лікарнями. І так робити було придатним через те, що традиційне африканське поняття про релігію є невіддільно зв’язане з зціленням. Проте, були й незгоди через які багато навернених відчували, що стан не був відповідним. Проповідування з кафедри не мало такого успіху, як вистава родового віщуна. Західне лікування здавалось для них бути безособовим і незахоплюючим. Проповідуванню бракувало зцілення, а зціленню — чарування. Коли місії й лікарні не могли погодитись поглядами, то для багатьох це був останній розлам.

Через племінні традиції люди шукають більше зловісних, звичайно спіритичних причин, замість фізичних на їхні недуги. З цієї причини вони більше цікавились чому якийсь стан існував, ніж як подолати його.

Отже, за короткий час, з’явились сепаратистські пророки, котрі зберегли християнську термінологію, але навмисно вернулись назад до того з чим були найбільше обізнані — традиційним поклонінням предкам. Вони знову вернулись до стародавнього містицизму, твердячи, що „вздоровлювали” силою „святого духа”. Дослідження, яких проводили поміж сепаратистськими церквами виявляють, що в більшости церквах знаходяться пророки-зцілителі.

Через розчарування з білопануючими та західно-орієнтованими місіями-церквами, то багато африканських новонавернених спотикнулись. Не бувши добре споряджені, щоб продовжувати самими, вони вернулись до традиційної поведінки. Коли траплялись потреби, то вони вклонялись предкам або демонам.

Однак зауважують, що пиха так званого Християнства подобалась сепаратистським церквам. Вони присвоїли вражаючі обряди й розкішні ризи священиків. Священики сепаратистських церков почали надівати єпіскопські митри, пелерини й орари. Вони користуються прапорами, відбувають урочисті процесії й світять свічки. Є чимало нововведення, так як можна зауважити в одній церкві, якої члени надівають білі шоломи засновуючись на пораді апостола Павла: „Візьміть шолома спасіння”!

Розкол у сепаратистських церквах

Особистий престиж (повага) стався невідворотною причиною на розкол сепаратистських церков. Престиж і сила є природні у керівництві. Отже, вони стаються спокусою, яка містить у собі зерно розколу. Один сатирик (сарказм або глузування виявляючи вади або безглуздя когось) оплакував: „Коли кожний є хтось, то ніхто не є чимось!” Клопіт починається тоді, коли „хтось” бажає бути „кимось важним” у зборі, і не дивно, що, як наслідок цього, у церкві знаходиться забагато керівників. У суспільстві в якому обмежують нагоду висловлювати свої думки, то церква дає сприйнятливі обставини на само-просування. У церквах знаходяться дуже складні пірамідальні ієрархії, призначаючи прихильникам так багато посад скільки можливо.

У сепаратистській церкві характерні риси її засновника також є дуже важливі, бо коли він умирає, то члени відчувають кризу. Коли кілька нібито наступників заявляють бути провідниками, то найлегша розв’язка є розлучитися, і тому що 78 процентів церков не мають свого майна, то звачайно проста річ для кожної є діяти самостійно.

Внутрішні незгоди часто бувають через кілька причин. І високо на списку знаходяться грошові проблеми. Привласнювання грошей можуть спричинити непримиренні розколини. Трапляються ще інші незгоди, коли хтось незаконно захоплює чиюсь посаду. Бувають випадки в яких сварку підбурюють удавані провідники, котрі через почуття власної гідности або натиску від прихильників, шукають розкриття карт. Наслідок цього є незмінно розкол, і кожна група тоді формує свою власну церкву.

Який докір увесь цей розкол, змагання та сварки стягають на ім’я „християнин”! Як гостро це суперечить намірові, якого Ісус мав для Його учнів! У молитві до Свого небесного Отця, Він сказав: „Я благаю . . . щоб були всі одно”. (Ів. 17:20, 21) Він також навчав, не само-підвищування й прагнення посади, але що „хто з вас бути першим бажає,— нехай буде він вам за раба”.— Мат. 20:27.

Чи ж ніхто там не має цих духовних рис? Сотки тисяч африканців знайшли їх у Залах Царства Свідків Єгови.

[Примітка]