Моє шукання суспільної справедливості

Так як розказує Рафаель Коельо Серрано

СПРАВЕДЛИВІСТЬ для всіх! Суспільна уява? Моя погоня за тією невловимою метою взяла мене десять разів у в’язницю, в комунізм і назад, від убогих однокімнатних мешкань до дипломатичних місій перед іноземними урядами. Це взяло 50 років, але я таки знайшов відповідь.

Я народився в серпні 1910 р., в Гуаякілі, Еквадорі. Наш скромний дім давав притулок нашій великій родині, включаючи мого дідуся, журналіста, який привчав мене за дуже молодого віку. Мій батько провадив увесь свій час з друзями. Чоловіки — родичі, сусіди або гості — хвалились, що були антирелігійні й вільнодумні; жіноцтво говорило про Бога й Ісуса.

Я міг усвідомити, навіть тоді, великі розбіжності побуту людей. В основному, суспільство характеризували босоногі й різноманітні однокімнатні житла. Кілька привілейованих оплачували їхні доми в Європі з какао-здобулим багатством, у той час як босоногі робітники сушили „золоте насіння” по сонцем-випалених вулицях.

Протягом того часу, мешканці Гуаякіля дуже страждали від жовтяниці (тропічна гарячка, недуга, яка переноситься комарами) і бубонну чуму, які то хвороби час від часу виснажували околицю. Малярія й туберкульоз були заведеним порядком. Я був худий, хворобливий хлопчина, отже друзі й вчителі сподівались, що я помру молодим. Але я розвив великий запал до життя, якого ще донині маю.

Борець проти суспільної несправедливості

У середній школі я відчував тиск суспільної несправедливості, кілька разів регресуючи (занепадаючи) тому, що в мене не було аристократичного прізвища. Тут почалось моє бажання статись борцем проти суспільної несправедливості.

Я навчився про жалюгідну історію людських кровопроливаючих війн, релігійні розбіжності, хрестові походи й інквізицію, які дійшли до найвищої точки у вибусі першої світової війни, і всі, які відбулись головно в так званому Християнстві. Більшість людства переживала жахливі лиха. Робітники, покірні селяни й взагалі вбогі були просто гірші від вигнанців під ярмом заможних. Нерозвинені країни стались товарним складом серовини для індустріальних країн, які багатіли, тоді як ми продовжували в нашій первобутній простоті. Зі всіх сторін лунав крик: „Суспільна несправедливість!”

Хоч я дуже захоплювався математикою, фізикою й астрономією, то коли закінчив середню школу, вписався до університетської юридичної школи тому, що вона була найлегше досяжна. Але університет теж був у скрутному становищі через різні хиби. З студентами суспільного й економічного впливу спеціально поводились. І там навчали відсталими методами.

Я пригадую собі одного професора, який тільки сидів за письмовим столом і вимагав, щоб ми вголос читали матеріал про філософію законодавства. Одного дня ми вирішили запропонувати обговорювати матеріал оскільки ми вже прочитали його наперед. Хто буде представляти клас? Я.

Початок класу пройшов щось схожим до цього: „Пане доктор, просимо вас не примушувати нас вголос читати цей матеріал, оскільки ми вже. . . ”.

„Мовчи!” він вигукнув, „я вирішую спосіб навчання тут”.

„Ми тільки просимо вас. . . ”.

„Геть з цього класу!”

„Я не мушу виходити”, я відповів.

„Один з нас не є потрібний тут”, озвався сердитий вчитель.

„Та додаткова особа не є я!” я заперечував, до вибуху оплесків.

Професор вийшов з класу й більше не вернувся. І так то почалась наша боротьба. П’ять місяців пізніше було виключено 16 студентів відмовляючи їм вступ до університетів у Кіто й Квеньці. Група чорноробів і сільськогосподарських робітників сформували групу, щоб підтримати нас. Кілька місяців пізніше, коли мені було 19 років, я знайшов себе у в’язниці.

У той час забороняли релігійну діяльність у в’язниці. Все ж таки, одної неділі римсько-католицький священик появився, щоб відправити Службу Божу. Ми, політв’язні, підбурили інших в’язнів протестувати, і серед хвилювання попалили релігійні медалі й статуї. Наглядач в’язниці витягнув одного в’язня з тюремної камери, розібрав його до талії саме перед нашою квартирою й безжалісно побив його батогом. Нас Перестерегли, що коли хтось виявить цей випадок пресі, то теж будемо покарані. Наступного дня головний щоденник Гуаякіля помістив новину. Нас заслали на одиночне ув’язнення. Проте, через реакцію міста, то начальника в’язниці звільнили від посади. Потім нас випускали один за одним. За те, що я був найбільш упертим, то мене випустили останнього.

У комунізм

Тепер я вирішив вступити в комунізм. „Тут я можу боротись проти суспільної несправедливості”, я думав собі. Докладно я студіював науки Маркса, Енгельса й Леніна, і зорганізував першу явну комуністичну групу в Еквадорі. Але в той час бути комуністом значило бути вигнанцем. Мене вигнали з мого дому, і моя родина не говорила до мене. Я працював як мастильник на моторнім човні й також як помічник механікові. Багато разів я голодував.

На протязі сімох років, від 1929 до 1936 р., ми комуністи гірко воювали проти соціалістів, проти кінної поліції й проти інших груп, які прикидались бути комуністами, але в яких були помірковані погляди. Голова кінної поліції був батьком мого друга. Часто вони запрошували мене на обід до свого дому. „Коельіто”, він сказав мені, „тут у моєму домі ти є неначе син; але якщо я зловлю тебе на вуличній демонстрації, то буду батожити тебе так як котрого-небудь іншого бунтівника”.

„Дякую вам, капітане”, я відповів, „і так само ж, якщо ви будете накидатись на нас, то ми й вас будемо каменувати”. І сталось так, що одної ночі, він майже був забитий, коли під час каменування ми збили його з коня. Це була демонстрація в якій я не брав участі.

Як я студіював доктрини Маркса, то знаходив у них багато суперечностей й невідповіджених запитань. Наприклад, Комуністичний Маніфест, через Маркса й Енгельса, є теза на тему „диктатура пролетаріату”. У тому самому часі, Ленін сказав, що держава, складаючись з „війська, поліції, в’язниць”, є „палиця”, щоб гнобити пролетаріат. „Фізична природа — це матерія в русі”, сказав Енгельс. Але, як вона рухається? Куди вона рухається? Чи ж у цьому рухові є якийсь порядок? Комунізм не пояснює цих справ. Зрештою, я вирішив, що комунізмом неможливо розв’язати суспільну несправедливість.

Рік пізніше я розвівся з моєю першою дружиною. Моє подружжя тривало чотири роки й ми мали дві дочки. У 1939 р., три роки після мого відступу від комунізму, я зустрівся з моєю теперішньою дружиною, Ольгою. Вона була щира вчителька й завзята католичка, якої переконання я шанував. Разом ми мали семеро дітей.

Несправедливість всюди

Коли я вернувся до школи, то місцевий університет вже змінився. У ньому було багато чудових учителів, які примушували мене добре вчитись. Крім цього, я тепер бажав бути успішним в моїм навчанні. Я був успішний.

У 1942 р., я закінчив університет, здобувши ступень доктора юридичних наук. Тоді я вже зрозумів, що написаний закон, звичайно поміркований, була одна річ, але пристосовування того закону була цілком інакша. Люди високого становища, маючи гроші й вплив, хитрим підкупом, можуть змінювати рішення більшості суддів. Якщо один з цих „могутніх” вчинить якесь велике публічне шахрайство, то ставалось „помилкою”, або погано підрахованою фінансовою операцією. Але якщо б якась людина з народу вкрала гроші на харч (усе ж таки крадіж), то її прямо засилали до в’язниці. Як адвокат, я мислив собі, що зможу допомогти вбогим.

У 1944 р. в Гуаякілі вибухнула буйна політична метушня, яка скоро поширилась по цілій країні. Несподівано я знайшовся в небезпеці. Незважаючи на те, що я вже відступив від попередніх діяльностей як член лівої партії, то деякі побоювались, що я знову буду виступати проти їхніх впливових посад. Вони твердили, що серед них був „ворог народу”. Сусіди повідомляли мене про змови, і бачучи це як необхідний крок для самозбереження, я вирішив знову вступити на політичну арену.

У цьому повстанні мене охопляв жах через жорстокості, переслідування, катування і лінчування (розправлятися самосудом) навіть невинних жертов на „користь” народу. Опортуністичні провідники добивались успіху в імені „народу”, щоб збагачувати себе публічним коштом. Чи це повстання в 1944 р. здійснило суспільну справедливість? Певно, що ні!

Знову вступивши на політичну арену, я зазнав помітні протилежності в моєму житті. У 1946 р., я офіціально представляв уряд на урочистому вступі нового президента на посаду в Мексіці. На величезному прийнятті я дивився як тисячі міжнародних гостей виявляли їхні найкращі прикраси: радянські війскові начальники прибрані медалями; британські маршали; американські генерали; славні кінозірки. Тієї самої ночі, в Мексіці похолодало до морозу. Слідуючого ранку, поліція знайшла дюжини замерзлих трупів — голодуючі жертви холодної погоди. Мусивши спати на вільному повітрі, вони померли від викриття до морозу. Те, що я бачив тієї пам’ятної ночі витворило в мене огиду до такого побуту.

Протягом 1950 і 1951 р., під урядом „демократичного” президента, мене заслали на рік до в’язниці. Я тоді був представником парламенту, але мені відмовили недоторканність. Бувши засуджений до суворої ізоляції на шість днів, мені відмовили моє законне право й зі мною майже розправились самосудом. Чому? Тому, що я був один з групи політичних провідників, які активно противилися демократії мільйонерським землевласникам, по яких землях індіанці жили майже в нелюдяній вбогості.

Протягом мого ув’язнення я почав думати, що суспільна справедливість могла прийти тільки від Бога. Тоді місіонер Свідків Єгови, Елберт Гофман, відвідав мене в тюрмі й лишив мені книжку „Нехай Бог буде правдивий”. Це не мала бути якась незначна пригода, бо я колись знову зустрінуся з Елбертом.

Пізніше в 1953 р., ставшись близьким співпрацівником президента республіки, мене послали як амбасадора на зібрання Економічної й Суспільної Ради в організації Об’єднаних Націй. На тій оказії я придивлявся як один делегат систематично противився всім допоміжним заходам нерозвиненим країнам Латинської Америки. Суспільна справедливість на міжнародному масштабі? Нема справедливості, навіть в організації Об’єднаних Націй — з’єднана здається, по більшій часті, під гнітючим ярмом великих сил.

Я пам’ятаю як одного дня президент Еквадору сказав мені: „Докторе Коелье, ти був дійсний борець. Тобі потрібно щось, щоб довершити твою видатну кар’єру; відтіннок золота, скажім, чистий золотий листок життя дипломата на кілька років”.

Я відповів, „Це справді велика честь, пане президент, але незаслужена, і з цієї причини я відмовляюся від вашого пропонування. Я відмовляюся точно тому, що я є борець. Я не є з тих, які люблять легке життя дипломата. Я волію жити з звичайними людьми, ділитись їхньою долею. Я є дуже вдячний вам”. І так я відмовився посади.

Я пам’ятаю, що читав в Біблії, що Ісус змилосердився бачивши натовп людей, як овець покинутих, що не мають пастуха. (Матвія 9:36) Кілька привілейованих продовжували живитися коштом позбавлених народних мас. Я ще шукав відповіді до цієї несправедливості.

Шукаючи більш старанно

У 1956 р. я припинив усі мої політичні зв’язки. Чому? Тому, що два роки раніше я стався предметом жорстокого нападу всіма політичними партіями країни. Адміністрація Соціального Страхування в Еквадорі, якої я був президентом, здобула майже 1.800.000 квадратних метрів землі, для підрозділяння й житлового будівництва низької ренти, тільки за 12 сукре (коло 40 центів С.Ш.) за квадратний метр. Мої політичні вороги обвинувачували мене, що я особисто одержав від продавців, з боку, додаткових 14 мільйонів сукер! Неправильно мене зображували як великий шахрай.

У цьому часі я вирішив боротись виданням тижневика Правда. Коли вийшов перший номер, мої вороги втихомирились і я здивувався. Як це так? Я почав розказувати правду без двозначності й без применшування.

Проте, друкарський верстат, якого я купив у борг і також мій дім, який я заставляв через соціальне забезпечення, тепер позбавили мені законом. Мої вороги бажали зруйнувати мене. Але їм не вдалось. Я відчував, що справедливість походить тільки згори.

Я переконав мою родину, щоб вони читали Біблію зі мною одну годину кожного тижня. Нас спонукували слова й вчинки Ісусові, незважаючи на те, що в Біблії було багато речей, яких я хотів, пояснити моїм дітям, але не міг. Однак, нам було ясно, що правдива справедливість могла прийти тільки від Бога.

Одного ранку в жовтні 1958 р., один чоловік, приємний на вигляд, прийшов до нашого дому. Елберт Гофман знову шукав мене! Я усвідомив, що він був хтось на кого я підсвідомо чекав. Ми почали студіювати Біблію за допомогою книжки „Це значить життя вічне”.

Я довідався, що Біблія є немов той глибокий океан, повний приказок життя, любий дар від люблячого Творця. Такі вірші як Івана 3:16 зворушували моє серце: „Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне”. Життя вічне! І досконале життя, включаючи дійсну справедливість для всіх!

Проповідник справедливості

Після року студіювання Біблії з Елбертом, у 1959 р. я присвятив своє життя Богові Єгові. І з того часу я уживав Біблію, разом з моїми власними досвідами в житті, стараючись помагати людям зрозуміти, що правдива справедливість приходить тільки від Бога Єгови.

Я мав привілей розказувати про цю справедливість Єгови людям усяких становищ, від колишніх президентів республіки до покірних робітників. Декотрі могли бачити з світла Біблії, що дійсна справедливість є. Інші не слухали.

Проте, я зазнав найбільшого щастя, коли поміг моїй дружині та дітям і бачити як вони теж присвятили своє життя Єгові.

Нарешті я змінив мій вузький погляд. Я навчився, що правдива справедливість може прийти тільки від Бога Єгови. Тільки Він може бачити людські серця й усунути самолюбність, яка є відповідальна за суспільну несправедливість. Він пообіцяв цілком новий лад для цієї землі під проводом небесного уряду, якого правління буде цілком безстороннє. Як це потішало мене навчитись, що незабаром у тому новому ладі кожна людина буде обробляти й жати з свого власного саду, будувати й мати свій власний дім. Усіх будуть спонукувати великодушність, а не огидна самолюбність.— Порівняйте Ісаї 65:21, 23.

Досвіди й щастя

Бувши доктором законознавства, сім років тому мене призначили до апеляційного суду. Я завжди старався засновувати свої рішення на законі й справедливості. Протягом моєї посади як суддя, я міг ще більше оцінити велике провалля, яке розділює людську справедливість від правдивої справедливості Єгови. У 1980 р. я залишив цю посаду.

Хоч ми живемо в недосконалості й ще не маємо правдивої суспільної справедливості, то я вже зазнав, навіть тепер, що до досить чудової міри суспільна справедливість практикується між Свідками Єгови. Між ними дуже рідко коли трапляється якийсь доказ суспільної, расової або економічної сегрегації.

У серпні 1981 р., мені вже було 71 рік. Хоч я тримаюся дуже зайнятим, то деколи люблю давати волю моїм думкам і мріяти про ті обставини, яких Єгова обіцяв. Я вже уявляю себе в новому порядку, возз’єднаний з моїми воскреслими предками, люблячо розказуючи моєму дідусеві біблійні правди так як він мене навчав за моїх юних літ. Я теж прагну тодішніх нагод навчатись про величність Єгови й з’єднано назавжди прославляти Його, як Бога любові й справедливості.

[Вставка на сторінці 18]

,У тюрмі я почав думати, що суспільна справедливість може прийти тільки від Бога’

[Вставка на сторінці 19]

,Я навчився, що Бог пообіцяв цілком новий уряд для цієї землі’

[Ілюстрація на сторінці 17]

Під час мого політикування, я обороняв суспільні справи