Нещастя — як ми перемогли їх
Так як розказує Марселіно Пітті
КОЛИ мені було 22 роки, зі мною трапився жахливий випадок. Ловлячи рибу з моїми колегами, користуючись бомбами з хлоринової солі, щоб глушити її, то одна вибухнула мені в руках. Мої товариші зав’язали турнікет вище ліктів і старались спинити кровотечу. Вони взяли мене до найближчої лікарні у місті Давид.
Давид, це столиця Чірікі області Панама Республіки. До столиці було чотири години подорожі верхом на коні, а тоді ще треба було їхати автом. Одинадцять годин після цього випадку мене привезли до лікарні, непритомного через втрату багато крові. Я видужав, але без двох рук.
Товариші з моєю родиною старались зібрати грошей й відослати мене до Сполучених Штатів, щоб там мені зробили штучні руки. Проте, я доводив їм, що коли це була Божа воля для мене, згубити мої руки — бо так то вірили в нас — то я буду жити без рук. Я складав вину на Бога за свій випадок. Коли б ви знали трохи моєї історії, то зрозуміли б чому в мене було таке почуття.
Моє раннє життя
У родині з дванадцятьох дітей, я був шостий. Ми мешкали в маленькому містечку Бугаба недалеко кордону Коста-Ріки. Хоч у цій околиці було кілька суботників, то нам забороняли відступати від католицької релігії. Декотрі казали, що можна зійти з глузду через читання Біблії, отже католики не читали її.
За мого дитинства в батька було багато худоби й ми мешкали на гарній фермі. Але так сталось, що батько загубив усе це. Отже, коли мені було лише десять років, я мусив працювати по менших фермах і помагати утримувати родину.
Пізніше, ми вибрались дальше на північ понад кордон Коста-Ріки. Тут холодніші узгір’я були дуже гарні для господарства, а особливо плекати каву. Але ця околиця була дуже відлюдна! Через погані дороги, було дуже трудно відвозити продукти на ярмарки. Життя не було легке, але бувши задоволені тільки потребами, з часом ми надолужили втрачене матеріально.
Коли мені було дев’ятнадцять років, я пішов працювати для іншого чоловіка. Його дружина мала передплату на журнал Вартова Башта. Тому що наймити спали в кімнаті під хатою, то можна було чути кожне слово як вони розмовляли між собою. Лежачи в темряві лісистої ночі, я дуже прислухувався коли дружина читала чоловікові з Вартовог Башти годину або дві майже кожної ночі. На протязі десь року півтора я слухав, що вона читала.
Хоч я пильно слухав, то в дійсності не розумів дуже багато. Я нічого не знав про Біблію, але дослухався, що приходило щось кращого, і щоб утішатися ним, то є Бог якому ми мусили служити. Я не знав з якого журнала вона читала, або яка була його ціль.
Ще більше нещасних випадків
Випадок у якому я згубив обидві руки відбувся зараз після цього. Дотепер моя поведінка не була дуже добра. Але потім я став ще більш розбещений — дуже впивався, грав у азартні ігри і був надто неморальний.
Приблизно два роки після того випадку, я почав жити з жінкою на ім’я Еладія. Вона є кілька років старіша за мене, і в неї вже було десятеро дітей. Вона мала Біблію й я почав читати її. Я дочитався, що майже всі мої вчинки не були в гармонії з Божою волею. Сумління почало гризти мене, але не дуже, щоб аж покинути розпусне життя.
Я був щасливий коли Еладія породила мого першого сина. Але потім ще одна трагедія вкоротила наше щастя. Помагаючи другові перевозити кукурудзу, мене вкусила отруйна гадюка. З порів (маленькі отвори на шкірі) почала просочуватись кров, і також з нирок, прямої кишки, шлунка та носа. Після трьох днів мені стало маритись в голові. Упавши непритомним, мої друзі і родина занесли мене до підвисного ліжка і відвезли до лікарні в місті Давид. Пізніше мені казали, що коли я вертався до півпритомності, то молився до Бога, щоб Він не дозволив мені померти в такому грішному стані без кращого знання Його намірів.
На протязі вісімнадцяти днів я лежав непритомний. Але зрештою дізнались, що я видужаю. Вийшовши з лікарні, я був такий слабкий, що аж не міг ходити. Справді, що майбутність не виглядала дуже рожева. Я мав обов’язок доглядати жінку, її десятеро дітей й моє восьмимісячне немовля. Але в цьому стані я не міг себе самого доглядати. На протязі чотирьох місяців, я був заслабкий ходити. Еладія вірно доглядала мене, і з часом я видужав. Також, моя чудова родина та друзі знову помагали нам грішми.
Джерело надії
У 1957 р. нам народився ще один син; Еладія захворіла й їй треба було лікарської допомоги. За медициною вона мусила йти пішки дві години густими лісами за кордон Коста-Ріки. Там вона знайшла нікарагського аптекаря називаючись Каміло Алеман. Каміло був Свідок Єгови і в його домі регулярно сходились студіювати Біблію.
Каміло розказав Еладії про його християнську надію. Отже, вернувшись до дому, вона принесла зі собою, не тільки медицину, але також духовну допомогу в формі біблійного підручника „Нехай Бог буде правдивий”. Хоч вона ніколи не студіювала Біблії, то дуже зацікавилась, брала зі собою четверо або п’ятеро дітей й йшла пішки дві години лісами кишачими гадюками на кожне зібрання в домі того аптекаря. Деколи я ходив з нею. Тому що наша ферма була досить далеко від дому, то більшість мого часу я проводив на господарці. Крім цього, я ще впивався і дуже соромився своєю поведінкою, коли навчився того, що Бог вимагав від нас.
Як моя приятелька терпіла через усе це! Вона мусила працювати, щоб утримувати дітей, тому що я розтрачував свої заробітки на азартні ігри, п’янство та на інші жінки. Часами я вертався додому дуже сп’янілий. З Біблії, вона навчилась, що це не було чесно для нас жити без шлюбу. Вона дуже бажала, щоб ми одружились, але яка ж була надія на це?
Часами Еладія так знеохочувалась, що ходила в ліс плакати. Вона деколи довго плакала і молилась до Єгови, щоб Він допоміг їй. Вона не мала до кого звернутись тому що тут не було свідків.
Одного дня я вернувся додому з ферми дуже п’яний й без грошей. Так як звичайно мої маленькі діточки повибігали, щоб привітати мене, нетерплячо сподіваючись якогось маленького подарунка. Але цього разу я не мав нічого, щоб дати їм. Я став дуже прибитий серцем і присягнув, що вже більше ніколи не буду впиватись, і дотримав свого слова. Саме тоді я вирішив змінити своє життя й служити Богові разом з моєю вірною приятелькою. Єгова вислухав її молитви.
Ми зараз пішли до Свідка, Матіла Алемана у Коста-Ріці, щоб довідатись, що нам робити. Він порадив нас написати листа до Товариства Вартової Башти в місті Панама й довідатись де Свідки сходились по нашій стороні кордону. Тому що ми не знали як писати листа, то я вирішив, що сам піду й знайду тих Свідків Єгови, випитуючи всіх знайомих. Нарешті один з моїх двоюрідних братів сказав, що чув про Свідків у Консепсьйоні. Це було місто коло шість годин подорожі верхи конем, а тоді автом. Три рази я ходив до того міста й розпитував людей по вулицях та в громадському парку, але не знайшов Свідків.
Отримуючи потрібну допомогу
Четвертої подорожі я знову зустрівся з тим двоюрідним братом від якого був довідався про Свідків, коли він раптом сказав: „Ось один з них!” Я зараз почав йти за тією жінкою. Вона напевно настрашилась, коли побачила, що за нею йшов чоловік без руки. Проте, коли я заговорив до неї, просячи допомоги, то вона побачила мою щирість. Вона була дуже приємна й помічна місіонерка Свідків Єгови на ім’я Дорелл Свабі. Вона зараз написала листа до Товариства Вартової Башти в місті Панама просячи їх вислати когось і помогти нам.
Товариство повідомило подорожуючого надзирателя Дімаса Алвареза, і він відвідав нас наступного місяця. Але як йому було трудно знайти нас! Частину дороги його підвезли вантажним автомобілем. Потім, після двох великих злив у яких він промок наскрізь, він нарешті добився до околиці від якої треба було пішки йти одну годину до нашої хати. Тієї ночі він переспав у поліції на кордоні. Наступного дня, ми дуже тішились отримати його допомогу та пораду.
Ми довідались, що ще один панамець на ім’я Нацаріо Батіста студіював Біблію із Свідками в Коста-Ріці. Він уже був охрещений, отже, його призначили провадити зібрання в нашому домі. До першого місяця чотири члени нашої маленької групи вже ходили проповідувати. Але Еладія й я не могли брати участи в цій роботі, тому що не були одружені.
Як ми прагнули поправити цю справу! Три місяці пізніше, на конвенції в місті Давид, ми вже були готові, не тільки узаконити наше одруження, але також охреститись у воді на символ нашого присвячення служити Богові Єгові. Які щасливі ми були! Це був перший раз, відколи я згубив свої руки, я дійсно відчув, що життя мало ціль. Я був готовий віддати себе Єгові, щоб Він уживав мене як міг.
Набравши практики я носив Біблію під рукою й пеньками рук перекидав сторінки. Я став досить здібний навчати людей з Біблії по їхніх домах і з платформи.
Опозиція, а тоді прийняття
Батько погрожував набити мене, дорослого чоловіка, якщо я не покину цієї нової релігії. Брати також старались як могли, щоб знеохотити мене. Але, я був переконаний, що знайшов єдину правдиву релігію, і постановив, що ніколи не покину її. Зібрання далі відбувались у нашому домі. І з часом ми почали бачити плоди нашої постанови.
Один за другим наші брати, сестри, діти, батьки, прабатьки, внуки й двоюрідні брати та сестри почали студіювати Біблію з нами. З часом багато з них почали розказувати іншим про нашу християнську віру й надію. Тут недалеко кордону Панами а Коста-Ріки вже є три збори Свідків Єгови, які почались з членами нашої родини.
Мій рідний брат, Іван, зацікавився релігією Суботників. Але коли перестудіював розділи про Суботу та Мойсеїв закон у підручнику „Нехай Бог буде правдивий”, то незабаром також став Свідком. На протязі кількох років він служив як „спеціальний піонер”— вісник, що відкладає принаймні 140 годин на місяць проповідувати людям. Він був ужитий заснувати кілька інших зборів. І мій брат Домінго є відданий християнський старший, як також інший брат Едувігес. Але, недавно Едувігеса вкусила отруйна гадюка і він майже зараз помер. Моя сестра Кармен є спеціальною піонеркою разом з її донькою.
Батько й мати, хоч уже постарілись і хоч колись так довго противились нам, нарешті переконались, що ми знайшли єдину правдиву релігію. Вони також стали присвяченими хрещеними Свідками.
Правдива охорона й задоволення
Кілька років тому в Панамі відбулась політична революція. Багато людей втікали через кордон до Коста-Ріки, і сусіди радили, щоб ми також утікали. Але ми казали, що не мішаючись у політику, то не мали причини втікати. Ми Свідки залишились і не згубили своїх фермів, оскільки партизани розкрали все майно повтікаючих.
Еладія й я є дуже задоволені тому, що помогли так багатьом людям навчитись про Бога Єгову й Його наміри. У нашій родині є принаймні 35 членів і 31 з цих уже охрестились і звіщають людям звістку Царства. Крім цього, багато більше родичів уже студіюють Біблію з Свідками Єгови і приходять на християнські зібрання.
З наших близьких родичів, вісім служать як християнські старші, вісім є службові слуги по зборах, а троє є спеціальні піонери. Ми вже не сходимось у нашому домі; навпаки, ми маємо гарний Зал Царства, якого збудували поруч нашого дому. На наші зібрання регулярно сходиться коло 75 осіб. Я є переконаний, що сила Божого Слова й духа поможе кому-небудь подолати які-небудь нещастя в своєму житті без різниці які великі вони є.