Нинішні іграшки Чого вчать вони наших дітей?

ДІТИ мають природне бажання бавитися. Згідно з книжкою «Як вибирати іграшки для дітей» (англ.), здорові діти «спонтанно витворюють свій власний світ досліджень та фантазій». Достоту так було і в давнину. Тоді було цілком звичним бачити дітей, котрі ‘бавилися на майданах’ (Захарія 8:5). Такі забави часто складалися з творчих ігор, які вимагали багатої уяви. (Порівняйте Матвія 11:16, 17).

Тож, відповідно гру звуть дитячою працею, і якщо це слушно, то іграшки можна назвати дитячим знаряддям праці. У журналі «Батьки» (англ.) говориться: «Гра — це спосіб, яким діти пізнають світ. (...) Коли дитина бавиться іграшками, її світ скорочується і своїми пропорціями наближається до розмірів дитини, і тоді вона легко може тримати його у своїх руках, управляти ним. Гра розвиває м’язи і координацію рухів, сприяє соціалізації, окреслює бар’єри між реальним та вигаданим і допомагає дітям учитися спілкуватися, чергуватися і ділитися одне з одним. Гра стимулює роботу уяви і дає дитині досвід у розв’язуванні проблем».

Іграшки багато важили для дітей і у біблійні часи. При розкопках в Ізраїлі було знайдено такі дитячі іграшки, як брязкальця, свищики, мініатюрні горщики й колісниці. «Уорлд бук енсайклопідія» повідомляє, що «у стародавній Африці діти мали м’ячі, іграшкові тварини і різні забавки на коліщатах. Діти давніх Греції та Риму бавилися човниками, візками, обручами і дзигами. За середньовіччя у Європі до популярних іграшок належали глиняні кульки, брязкальця і ляльки».

Забавки, які стимулюють розвиток дитини, цікаві для неї і пізнавальні, відіграють важливу роль і сьогодні. Проте бентежить сила-силенна іграшок сумнівної вартості, що їх нині пропонує споживачеві ринок. У журналі «Тайм» за 1992 рік говорилося: «Не звертайте своїх поглядів на партію цьогорічних іграшок, якщо ви хочете знайти щось для приємної, чистої забави. Фактично кожен з основних фабрикантів робить акцент на тому, що викликає огиду». В одній серії іграшок фігурував пластиковий череп натуральної величини, котрому діти можуть надавати «настільки гидкого [вигляду], наскільки можливо». Також у продажу є забавки, що імітують такі функції організму, як блювання. На батьків, як і на дітей, справляється значний тиск купувати такі іграшки.

Купівля-продаж і діти

Часопис «Огляд здобутків педіатрії» (англ.) зазначає, що стародавній «кодекс законів Хаммурапі вважав злочином продавання чого б там не було дитині й встановлював за це смертну кару». Однак сьогодні фабриканти дитячих іграшок та рекламні агенти без усякого сорому продають і рекламують простодушним дітям свої дорогі вироби. Застосовуючи складні дослідницькі методи, розроблювачі іграшок проникають в дитячі розуми. І постійно доповнюючи свої вироби якимись новими деталями, вони добиваються того, що минулорічна модель здається застарілою, а цьогорічна — конче потрібною.

Іграшкова індустрія також сповна використовує силу впливу, котру має телебачення. У Сполучених Штатах дитячі телевізійні програми заполонені рекламою іграшок. За допомогою вигадливих знімальних робіт, спеціальних ефектів та чарівних мелодій рекламна передача робить найпосереднішу іграшку магічною і заворожливою. Тоді як дорослі можуть розпізнати фальсифікацію, «малі діти думають, що реклама каже правду» («Огляд здобутків педіатрії»).

Багато телевізійних показів, розрахованих на дітей, майже повністю складаються з реклами. Згідно з виданням «Поточні проблеми педіатрії» (англ.), такі програми «призначені сприяти продажу іграшок, замість того щоб виховувати дітей чи збагачувати їхнє життя». Наприклад, мультфільм «Черепашки-мутанти нінзя» став поштовхом до створення «понад 70 різних виробів, каші з хлібних злаків, а також фільму».

За «Оглядом здобутків педіатрії», «багато вивчень виявило, що діти, які дивляться рекламу, дошкуляють своїм батькам, щоб ті купляли їм рекламовані вироби». Засновник однієї міжнародної компанії з виготовлення іграшок сказав: «Досить побачити, як діти смикають за одяг батьків, і ти уже знаєш, що вони говорять: «Якщо я не матиму цієї забавки, то помру». Отже не дивно, що в самій лише Канаді на іграшки для своїх дітей, онуків і друзів покупці щороку витрачають понад 1,2 мільярда доларів.

Ігри у війну

Відеоігри у війну — серед провідних в іграшковій індустрії. Прихильники цих відеоігор твердять, що вони допомагають дітям набувати вміння розв’язувати проблеми, розвивати координацію «очі — руки» і рухові навики, а також стимулюють допитливість. «При правильному використанні,— пише газета «Торонто стар»,— електронні ігри можуть бути нешкідливими і навіть набувають виховного значення». «Але,— визнає ця ж газета,— частіше це заняття, яке ізолює дитину від інших і яке навіть перетворюється в об’єкт одержимості».

Візьмімо для прикладу одного хлопчика, котрий став одержимим відеоіграми у війну. Його мати каже: «Він неможливий — не відійде від екрана доти, доки всіх не повбиває». Скільки ж років тій дитині? Всього лиш два! Крихітна пучка його великого пальця вкрилася пухирцями від 4—5-годинного натискання кнопок. Зате мати не виглядає занепокоєною. «Мене турбує лиш те, що він хоче, аби все робилося одним махом»,— каже вона. Гра «така швидка... але в реальному житті все набагато повільніше».

Згідно з «Торонто стар», деякі противники відеоігор відчувають, що останні «перешкоджають дітям учитися розважати самих себе за допомогою власної уяви, читання чи інших традиційних розваг і до того ж відтягають їхню увагу від домашніх завдань». Деякі вихователі навіть кажуть, ніби «відеоігри є спокусливою формою небезпеки і що вони здатні сприяти розвитку агресивності та відлюдкуватості у дітей».

Телевізійні репортажі про бомбардування під час війни в районі Перської затоки 1991 року спричинилися до величезного попиту на традиційніші воєнні іграшки. Чільні місця в списку найпопулярніших належали моделькам танків «Абрамс», тактичних ракет «Скад» і стратегічних вертольотів «Гінд». Фахівці побоюються, що такі іграшки можуть посприяти агресії або, можливо, зробити дітей нечулими до насилля. Крім того, гра з такими забавками щонайменше йде врозріз з духом біблійного вірша в Ісаї 2:4, де передречено, що Божі люди «більше не будуть навчатись війни».

Були випадки, коли іграшки, які виглядають дуже реалістично, як, наприклад, далекобійні водяні пістолети, призводили до справжнісінького насилля. В одному північноамериканському місті сутичка з використанням пластмасових далекобійних водяних пістолетів вилилася у справжню перестрілку, в котрій загинув 15-річний підліток. Іншого разу двоє хлопців були поранені одним розлютованим озброєним чоловіком після того, як намочили його своїми водяними пістолетами. Чимало й інших випадків насилля потягли за собою такі, здавалося б, невинні «водяні» бої.

Що прищеплюється дитині

Небагато гідних довір’я батьків схвалюють насилля. І все-таки виробництво воєнних іграшок у повному розквіті. Часом батьки воліють уже краще піти на компроміс з власними переконаннями, ніж накликати на себе гнів дитини. Проте, діючи таким чином, вони можуть завдати дитині несказанної шкоди. Канадська дослідниця в галузі психічного здоров’я Су́зан Ґолдберґ твердить: «Даючи дитині іграшки, ми тим самим посвідчуємо своє схвалення ідей, які ті несуть в собі». То правда, що деякі діти час від часу ведуть себе агресивно і це для них становить норму. «Не маючи іграшкового пістолета,— доводить один психолог,— діти придумають щось інше, зрештою застосовуватимуть навіть пальці». Можливо. Але ж хіба слід батькам сприяти агресивності дітей, постачаючи їм модельки зброї — засобу насилля?

Також правда, що небагато дітей ступлять на злочинний шлях тільки через те, що бавилися іграшковими пістолетами. Але що́ ви прищеплюєте своїм дітям, даючи їм такі забавки? Чи ви хочете, аби вони вважали, що насилля — це забава, а вбивства та війна — захопливі речі? Чи ви навчаєте їх поважати Божі норми? Його Слово каже: «Того, хто любить насилля,— ненавидить душа Його [Божа]!» (Псалом 11:5).

Су́зан Ґолдберґ веде далі, що «чим більше часу з мовчазної згоди батьків діти присвячують насильницьким іграм, тим імовірніше, що вони застосовуватимуть агресію при вирішуванні своїх проблем». Біблія каже в Галатів 6:7: «Що тільки людина посіє, те саме й пожне!» Чи є імовірність, що дитина з гри в насилля пожне хороші риси характеру?

Якщо підходити до справи з усією чесністю, то слід визнати, що всі діти різні. В однієї дитини любов до електронних ігор може перейти у хворобливу пристрасть, в іншої ж — ні. І можна багато дебатувати з приводу того, чи діти встановлюють зв’язок між побаченим на відеоекрані й насиллям у повсякденному житті. Тому батьки мусять вирішити, що́ найліпше для їхніх дітей, і вибирати для них іграшки вдумливо й обачно.

[Ілюстрація на сторінці 6]

Гра допомагає дітям учитися налагоджувати взаємини.