Щасливе родинне життя — як ми досягнули його

Так як оповідає Йосип Ален

БАГАТО осіб стараються докладно передсказувати майбутність, але не можуть. Наприклад, якщо б хтось сказав мені, коли я ще був хлопцем і виростав у Монтреалі, Канаді, що я колись буду батьком сімох дітей і буду втішатися теперішнім благословенством та спокоєм розуму, то я б не повірив йому.

Проте, давайте вернімся назад до мого дитинства, тому що те, що тоді сталося мало великий вплив на моє теперішнє життя. Я народився у 1923 р. Моя мати і батько приїхали з Англії у 1912 р., і перед тим ніж я народився, то у них уже було четверо дітей, троє дівчат і один хлопець. Два роки пізніше народився ще один брат, і тепер уже було шестеро дітей у нашій родині. Отже, як можете бачити, я виріс, як член великої родини і це допомогло мені виховувати мою власну велику родину у пізніших роках.

Я навчився, як важно це є для батька брати провід, щоб усі втішалися спокоєм і згодою. Багато разів батько мусить дисциплінувати, не тільки словом, але часто дійсною „різкою”. Коли мій батько ходив до роботи, то мати доглядала потрібних обов’язків, щоб тримати родину в порядку. Ми дуже шанували її праву руку, якою вона часто карала нас, перед тим ніж ми встигали ховатися під ліжко. Це було наше місце сховку, тому що мати була затовста, щоб гнатися за нами.

Як велика родина, ми навчилися працювати разом. Ми всі мали різні домашні обов’язки. Моя перша робота була лазити під усі ліжка — місце з яким я був добре ознайомлений — і витирати порох під матрацами. Як я ставав старшим, то діставав більш відповідальних обов’язків, як-от накривати і прибирати зі стола регулярно, тоді мити і витирати посуд, витирати порох на меблях, чистити килими, мити і воскувати підлоги та сходи. В той час я думав, що це було дуже несправедливо давати дитині таких обов’язків. Але пізніше я зрозумів, що таке виховання і тренування було великим плюсом, коли мусів виховувати своїх дітей.

Тому що тепер мушу доглядати свою власну родину, то я пригадую собі й оціняю, як моїм родичам було тяжко постачати для нас під час депресії. Мій батько був робітником — розвозив хліб від дому до дому — і міг постачити добру їжу для нас. Він також був свідомий про наші духовні потреби, і в неділю ми всі мусіли ходити до церкви.

Старші діти ходили на церковні служби, а ми молодші до недільної школи. Але мене завжди дивувало чому батько і мати ніколи не ходили до церкви з нами. Одного дня я набрав досить відваги і запитав батька, а він відповів, що вже мав досить церкви і не потребував її. На протязі років це дуже дивувало мене, але тепер я добре розумію чому.

ЛИШАЮЧИ ДІМ: РОЗПОЧИНАЮЧИ СВОЮ РОДИНУ

Скоро я став мужчиною і вже був готовий вступити у великий, цікавий світ. Але, що я буду робити? Друга Світова Війна вирішила мою невідкладну майбутність. Я ще добре пригадую собі сумні обличчя покриті слізьми моєї родини і страх, який я відчував, як військовий поїзд перший раз розділив нашу родину.

Мені тоді було сімнадцять років, і чотири роки при морській флоті дуже скоро минули. У грудні 1945 р. мене відпустили від служби. На щастя, я ще був здоровий, трошки старший та багато мудріший. Щоб відсвяткувати з’єднання нашої родини, ми вирішили піти до церкви на Різдво, разом із родичами.

Минулих кілька років змінили мій погляд до релігії — і я не хотів мати нічого до діла з нею. Я почував себе поінформований, так як батько раніше; я не потребував релігії. Моя родина не могла зрозуміти цього, тому що за молодого віку я був дуже активним членом церкви, навіть помагав священикові при вівтарі, подавав людям причастя (хліб і вино). Проте, щоб потішити матір, я пішов до церкви. Дійсно, я був дуже радий, що пішов, бо того самого вечора в церкві я познайомився з особою, яка мала займати головну ролю в моєму житті — моя майбутня дружина.

На протязі чотирьох років військової служби навчили мене робити негайне рішення в різних обставинах. І так тепер сталося, за п’ять місяців у травні 1946 р. ми одружилися. День мого одруження був один із тих кількох днів, що я ввійшов у церкву.

Ми переїхали з Монтреалу до поза міського району. Тут, при допомозі Земельної Комісії Ветеранів я купив собі пів акра землі і ми почали будувати наш „мрійний дім”. Я працював у паперовій фабриці за електрика і вживав увесь вільний час будувати наш дім. Моя дружина далі любила часами ходити до церкви. Часто вона старалася підбадьорувати, щоб я також ходив. Як наш дім набирав форму, ми стали робити рішення скільки кімнат треба буде будувати і скільки дітей ми хотіли мати. Ми вирішили мати, не семеро, але четверо: двоє хлопців і двоє дівчат. Але, сталося інакше. Третього року нашого подружжя народився наш перший син; два роки пізніше, другий. Тепер був час на доньку, але на наше велике здивовання, третій син народився.

Прийшов 1952 р., і майбутність у маленькому французькому селі для англійської протестантської родини не була дуже гарна, ані дуже „здорова”. Все це ставало дуже ясно навіть від моїх співробітників. Майже всі були римо-католики, а ми були англікани. Отже ми вирішили, що було б краще продати дім і вибратися до Ванкуверу, де одна з моїх відданих сестер мешкала, якої ми вже кілька років не бачили. У червні 1952 р., ми спакували все наше майно в авто, і попрощалися з Квебеком та східньою Канадою назавжди — так ми собі думали.

ЧУДОВА ЗМІНА — ЯК ЦЕ СТАЛОСЯ

Після трьох років життя у Ванкувері і по народженні нашого четвертого сина, один Свідок Єгови відвідав наш дім. Це сталося перший раз у нашому житті. Це зрештою довело, що моя дружина й я стали Свідками Єгови. Дозвольте мені розказати вам, як це все сталося.

Тому що у нас тепер було четверо молодих хлопців, то моя дружина відчувала, що наша домашня дисципліна не вистачала. Вона відчувала, що ми повинні ходити до Англіканської Церкви. Я дуже противився цьому. Я не хотів нічого мати до діла з жодною релігією, і відчував, що не потребував допомоги виховувати мою родину. Я підкреслював точку, що не піду до церкви аж поки не помру. Проте, я сказав дружині, що коли вона хотіла ходити і брати дітей, то це залежало від неї й я не буду перешкоджати їй.

Вона погодилася на це і пішла. Я залишився вдома доглядати наймолодшого сина. Дружина вертаючись до дому кожної неділі дуже тактовно розказувала мені, який гарний священик був. Вона пояснювала, що вони будуть мати різні грання в карти у церковній залі, кілька вечірок, і так далі, щоб збирати гроші для церкви. Вона дуже просила, щоб я пристав до якогось чоловічого церковного клубу, тому що вона хотіла вписатися до жіночого клубу. Також, чи я не передумав би справи і не пішов до церкви, щоб тримати родину з’єднаною у християнській вірі?

Я продовжав відпирати таке пропонування. Я сказав, що не піду до церкви аж поки вона не докаже мені, що там було щось варта слухати, а не лише нудні церковні служби, яких усі сліпо наслідували. А про те, що в церкві можна навчитися про Бога, я вже роки тому покинув цю думку. Ми ніколи не вживали Біблії в церкві. Це правда, що священик читав кілька віршів кожної неділі, але ніколи не пояснював їх. Тому ми не знали, що Біблія поміщала.

У нас був десь переклад Біблії Короля Якова. Ми старались читати Біблію, але знеохочувалися, тому що не могли зрозуміти її. Нарешті, ми сховали Біблію в безпечному місці з гарною рожевою пелюсткою між її сторінками. Гарний похорон!

Наполегливість моєї дружини дійсно виграла, і я нарешті пішов з нею до церкви. Я вирішив, що було легше піти до церкви і слухати, як грали на орган, ніж переносити неприємність кожної неділі, коли дружина верталася до дому. Минуло коло шість місяців, і все було гаразд. Тоді вона дуже здивувала мене. Вона сказала, що вже більше ніколи не піде до церкви. „Ти йди, як хочеш”, вона сказала, „але я вже більше не піду”.

„Чому? Чому? Чому?” я випитував. Тоді вона почала розказувати мені, що студіювала Біблію зі Свідками Єгови і дуже дивувалася тим про що навчалася у порівнянні з усім, що навчилася на протязі років, що ходила до Англіканської Церкви. Вона запросила мене сісти і вислухати, що вона мала показати мені з Біблії (яку вона воскресила, тому що вона тепер стала важною для неї).

За одну коротеньку годину, я навчився, що Боже ім’я було Єгова. (Пс. 83:19, НС); що цю добу в якій ми тепер живемо, Біблія називає „останні дні” (2 Тим. 3:1—5); що Армагеддон є війна Всемогутнього Бога проти лукавої системи і вже є дуже близько (Об. 16:14—16); і що ми, як родина, можемо жити на землі вічно, щасливо з’єднані в мирі, спокою і безпеці, втішаючись досконалими обставинами під царством Бога Єгови з Його Сином Ісусом Христом, як Царем.— Пс. 37:9—11, 29; Об. 11:15, 17; 21:3, 4.

Я ще ніколи в моєму житті не чув таких гарних речей. Я не міг повірити цьому, і на жаль, я не повірив. Хоч я не дуже противився дружині, то насміхався з неї. У своєму незнанні, я називав її „Єгова” і все пригадував, що не буду мати нічого до діла з тією фанатичною релігією. Якщо вона хотіла її, то добре, але не я.

Вона далі заохочувала мене тим, що навчалася з Божого Слова, а я таки одчайдушно ходив до церкви, але знав, що поступово моя віра слабла. Моя дружина вимахувала „духовним мечем”, і нарешті я піддався. Але, в дійсності в моєму житті я ніколи не був такий щасливий, що програв. Я покинув церкву і став студіювати Біблію. Весною, коли все Боже створіння оживає, моя дружина й я також ожили і стали жити для Єгови та Його Царства, охрестившись в Залі Царства північного Ванкуверу 31-го березня, 1965 р.

РОДИННЕ БЛАГОСЛОВЕНСТВО

Відтоді ми втішалися небувалим благословенством, не тільки духовним, але також матеріальним. Ми зрозуміли, що це не була лише ще якась релігія, але що Бог Єгова вживає Свідків Єгови проповідувати „добру новину” Царства по цілому світі, так, як показує Матвія 24:14. Ми хотіли бути частиною цієї люблячої християнської родини.

Журнали Вартова Башта і Пробудись! постачали нам потрібної допомоги виховувати родину з успіхом, помагаючи нам розуміти і застосовувати пораду з Божого Слова до родинного життя. Наприклад, ми зрозуміли, що це значить покора і дисципліна, і факт, що Єгова дисциплінує тих, кого любить. Ми також навчилися важливість вчити наших дітей і віддавати їм наш час.— Євр. 12:5—11; 5 Мойс. 6:4—9.

Наслідком цього було, що родина дуже любила бути разом і робити все разом. Хлопці помагали мені будувати наш дім, навіть за дуже молодого віку. Коли вони ще були замолоді ходити до школи, то часто я брав їх зі собою до роботи. Зрештою, ми були благословені двома доньками, і дружина була захоплена, коли навчала їх шити і куховарити та інших домашніх обов’язків. Однак, були часи, коли таки треба було вживати буквальну різку і ми часами вживали її до найбільшої набивки людського тіла, яку Єгова постачив.— Прип. 23:13, 14.

КОНВЕНЦІЇ — НАЙВИЩА ТОЧКА ДЛЯ РОДИНИ

Інша точка християнської діяльности, яку ми так дуже любили, були конвенції. Ми особливо чекали на обласні конвенції Свідків Єгови, яких ми завжди з’єднували з річними вакаціями. Ми подорожували до багатьох міст Сполучених Штат і Канади, втішаючись різноманітністю Єговового творення, і відвідували фабрики та фарми Товариства Вартової Башти. Усе це дуже практично поширювало освіту наших дітей.

Одна видатна конвенція була в Нью-Йорку 1958 р. По дорозі з Ванкуверу в Спокейн, Вашінґтон, ми поставили автомобіль на стоянці і пішли до крамниці, наказуючи дітям не виходити з автомобіля. Вернувшись, вони сказали, що до них був приступив чоловік поговорити з ними. Вони показали нам його у недалекому склепі. Він помахав до нас рукою і приступив до автомобіля. Він сказав, що зауважив наліпку оголошуючи конвенцію в Нью-Йорку і оказався бути Свідок Єгови. Він запросив нас до свого дому на вечерю, де ми гарно провели час і добре відпочили.

Пізніше, в Ласк, Уайомінґ, наша наліпка принесла ще інше благословенство, дуже подібне до нашого досвіду в Спокейні. Мотор мого автомобіля почав робити великий шум. Один Свідок у тому селі, зауваживши нашу наліпку, порадив нас переспати в нього, в той час, як він поправить нам мотор. Він був механіком того села, і мав доступ до великого гаражу з різними приладами, яких було потрібно направити автомобіль. Другого ранку ми знову рушили в дорогу, бувши вдячні за любов і гостинність, яких слуги Єгови показують один одному. Це можна було дальше бачити між 250.000 делегатами, які з’їхалися на конвенцію до Янкі Стадіону і Поло Ґраундс у місті Нью-Йорку.

БЕРУЧИ УЧАСТЬ У ПОШИРЕННІ ЦАРСТВА

Вернувшись додому, зацікавлений робітник запитав чому я подорожував так далеко з великим коштом на релігійну конвенцію. Коли я пояснив йому важливість таких зібрань і про приємну дружбу з так багатьма чистими, Бога-боязлими людьми, він поставив ще більше питань про Біблію. Я відповідав йому, вживаючи разом із Біблією різні видавництва Товариства Вартової Башти. Наша домашня бібліотека зробила на нього таке враження, що він сам хотів мати всі ці видавництва, і ми розпочали біблійну студію з ним. Незабаром він став нашим духовним братом. У той самий час моя теща почала цікавитися, і зрештою сама стала Свідком Єгови.

На протязі двадцятьох років, що ми були Свідки Єгови, ми бачили величезне збільшення у вісниках Царства. Через це треба було будувати багато нових Заль Царства. Як родина ми брали участь будувати принаймні чотири з цих Заль, як і двоє великих рухомих кухней, яких уживалося на обласних конвенціях біля Ванкуверу. Вернувшись назад до східної Канади, ми поширили нашу участь у справах Царства.

Тепер я працюю неповний час, і є радий, що мав привілей працювати коло нашої нової Залі Зборів біля Торонто. Також, минулого літа мене запросили працювати в Торонто Бетель на протязі чотирьох місяців, помагаючи розбудовувати фабрику і Нову Залю Царства. На всіх цих проектах я мав нагороджуючий досвід працювати з чоловіками і жінками, які добровільно віддавали свої здібності і час, тому що любили Бога і свого ближнього. Для мене це є смакування наперед життя під тим обіцяним Новим Порядком, що вже так дуже близько.

НАША ОХОРОНЕНА РОДИНА

Як світові обставини гіршають і ця система скоро розпадається, то все це має дуже поганий вплив на багатьох. Але ми дякуємо Єгові та Його християнській організації, що наша родина є охоронена. Застосовуючи біблійні принципи і пораду, ми відпирали різні пастки світу. Наслідком цього наша родина є дійсно дуже щаслива, маючи повну участь у Божій службі.

Наші чотири найстарші сини одружилися з ревним християнськими дружинами і тепер виконують обов’язки старших та службових слуг у християнському зборі. Найстарший син, при допомозі своєї дружини, піонерує тут в Онтаріо. Наш другий син з своєю дружиною тепер служить де потреба вісників Царства є найбільша в Квебеку. А два молодші сини є щасливо одружені і живуть на Заході. Дві доньки і наймолодший син ще є з нами, і так як їхні старші брати, вони дуже люблять і оціняють Боже Слово. Двоє вже виявили це бажання публічним хрещенням у воді.

Хоч деякі члени нашої родини є далеко від нас, то через єдність організації Єгови ми все відчуваємо, що є близько з ними. Головно ми є з’єднані біблійною надією жити вічно на землі в мирі, спокою і безпечності, втішаючись досконалими обставинами під царством Бога Єгови. Справді, що слова Псалма 37:37 мають спеціальне значення для моєї родини і для мене: „Бережи неповинного та дивися на праведного, бо людині спокою належить майбутність”.