Звичаї жалоби як ви дивитесь на них?
ПРОТЯГОМ історії, смерть була загальним досвідом людства. Але давнє знайомство не пом’якшує її страшенних наслідків на позосталих. Знання, що хтось, який був частиною вашого життя уже помер, завжди спричиняє глибокий й тривалий смуток, болісне відчуття втрати.
Релігія повинна пом’якшувати біль смерті, але часто буває щось зовсім протилежного цьому. По декотрих країнах біль смерті обертається на жах, коли позбавленим батьків або родичів кажуть, що ці тепер стали мстивими духами, яких слід примиряти правильними церемоніями жалоби. А коли ні, то вони будуть переслідувати живих. Крім того, коли хтось помре в християнській родині, то позосталі мусять вирішувати чи вони будуть дотримувати місцеві звичаї, як-от надівати спеціальний одяг і брати участь у обрядах, яких люди можуть сподіватись від них.
Бог Єгова обіцяє, що колись Він усуне цей болісний досвід, якого смерть стягає на людство. (Об’явлення 21:4) А тим часом Він дав нам Своє Слово, Біблію як ,світильника для нашої дороги’. (Псалом 119:105) Коли ми не знаємо, що є правильно робити, то з Біблії довідуємось про Божі вимоги. (Ісаї 30:21) Давайте обдумаємо керівництво в Біблії для того найсумнішого часу, коли помре улюблений.
Сумувати є правильно
Так як ми вже згадали, це нормально дуже сумувати, коли хтось, якого ми любимо помре. Але християни знають, що колись померлі воскреснуть. Отже, в них немає безнадійного, несамовитого смутку так як у тих, які не мають надії. (1 Солунян 4:13) Смерть не завжди значить вічне до побачення,— тільки на якийсь час.
Тому то Авраам ,голосив над Саррою та плакав за нею’, коли вона померла. (1 Мойсеєва 23:2) Ісакові, його синові, було потрібно „утішення по смерті матері його”. (1 Мойсеєва 24:67) Друзі й родичі померлого Лазаря так сумували, що Самому Ісусові „закапали сльози”. (Івана 11:35) Друзі показують любов родині в якій помер улюблений, коли відвідують і потішають її протягом цього важкого часу.— Івана 11:31.
Проте, ви зауважите, що в цих біблійних звітах про сумування і потішання по смерті улюбленого, нічого не згадується про примирення з померлими. Божі слуги знали, що померлі сплять,— не є свідомі. (Івана 11:11—14; Екклезіястова 9:5, 10) Померлі не страждають у потойбічному житті, і вони не стають мстивими, небезпечними духами. (Псалом 146:3, 4) Отже, слуги Єгови не мали наслідувати практик навколишніх народів у яких було неправильне відношення до померлих.— 5 Мойсеєва 14:1; 18:10—12.
Сьогодні, теж, коли обговорюємо загальні практики на ,пошану до померлих’, то мусимо вирішувати, що та практика значить у даний час. Чи в цей час вона пов’язується з неправильним навчанням або з якимсь забобоном? Якщо так, то чи це правильно християнинові наслідувати її? — Римлян 13:12—14.
Які звичаї жалоби?
У декотрих народах світу, вдови та вдівці цілий рік надівають спеціальний одяг, сумують, з наложенням на них багато заборон. Чи цей звичай можна поєднувати з християнським вченням?
Зрозуміло, християнин загубивши улюбленого в смерті, може вдягатись і поводитись більш помірно на якийсь час. (Порівняйте з 2 Самуїловою 13:19; 2 Царів 6:30.) Але це інакше від надівання, на якийсь довгий час одягу, який, за думкою людей в сусідстві, є пов’язаний з небіблійними переконаннями про померлих. Коли християнські вдови відмовлялись наслідувати таких звичаїв, то родичі й сусіди деколи загрожували їм, кажучи що це призведе до „поганого щастя” для них або що „дух” померлого чоловіка розгнівається й стягне на них нещастя. Такі забобонні люди теж можуть боятись, що через це не буде дощу й доброго врожаю.
Коли одна вдова відмовилась наслідувати такі звичаї, то її син сказав: „Дух батька не буде спокійно відпочивати”. В іншій місцевості, ватажок племени загрожував вигнати всіх слуг Єгови з тієї околиці! Декотрі місцеві люди так вийшли з рівноваги, що по-варварське ломами й сокирами побили місця в яких місцеві християни сходились на зібрання. В іншій місцевості, племінна поліція роздягла християнську вдову до нага й брутально бичувала її сяамбоком (батогом).
Чому ж ці християнські вдови відмовились робити те, що їхні сусіди сподівались від них? Ви можливо не бачите ніякої шкоди в цьому, коли хтось погоджувався з місцевими звичаями заради „порядності”. І це може бути правдою відносно декотрих звичаїв. Але, що люди подумали б коли б християнин брав участь у обрядах з наміром примиряти „духів прародителів”? Пам’ятайте, що в давнину відлучали тих, які брали участь у таких практиках від ізраїльського народу або раннього християнського збору.— 5 Мойсеєва 13:12—15; 18:9—13; 2 Коринтян 6:14—18; 2 Івана 9, 10.
Обдумайте деякі причини на це. По-перше, коли б особа брала участь у таких обрядах, то в дійсності підтримувала б і поширювала б нехристиянську релігію. У серці своїм вона показувала б, що вона ще є членом фальшивої релігії.— Об’явлення 18:4.
По цілому світі, Свідки Єгови є відомі за те, що вони навчають людей Біблії. Одна біблійна правда на яку вони звертають людям увагу є те, що померлі не є свідомі, вони не страждають у пеклі, не мандрують по землі й не можуть шкодити своїм потомкам. Біблія каже: „Померлі нічого не знають”. (Екклезіястова 9:5) Це навчання вже потішило сотні тисяч людей. Тому то люди по більшості місцевостях взагалі не сподіваються, щоб християни брали участь у тих обрядах з наміром примиряти померлих.
Але, що сталося б коли б правдиві християни, через тиск від родичів або сусідів, погодились наслідувати якісь нехристиянські звичаї жалоби? Чи ж сусіди не робили б висновок, що християни мабуть не вірять у те, що вони проповідують? І що їх можна примусити піти на компроміс відносно інших вчень? Певно що так. Таким то чином можна зруйнувати багато доброї праці, і спотикнути людей.— Матвія 18:6; 2 Коринтян 6:3.
Отже, старші, а також інші члени зборів Свідків Єгови, стараються потішати як можуть тих, які недавно загубили улюбленого через смерть. Вони помагають їм як можуть, непохитно встояти в правді всупереч якому-небудь тискові, до нехристиянських практик.— Порівняйте з 2 Коринтян 1:3, 4.
Але, що коли б, незважаючи на таку допомогу, християнин таки погодився на якийсь нехристиянський звичай жалоби? Старші будуть ласкаво поводитись з ним. Апостол Павло порадив: „Браття, як людина й упаде в який прогріх, то ви, духовні, виправляйте такого духом лагідности”. (Галатів 6:1) Учень Яків додав: „Браття мої,— коли хто з-поміж вас заблудить від правди, і його хто наверне, хай знає, що той, хто грішника навернув від його блудної дороги, той душу його спасає від смерти та безліч гріхів покриває”.— Якова 5:19, 20.
Було б добре пам’ятати, що Бог Сам „не хоче, щоб хто загинув, але щоб усі навернулись до каяття”. (2 Петра 3:9) Старші будуть перше дуже старатись відновити такого заблудного. У більшості випадків вони мабуть прийдуть до висновку, що через великий смуток, а також страх перед сусідами, сумуючий зблудив. Вони надіються, що з щирою, співчутливою допомогою, такий відтепер буде ,чинити прості стежки ногам своїм, щоб кульгаве не збочило, але краще виправилось’.— Євреїв 12:13.
Проте, коли християнин таки буде наслідувати нехристиянські звичаї жалоби, і відкидатиме допомогу співхристиян, намагаючись ходити таким нехристиянським шляхом, тоді старші будуть мусили діяти, щоб такі практики не бентежили людей, або не впроваджували в християнський збір неправильні практики. Хто-небудь який поклоняється своїм предкам уже не є правдивим християнином, і тепер треба зробити відповідні кроки, щоб усі добре зрозуміли цей факт.— 1 Коринтян 5:13.
Благословення за вірність
Багато християн знайшли, що вірність у цій важливій справі доводить до добрих наслідків. Едвіна Апасон, християнська жінка в Сурінамі, розказує свій досвід: „Сталось, що під час біблійної студії, мені донеслась дуже погана новина. Беручи участь у демонстрації, мого найстаршого сина, який не був Свідком, застрілили на смерть. З цієї болісної втрати була ще більша напруга, бо мої родичі казали: ,Якщо не будеш наслідувати наших звичаїв жалоби, то це значить, що ти не любила свого сина’. Звичай вимагав, щоб я обстригла волосся, обкутувала голову білим шарфом, протягом місяців надівала жалобний одяг, навмисно повільно ходила й потиху говорила заглушеним голосом — все це, щоб показати людям і уявному ,духові померлого’, що я дійсно сумувала. Однак, коли б я зробила це, то певно, моє проповідування не мало б вартості й я загубила б своє чисте сумління перед Богом”. Отже, Едвіна не погодилась на це.
Ще один чоловік твердив, що померла тітка регулярно відвідувала його вночі. А що він думав вона хотіла? Він відповів: „Щоб пожертвувати на її честь при краї ріки”. А що коли б він не зробив такої пожертви? Вона погрожувала його смертю. Коли ця тітка ще жила, то була дуже любляча. Але, коли померла, то за загальною думкою, поводилась неначе загрозливий тиран. Чи ж це дійсно може бути та сама особа? Переконанням і з допомогою Святого Письма, цього чоловіка, а також інших подібних до нього визволено від страху померлих. Ці люди навчились, що видіння, голоси, та привиди — це діло упавших ангелів, демонів.— Порівняйте з 2 пос. до Коринтян 11:3, 14; Ефесян 6:12.
Слуги Єгови усвідомлюють, що коли будуть ходити тим шляхом, якого Він приказує їм, то зрештою це доведе до благословення вічного життя. (Ісаї 30:21) Сатана, своїми хитрощами, завжди нещиро старається спотикнути таких, щоб вони зблукали з такого шляху. (1 Петра 5:8, 9) Він знає, що коли такі сумують через смерть улюбленого, то саме тоді їх буде легко спотикнути. Все-таки, християни постановили бути вірні Єгові в усіх їхніх учинках, незважаючи на будь-який тиск. У цьому, так як в інших справах, вони „Бога мусять слухатись більш, як людей”. (Дії 5:29, НС) Таким чином вони доказують глибину своєї відданості Богові Єгові, і можуть чекати Його нагороди, життя під Його Новим Ладом у якому „вже більше не буде” ні смерті, ані смутку.— Об’явлення 21:4, НС.