Єгова — мій сховок

РОЗПОВІЛА ПІНЕЛОПІ МАКРІС

Моя мати сильно благала мене: «Покинь свого чоловіка, твої брати знайдуть тобі кращого». Чому моя добра матуся хотіла, щоб я розлучилася зі своїм чоловіком? Що так вивело її з рівноваги?

Я НАРОДИЛАСЯ в маленькому селі Амбілос, на грецькому острові Самос, у 1897 році. Усі в нашій сім’ї були побожними прихильниками Грецької православної церкви. Незадовго до мого народження помер батько, тому мати, троє моїх братів і я мусили тяжко працювати, щоб хоч якось вижити серед цілковитого убозтва того часу.

У 1914 році вибухнула перша світова війна, і незабаром після того двоє моїх старших братів були призвані до армії. Але щоб уникнути цього, вони іммігрували до Америки, залишивши мене та іншого брата разом з матір’ю. Згодом, у 1920 році, я вийшла заміж за Дімітріса, молодого вчителя з нашого села.

Важливий приїзд

Невдовзі після нашого одруження до нас у гості з Америки приїхав брат моєї матері. Сталося так, що він привіз із собою один з томів «Дослідження Святого Письма», яке написав Чарлз Тейз Рассел. Це була публікація Дослідників Біблії, котрі тепер відомі як Свідки Єгови.

Відкривши книжку, Дімітріс побачив, що там обговорювалася тема, яка його цікавила ще з дитинства: «Що стається з людиною, коли вона вмирає?». Якось у середній школі він запитав теолога Грецької православної церкви про це ж саме, але не отримав задовільної відповіді. Чітке та логічне пояснення у тій публікації настільки захопило Дімітріса, що він пішов прямо в сільську кав’ярню, де зазвичай збиралися грецькі чоловіки. Там він розповів про те, чого навчився з Біблії.

Наше обстоювання біблійної правди

Десь у той же час — на початку 20-х років — Греція вела іншу війну. Дімітріса призвали на військову службу і послали на материкову частину Туреччини, у Малу Азію. Коли мого чоловіка було поранено, його відправили додому. Після видужання я супроводжувала його до Смірни, що розташована в Малій Азії (тепер Ізмір, Туреччина). Коли в 1922 році раптово закінчилася війна, ми мусили тікати. Нам ледве вдалося втекти на дуже пошкодженому човні до Самосу. Приїхавши додому, ми впали на коліна й подякували Богові, тому Богові, про якого в нас усе ще було дуже мало знань.

Згодом Дімітріса призначили шкільним вчителем у Ваті, головному місті цього острова. Він продовжував читати літературу Дослідників Біблії, і одної дощової ночі нас відвідало двоє Дослідників з острова Хіос. Вони повернулися з Америки, щоб служити колпортерами, як тоді називали повночасних благовісників. Ми влаштували їх на ніч, і вони багато розповідали нам про Божі наміри.

 — Воно то так,— він сказав далі нерішуче,— але якщо про це стане відомо, то я втрачу свою роботу.

 — Не турбуйся,— сказала я,— хіба всі люди заробляють собі на життя вчителюванням? Ми молоді, здорові й з Божою допомогою зможемо знайти іншу роботу.

З того часу я почала вивчати Біблію по декілька годин на день. Дослідники Біблії з-за кордону постачали нам підручники для біблійного вивчення. У січні 1926 року я присвятилася Єгові в молитві, пообіцявши, незважаючи ні на що, виконувати його волю. Пізніше влітку того ж року мій чоловік і я символізували своє присвячення водним хрещенням. У нас було сильне бажання говорити з іншими про те, чого навчилися, тому ми розпочали служіння від дому до дому з буклетом «Звістка надії».

Витривалість під час сильного переслідування

Якось мене запросила одна молода пані відвідати літургію у маленькій каплиці Грецької православної церкви. «Я вже не поклоняюся Богові у такий спосіб,— пояснила я.— Тепер я поклоняюся йому у дусі й правді, як навчає Біблія» (Івана 4:23, 24). Це її дуже вразило, і вона розповіла всім про почуте, в тому числі й про мого чоловіка.

Майже кожен почав нам протидіяти. Ми ніде не могли знайти спокою — ні у своєму домі, ні на зібраннях, які ми проводили із декількома зацікавленими на острові. Через підбурювання православних священиків натовпи людей збиралися коло місць наших зібрань, кидаючи каміння та вигукуючи образи.

Коли ми розповсюджували буклет «Звістка надії», діти збиралися навколо нас, вигукуючи «мілленарії» та інші принизливі слова. Колеги мого чоловіка стали також спричиняти йому неприємності. У кінці 1926 року його притягли до суду, звинуватили в тому, що він негідний бути вчителем у школі, й засудили на 15 днів ув’язнення.

Коли моя мати дізналася про це, то порадила мені залишити мого чоловіка. «Послухай, моя люба мамо,— відповіла я,— ти знаєш, як я сильно тебе люблю і поважаю. Але я просто не можу дозволити тобі перешкоджати нам поклонятися правдивому Богу Єгові». Вона поїхала до свого села сильно засмучена.

У 1927 році Дослідники Біблії проводили свій конгрес в Афінах, і Єгова дав нам можливість бути присутніми на ньому. Нас схвилювала й духовно зміцнила зустріч з багатьма нашими співвіруючими. Повернувшись на Самос, ми розповсюдили в містах і селах острова 5000 примірників буклету за назвою «Свідчення провідникам світу».

Десь у той же час Дімітріса звільнили з посади вчителя, а через упередження проти нас майже не можливо було знайти роботу. Але оскільки я могла шити, а Дімітріс був вмілим малярем, то нам вдавалося заробляти достатньо для того, щоб зводити кінці з кінцями. У 1928 році за проповідування доброї новини мого чоловіка разом з іншими чотирма християнськими братами на Самосі засудили на два місяці ув’язнення. Оскільки з усіх Дослідників Біблії я єдина залишилася на свободі, то могла приносити їм їжу у в’язницю.

Боротьба із тяжкими недугами

Потім я захворіла на туберкульозний спондиліт, тоді ще невідому хронічну хворобу. Я втратила апетит, і в мене постійно була висока температура. Під час лікування я була повністю, від шиї до стегон, в гіпсі. Мій чоловік, аби подолати наші фінансові труднощі, продав ділянку землі, щоб я могла продовжувати лікування. Страждаючи, я молилася до Бога кожного дня і просила його зміцнити мене.

Коли родичі відвідували мене, вони постійно підливали масла у вогонь протистояння. Мати говорила, що ми зазнали усіх цих труднощів, оскільки змінили свою релігію. Не в змозі поворухнутися, я сильно плакала, благаючи нашого небесного Отця дати мені терпіння і сміливості зносити до кінця все; моя подушка була мокра від сліз.

На стіл, що стояв біля мого ліжка, я клала свою Біблію, а також брошурки й буклети для відвідувачів. Зібрання нашого маленького збору проводилися в нашому домі, і це було для нас благословенням, бо я могла регулярно отримувати духовне підбадьорення. Ми мусили продати іншу ділянку землі, щоб заплатити за лікування одному лікарю з Афін.

Незабаром після того нас відвідав роз’їзний наглядач. Він з великим жалем дивився на те, що я була в такому стані, а Дімітріс не мав роботи. З любов’ю він допоміг нам переїхати на острів Лесбос у місто Мітіліні. Це сталося в 1934 році, і Дімітріс зміг влаштуватися на роботу. Там ми теж зустрілися з чудовими християнськими братами й сестрами, які піклувалися мною під час моєї хвороби. Мало-помалу, після п’яти років лікування, я повністю видужала.

Проте в 1946 році, невдовзі після другої світової війни, я знову важко захворіла — цього разу на туберкульозний перитоніт. Протягом п’яти місяців я була прикута до ліжка, у мене була висока температура та мучив сильний біль. Але, як і раніше, я ніколи не припиняла говорити своїм відвідувачам про Єгову. Згодом я знову стала здоровою.

Піонерування, незважаючи на переслідування

У післявоєнні роки жорстоке переслідування випало на долю Свідків Єгови в Греції. Нас арештовували дуже багато разів під час служіння від дому до дому. Мій чоловік провів загалом майже рік у в’язниці. Йдучи в служіння, ми звичайно враховували те, що нас, можливо, заарештують і ми ночуватимемо в поліцейській дільниці. Однак Єгова ніколи не залишав нас. Він завжди давав потрібну мужність і силу, щоб все знести.

У 40-х роках в «Інформаторі» (тепер «Наше служіння Царству») я прочитала про можливість піонерування під час відпустки. Я вирішила брати участь у цій галузі служіння, яка вимагала присвятити проповідуванню 75 годин у місяць. Внаслідок цього у мене збільшилась кількість повторних відвідин та біблійних вивчень — якийсь час я проводила 17 щотижневих вивчень. Я також організувала доставку журналів сталим читачам у ділових частинах міста Мітіліні, регулярно приносячи в крамниці, контори й банки близько 300 примірників журналів «Вартова башта» і «Пробудись!».

У 1964 році, коли роз’їзний наглядач відвідував наш збір, він сказав: «Сестра Пінелопі! Я побачив з твоєї «Картки вісника збору», яких чудових результатів ти досягла у своєму служінні. Чому б тобі не подати заяву на сталого піонера?» Я буду завжди вдячна за його підбадьорення — повночасне служіння приносить мені радість вже понад три десятиріччя.

Цінний досвід

У Мітіліні є густонаселена околиця, яка називається Лангада; там жили грецькі біженці. Ми намагались не ходити в тій околиці від дому до дому через фанатичний опір, з яким там нас зустрічали. Проте під час ув’язнення мого чоловіка мені треба було проходити через цю місцевість, щоб відвідувати його. Якось дощового дня одна жінка запросила мене увійти в її дім, поцікавившись, чому мій чоловік був у в’язниці. Я пояснила, що його засудили за проповідування доброї новини про Боже Царство і що він страждає, як і страждав Христос.

З часом інша жінка домовилася, щоб я відвідала її дім. Коли я прийшла, то побачила, що вона запросила ще 12 жінок. Я сподівалася на можливий опір, тому молилася до Бога, аби він дав мені мудрість і сміливість подолати будь-які можливі труднощі. Жінки ставили багато запитань, і дехто з них не погоджувався, але я змогла дати біблійні відповіді. Коли я встала, збираючись іти, господарка дому попросила мене прийти знову наступного дня. Я з радістю прийняла те запрошення. Наступного дня, коли я прийшла зі своєю подругою, жінки вже чекали на нас.

З цього часу постійно продовжувалися наші біблійні обговорення і було розпочато багато біблійних вивчень. Деякі з цих жінок прогресували, набуваючи точного знання; їхні родини прогресували теж. Пізніше ця група стала ядром нового збору Свідків Єгови в Мітіліні.

Єгова виявляє мені добро

Протягом років Єгова винагороджував наші з чоловіком зусилля в служінні Йому. Маленька групка Свідків на Самосі, що була там у 20-ті роки, зросла, і тепер там два збори і одна група, в яких служить 130 вісників. Лише на одному острові Лесбосі вже є майже 430 вісників Царства, які належать до чотирьох зборів і п’яти груп. Мій чоловік активно проголошував Боже Царство до своєї смерті в 1977 році. Який же то привілей бачити, що ті, кому ми допомогли, все ще залишаються ревними у служінні! Дійсно, вони разом зі своїми дітьми, внуками та правнуками становлять великий натовп, який об’єднано поклоняється Єгові!

Моє християнське служіння, в якому я перебуваю вже понад 70 років, не було легким. Проте Єгова залишається моєю незрівнянною твердинею. Через свій вік та погіршене здоров’я я прикута до ліжка й дуже мало можу проповідувати. Проте, подібно до псалмоспівця, я можу сказати про Єгову: «Охороно моя [«мій сховок», НС] та твердине моя, Боже мій,— я надіюсь на Нього!» (Псалом 91:2).

(Сестра Макріс померла в той час, як підготовлялася ця стаття. Вона мала небесну надію).

[Ілюстрація на сторінці 26]

Сестра Макріс з її чоловіком у 1955 році.

[Ілюстрація на сторінці 26]

Сестрі Макріс сповнилося б 100 у січні 1997 року.