Що таке Талмуд?

«Талмуд, безперечно, є одним з найвизначніших літературних шедеврів усіх часів» (Універсальна єврейська енциклопедія).

«[Талмуд — це] одне з найбільших інтелектуальних досягнень людства; цей документ настільки глибокий, настільки визначний та важкий для розуміння, що змусив працювати кращі уми людства впродовж більше, ніж півтора тисячоліття» (Якоб Нойзнер, єврейський вчений та письменник).

«Талмуд — основа [юдаїзму], яка підтримує всю духовну та розумову надбудову єврейського життя» (Ейден Штайнзальц, талмудист та рабин).

ТАЛМУД, безперечно, вже століттями справляє величезний вплив на єврейський народ. Проте на противагу вищецитованим захопленим висловлюванням Талмуд часто чорнили і називали «морем мутної води та каламуті». Говорили, що це блюзнірський витвір самого Диявола. За наказом папи, його раз за разом піддавали цензурі, конфісковували і навіть спалювали великими кількостями на площах Європи.

Що ж це за праця, яка стала причиною стількох суперечок? Що робить Талмуд таким унікальним поміж інших єврейських писань? Чому він був написаний? Як сталося, що він справив такий великий вплив на юдаїзм? Чи він має якесь значення для неєврейського світу?

Після знищення єрусалимського храму в 70 році н. е. впродовж 150 років по всьому Ізраїлю академії рабинських мудреців терміново шукали нову основу, щоб зберегти єврейські звичаї. Вони обговорювали, а потім затверджували різні традиції їхнього усного закону. Спираючись на ці підвалини, вони встановлювали нові обмеження та вимоги для юдаїзму і давали вказівки, як потрібно вести щоденне життя у святості за нових обставин, без храму. Ці нові засади духовності були викладені в Мішні, яку склав на початку третього століття н. е. Єгуда Ганасіa.

Мішна була незалежною працею, у ній немає спроб підтверджувати висловлювання посиланнями на Біблію. Методика її викладу, навіть стиль єврейської мови неповторні, відмінні від біблійного тексту. Рішення рабинів, цитовані в Мішні, впливали на щоденне життя усіх євреїв. По суті, Якоб Нойзнер коментує: «Мішна дала Ізраїлю конституцію. (...) Вона вимагала, щоб з її правилами погоджувалися і підкорялися їм».

А як же було тоді, коли хтось сумнівався в тому, що мудреці, цитовані в Мішні, мали такий же авторитет, як і об’явлені Писання? У такому випадку рабини повинні були показати, що вчення таннаїв (учителів усного закону), поміщені в Мішні, цілком узгоджувалися з Єврейськими Писаннями. Тоді з’явилась необхідність у додаткових коментарях. Рабини відчували потребу пояснити та підтвердити Мішну і довести, що вона походить від Закону, даного Мойсеєві на горі Сінай. Рабини відчували потребу довести, що усний та записаний закони мають той самий дух і ту саму ціль. Тому Мішна не стала останнім словом юдаїзму, а навпаки, новим підґрунтям для релігійних обговорень та дискусій.

Як з’явився Талмуд

Рабинів, які взялися за цю нову важку справу, називали амораями, що означає «тлумачі», тобто «ті, що пояснюють» Мішну. У кожній академії головною постаттю був видатний рабин. Невеличке коло вчених та студентів вело обговорення цілий рік. Але найважливіші наради проводилися двічі на рік, коли наступали місяці адар та елул — у той час припинялися сільськогосподарські роботи і на обговорення могли зібратися сотні, а то й тисячі чоловік.

Ейден Штайнзальц пояснює: «Головував керівник академії, який сидів на стільці або спеціальних килимках. У передніх рядах навпроти нього сиділи визначні вчені, у тому числі його колеги або талановиті учні, а позаду них — усі інші вчені... Порядок місць визначався за точно встановленою ієрархією [згідно зі значимістю]». Читали напам’ять певну частину з Мішни. Тоді її порівнювали з подібним або додатковим матеріалом, зібраним таннаями, але не включеним у Мішну. Відтак починався процес аналізу. Ставилися запитання й аналізувалися суперечності, щоб знайти внутрішню гармонію між вченнями. Для підтвердження рабинських вчень в Єврейських Писаннях шукали відповідних віршів.

Хоча такі дискусії були ретельно продумані, панувала атмосфера сильної напруженості, інколи виникали палкі суперечки. Один мудрець, слова якого цитуються в Талмуді, говорив, що під час однієї дискусії з ротів рабинів вилітали «іскри полум’я» (Гуллін 137б, Вавилонський Талмуд). Штайнзальц розповідає, як проводились такі зібрання: «Голова академії або мудрець, котрий читав лекцію, сам же тлумачив проблеми. Вчені, що сиділи в аудиторії, часто закидали його запитаннями; такі запитання вони формулювали на основі інших джерел, висловлюваннях інших тлумачів, а то й виходячи з власних логічних висновків. Інколи дискусія була дуже короткою, тоді ставилася вимога, щоб відповіді на запитання були чіткими та переконливими. Траплялося також, що інші вчені пропонували альтернативні розв’язання і починались довгі дискусії». Усі присутні мали право голосу. Питання, з’ясовані на засіданнях, передавали на розгляд вченим інших академій.

Проте такі засідання не обмежувались лише нескінченними законознавчими дискусіями. Юридичну частину, яка розглядає правила та приписи релігійного життя єврея, називають Галаха. Цей термін походить від єврейського кореня «ходити» і вказує «життєвий шлях, яким потрібно йти». Друга частина, яка охоплює усе інше — розповіді про рабинів та біблійні персонажі, мудрі висловлювання, концепції віри та філософію, носить назву Аггада; це слово походить від єврейського кореня «переповідати». Під час рабинських дискусій не проводили чіткої межі між Галахою та Аггадою.

У своїй книжці «Світ Талмуда» (англ.) Морріс Адлер зауважує: «Мудрий учитель втручався в довгу й складну законознавчу суперечку і змінював тему на іншу, яка не викликала стільки напруження і мала більш повчальний характер. (...) Тому ми знаходимо легенди та історію, тогочасну науку та фольклор, роз’яснення Біблії та життєписи, повчальні проповіді та теологію — усе це сплетене разом в одну працю, яка для людини, не знайомої з діяльністю тих академій, може здаватися дивовижною мішаниною невпорядкованої інформації». Вчені академій знали, що всі такі відступи були зроблені з певним наміром і стосувалися питання, що розглядалося. Галах та Аггада були цеглинами нової структури, яка створювалася в рабинських академіях.

Створення двох Талмудів

Зрештою головний рабинський центр у Палестині було переведено до Тіверії. Інші важливі академії розміщувалися в Ціппорі, Кесарії та Лідді. Але погіршення економічного становища, постійна політична нестабільність та ще й до того тиск та переслідування з боку відступницького християнства — усі ці фактори спричинили великомасштабне переселення до Вавилонії, іншого великого єврейського центру на Сході.

Століттями студенти з Вавилонії стікалися до Палестини, щоб навчатися в академіях, де викладали видатні рабини. Одним з таких студентів був Абба бен Ібо, його також звали Абба Аріха (тобто Абба Довготелесий), який пізніше став відомий просто як Раб. Закінчивши навчання під проводом Єгуди Ганасі, він повернувся до Вавилонії приблизно в 219 році н. е. Його повернення ознаменувало початок кардинальних змін духовного розвитку єврейської общини у Вавилонії. Раб заснував академію в Сурі, місцевості, де жило багато євреїв, але було мало вчених. Він мав надзвичайну популярність, і це приваблювало людей — в академії нараховувалось 1200 «регулярних» студентів, а під час єврейських місяців адара та елула туди на навчання сходились ще тисячі. Видатний сучасник Раба, Самуїл, заснував академію в Негардеї. Також з’явилися інші відомі академії в Пумбедіті та Мегоці.

На той час вже не було потреби подорожувати до Палестини, бо кожен міг навчатися під проводом великих вчених Вавилонії. Оскільки Мішну було укладено як окремий текст, академії у Вавилонії мали цілковиту незалежність. Хоча тепер у Палестині та Вавилонії розвинулися різні стилі та методи навчання, завдяки добре налагодженим зв’язкам і обміну вчителями між академіями збереглася єдність.

Наприкінці четвертого — на початку п’ятого століть н. е. для палестинських євреїв настали важкі часи. Відступницьке християнство набирало чимраз більшої влади, по цьому краю покотилися хвилі обмежень та переслідувань, що призвело до вирішального удару — приблизно у 425 році н. е. було скасовано синедріон та становище насі (патріарха). Тому палестинські амораї, намагаючись зберегти остаточні рішення дискусій в академіях, почали укладати їх в один послідовний текст. Ця праця, складена поспіхом у другій половині четвертого століття н. е., стала відома як Палестинський Талмудb.

У той час як академії в Палестині занепадали, освітницька робота амораїв у Вавилонії досягала вершин свого розквіту. Абає та Раба перетворили дискусії в заплутані та складні спори, які пізніше стали взірцем талмудичного аналізу. Пізніше Аші, котрий очолював академію в Сурі (371—427 роки н. е.), почав укладати та редагувати записи результатів обговорень. На думку Штайнзальца, Аші «боявся, що величезна кількість невпорядкованого усного матеріалу могла канути в небуття» і тому взявся за цю роботу.

Такий численний матеріал не міг бути упорядкований однією людиною, навіть цілим поколінням. Період амораїв закінчився у Вавилонії в п’ятому столітті н. е., але робота над остаточним редагуванням Вавилонського Талмуда продовжувалась ще й у шостому; її проводила група вчених, яких називали сабораї. Сабораї — це арамейське слово, яке означає «тлумачі», тобто «ті, що дотримуються думки». Остаточні редактори позбирали й обробили тисячі недокінчених праць і записи рабинських дискусій, що проводилися століттями; вони оформили все це в певному стилі і порядку, завдяки чому Вавилонський Талмуд відрізняється від усіх попередніх єврейських писань.

Чого було досягнуто створенням Талмуда?

Талмудичні рабини намагалися довести, що Мішна мала таке саме походження, як і Єврейські Писання. Але для чого? Якоб Нойзнер говорить про це: «Вказували, що спірним питанням була репутація Мішни. Але насправді під питанням стояв авторитет самого мудреця». Щоб зміцнити той авторитет, досліджували, піддавали сумніву, роз’яснювали й узгоджували певним чином кожен рядок Мішни, а деколи і кожне слово. Нойзнер зауважує, що у такий спосіб рабини «змінили спрямування Мішни». Хоча Мішну було створено як окрему завершену працю, тепер її піддали детальному аналізу. У процесі такої роботи Мішну було створено заново й переформульовано.

Ця нова праця — Талмуд — послужила меті рабинів. Вони виклали правила міркування, і в результаті це вчило людей думати так, як рабини. Рабини вважали, що їхній метод навчання та міркування відображав думки Бога. Вивчення Талмуда стало ціллю, формою поклоніння, бо вважалося, що хто змушує свій розум працювати у такий спосіб — наслідує Бога. Прийдешні покоління мали аналізувати його таким самим методом. І які наслідки цього? Історик Сесил Рот пише: «Талмуд... справив [на євреїв] особливий вплив, завдяки чому вони вирізняються з-поміж інших, також він дав неймовірну силу стійкості та єднання. Його діалектика посилила їхні розумові здібності і дарувала... гостроту розуму. (...) Талмуд дав переслідуваному єврею середньовіччя світ, куди він міг сховатися... Він дав йому батьківщину, яку той міг носити із собою тоді, коли його край був втрачений».

Безперечно, сила Талмуда була в тому, що він вчив людей способу мислення рабинів. Але усі — як євреї, так і неєвреї — можуть запитати себе: «Чи Талмуд дійсно відображає розум Божий?» (1 Коринтян 2:11—16).

[Примітки]

[Рамка на сторінці 31]

Два Талмуди — чим вони відрізняються?

Єврейське слово «Талмуд» означає «вивчення» або «навчання». Палестинські та вавилонські амораї постановили вивчити, тобто проаналізувати, Мішну. Обидва Талмуди (Палестинський та Вавилонський) саме те й роблять, але чим вони відрізняються? Якоб Нойзнер пише: «Перший Талмуд аналізує очевидне, другий досліджує передумови; перший повністю дотримується визначеної теми, другий іде набагато далі».

Через те що над Вавилонським Талмудом ретельніше та ґрунтовніше працювали, він є не тільки набагато більшим за обсягом, але й набагато глибшим і проникливішим у методі викладу думок та аналізі. Коли говорять про «Талмуд», то зазвичай мають на увазі Вавилонський Талмуд — саме той, який найбільш вивчається і коментується вже століттями. На думку Нойзнера, Палестинський Талмуд — «це праця знавців», а Вавилонський Талмуд — «праця геніїв».