Життєпис

Що допомогло мені побороти сором’язливість

РОЗПОВІЛА РУТ Л. УЛЬРІХ

Я не витримала і розплакалася прямо на порозі дому священика. Він щойно випустив шквал фальшивих звинувачень проти Чарлза Т. Рассела, першого президента Товариства Вартової башти. Дозвольте мені пояснити, як я, будучи малою дівчинкою, робила такі відвідини.

Я НАРОДИЛАСЯ 1910 року в дуже релігійній сім’ї на одній фермі в штаті Небраска (США). Наша сім’я щодня після сніданку й вечері разом читала Біблію. Батько був керівником недільної школи методистської церкви у містечку Вінсайд, яке лежало на віддалі 6 кілометрів від нашої ферми. У нас була карета з фіранками на вікнах, так що в будь-яку погоду ми могли відвідувати церкву в неділю вранці.

Коли мені було десь вісім років, мій маленький братик захворів на поліомієліт і мама поїхала з ним у санаторій в штат Айова. Незважаючи на її ніжну опіку братик помер там. У той час в Айові мати зустріла одного з Дослідників Біблії, як тоді називалися Свідки Єгови. Вони провели багато розмов, і мати навіть сходила з тою жінкою на кілька зібрань Дослідників Біблії.

Додому мама привезла кілька томів «Викладів Святого Писання», які опублікувало Товариство Вартової башти. Невдовзі вона переконалася, що Дослідники Біблії навчали правди і що вчення про безсмертя людської душі та вічні муки грішників не були правдивими (Буття 2:7; Екклезіяста 9:5, 10; Єзекіїля 18:4).

Однак батько дуже розстроївся і перешкоджав мамі ходити на зібрання Дослідників Біблії. Він далі брав мене та мого старшого брата Кларенса до церкви. Але коли батька не було вдома, мати вивчала з нами Біблію. Це дало нам, дітям, добру нагоду порівняти вчення Дослідників Біблії з ученнями нашої церкви.

Ми з Кларенсом регулярно відвідували недільну школу в церкві, і він ставив учительці запитання, на які вона не могла відповісти. Прийшовши додому, ми розповідали про все матері, і це вело до довгих розмов. З часом я перестала ходити до церкви і почала відвідувати з матір’ю зібрання Дослідників Біблії. Незабаром Кларенс зробив те саме.

Боротьба з сором’язливістю

У вересні 1922 року ми з матір’ю побували на пам’ятному конгресі Дослідників Біблії в Сідар-Пойнті (штат Огайо). Добре пам’ятаю, як було розгорнуто величезний плакат, і Джозеф Ф. Рутерфорд, тодішній президент Товариства Вартової башти, спонукав більш як 18-тисячну аудиторію словами того плаката: «Оголошуйте Царя і його Царство». Я була глибоко зворушена і відчула спонуку розповідати іншим добру новину про Боже Царство (Матвія 6:9, 10; 24:14).

На конгресах 1922—1928 років було прийнято серію резолюцій, і ці звістки ввійшли до трактатів, які Дослідники Біблії розповсюдили десяткам мільйонів людей по цілому світі. Я була худа й довгов’яза, мене називали хортом, і я бігала від дому до дому, розповсюджуючи ці друковані звістки. Мені подобалось це робити. Проте розмовляти при дверях, особисто розповідаючи іншим про Боже Царство,— справа інша.

Розумієте, я настільки соромилася, що мене охоплював жах, коли мати кожного року запрошувала юрби родичів. Я забивалась у свою спальню і сиділа там весь той час. Одного разу мати хотіла сфотографувати цілу родину і покликала мене. Я відмовилась, і, коли вона буквально витягала мене з кімнати, я верещала не своїм голосом.

Але настав день, коли я рішуче зібрала у портфель біблійну літературу. Не раз повторювала собі: «Ти не можеш», але відразу ж відповідала: «Ти мусиш». Врешті я пішла проповідувати. А після служіння була дуже щаслива, що знайшла в собі мужність піти. Мені більше радості приносило усвідомлення зробленої праці, ніж саме її виконання. Саме в той період я зустріла священика, згаданого раніше, і пішла від нього плачучи. З часом я з допомогою Єгови вже могла розмовляти з людьми в їхніх домах і моя радість зросла. У 1925 році я символізувала своє присвячення Єгові водним хрещенням.

Початок повночасного служіння

Коли мені було 18 років, на успадковані від тітки гроші, я купила собі машину і почала піонерування, як називається повночасне служіння. Через два роки, у 1930 році, ми з моєю партнеркою отримали проповідницьке призначення. На той час Кларенс теж почав піонерувати. Невдовзі він прийняв запрошення служити в Бетелі, всесвітньому центрі Свідків Єгови в Брукліні (Нью-Йорк).

Приблизно в той же час наші батьки роз’їхались. Ми з мамою замовили собі великий трейлер і почали піонерувати разом. Саме тоді у США почалася Велика депресія. Піонерувати стало досить важко, але ми постановили не залишати служіння. Ми обмінювали біблійну літературу на кури, яйця та городину, а також на використані батарейки й алюмінієвий брухт, які здавали, і за отримані гроші купували бензин та інші необхідні речі. Я також навчилася змащувати машину і міняти мастило, щоб економити гроші. Єгова залишився вірним своїй обітниці і допоміг нам подолати перешкоди (Матвія 6:33).

Місіонерське призначення

У 1946 році мене запросили у сьомий клас Біблійної школи Ґілеад Товариства Вартової башти, яка тоді працювала близько Південного Лансінгу (штат Нью-Йорк). На той час ми з мамою піонерували разом вже понад 15 років, і все ж вона не хотіла перешкодити мені пройти підготовку до місіонерської праці. Отже, вона заохотила мене прийняти привілей навчатися у Школі Ґілеад. Після випуску моєю партнеркою стала Марта Гесс з Пеорії (штат Іллінойс). Ми разом з двома іншими сестрами були призначені на рік у Клівленд (штат Огайо), де чекали на закордонне призначення.

Воно прийшло у 1947 році. Нас з Мартою призначили на Гаваї. Оскільки переїхати на ці острови було легко, мати оселилася недалеко від нас в місті Гонолулу. Її здоров’я погіршувалось, отже, займаючись місіонерською діяльністю, я разом з тим допомагала матері. Я доглядала її, аж поки вона не померла на Гаваях у 1956 році у віці 77 років. Коли ми прибули на Гаваї, там було близько 130 Свідків, але на час материної смерті їх вже було понад 1000, і необхідність у місіонерах зникла.

Тоді ми з Мартою отримали лист від Товариства Вартової башти, в якому нам пропонувалося призначення в Японію. В першу чергу ми переживали, чи в нашому віці можна вивчити японську мову. Мені вже було 48 років, а Марта була тільки на 4 роки молодша. Але ми залишили справу в руках Єгови і прийняли призначення.

Відразу ж після міжнародного конгресу 1958 року на нью-йоркських стадіонах «Янкі» і «Поло ґраундс» ми вирушили у морську подорож до Токіо. На підході до порту Йокогама нас наздогнав тайфун. У порту нас зустріли Дон і Мабель Хаслет, Ллойд і Мелба Беррі та інші місіонери. На той час у Японії було тільки 1124 Свідки.

Ми відразу ж почали вивчати японську мову і проповідувати від дому до дому. Англійськими буквами записували собі японські фрази і проказували їх у служінні. У відповідь господарі казали: «Йорошіі десу» або «Кекко десу», що означало «добре» або «чудово». Але ми не завжди бачили, чи господар цікавиться, оскільки ті самі слова вживалися і для відмови. Значення залежало від тону голосу або виразу обличчя. Минуло трохи часу, поки ми навчилися це розрізняти.

Випадки, які зігрівали мені серце

Коли я ще мала труднощі з мовою, одного дня відвідала гуртожиток компанії Міцубісі і зустріла там 20-річну жінку. Вона швидко здобувала біблійне знання і 1966 року охрестилась. Через рік почала піонерувати і невдовзі була призначена спеціальною піонеркою. У тому служінні вона перебуває дотепер. Мене завжди надихав приклад цієї сестри — людини, яка змолоду використовувала свій час та сили у повночасному служінні.

Стати на сторону правди особливо важко людям, які живуть у нехристиянському суспільстві. Однак багато тисяч осіб зробили це, у тому числі дехто з тих, з ким я вивчала Біблію. Вони позбулися дорогих буддійських вівтарів та синтоїстських поличок, які традиційно тримають у японських домах. Оскільки родичі іноді неправильно розцінюють такі дії, сприймаючи їх як неповагу до померлих предків, таким новим особам потрібна мужність. Їхні сміливі дії нагадують дії ранніх християн, які позбувалися предметів, пов’язаних з фальшивим поклонінням (Дії 19:18—20).

Пам’ятаю одну зацікавлену домогосподарку, яка планувала виїхати зі своєю сім’єю з Токіо. Вона хотіла в’їхати в новий дім, вільний від предметів, пов’язаних з фальшивим поклонінням. Ця жінка сказала про своє бажання чоловікові, і він охоче погодився. Вона радісно розповіла мені про це, але тоді згадала, що запакувала велику, дорогу мармурову вазу, яку придбала, бо та нібито мала принести щастя її дому. Запідозривши зв’язок цього предмета з фальшивим поклонінням, вона розбила вазу молотком і викинула.

Для мене одною з найприємніших винагород було бачити, як ця жінка та інші охоче позбувалися дорогих предметів, пов’язаних з фальшивим поклонінням, і мужньо починали нове життя у служінні Єгові. Я постійно дякую Єгові, що могла провести в Японії понад 40 років свого місіонерського служіння.

Сучасні «чудеса»

Оглядаючись на понад 70 років повночасного служіння, я з захопленням думаю про події, які можна назвати сучасним чудом. Будучи сором’язливою дівчинкою, я ніколи не гадала, що проведу ціле своє життя, з власної ініціативи розмовляючи з людьми про Царство, про яке більшість людей не хочуть слухати. Але я не одна така. Знаю сотні, якщо не тисячі інших людей, які зробили те саме і настільки ефективно, що всього з тисячі Свідків, які були в Японії, коли я прибула туди в 1958 році, сьогодні стало 222 000!

Коли ми з Мартою вперше прибули в Японію, нас призначили жити у філіалі в Токіо. У 1963 році на тому місці був побудований новий семиповерховий будинок, і з того часу ми живемо там. У листопаді 1963 року ми були серед 163 присутніх на промові присвячення, яку виголосив наглядач нашого філіалу Ллойд Беррі. На той час в Японії було 3000 Свідків.

Я з захопленням спостерігала за швидким розвитком праці проповідування про Царство. У 1972 році, коли в місті Нумадзу закінчили будівництво нового філіалу, вже було 14 000 вісників. Але 1982 року кількість вісників Царства в Японії сягнула 68 000, і в місті Ебіна, на віддалі близько 80 кілометрів від Токіо, побудували набагато більший філіал.

Тим часом колишній будинок філіалу в самому серці Токіо відремонтували. Згодом він став місіонерським домом для понад 20 місіонерів, які прослужили в Японії 40, 50 і більше років, у тому числі для мене і моєї багаторічної партнерки Марти Гесс. У нашому домі живуть також лікар зі своєю дружиною, медсестрою. Вони доглядають нас, з любов’ю піклуючись про наше здоров’я. Недавно до них долучилася ще одна медсестра, а протягом дня їм приходять допомагати інші християнські сестри. Два члени родини Бетелю в Ебіні приходять по черзі, щоб готувати нам їсти і прибирати. Єгова дійсно добрий до нас (Псалом 34:9, 11).

У листопаді минулого року, 36 років після присвячення будинку, в якому живе стільки довголітніх місіонерів, сталася визначна подія у моєму місіонерському житті. Тринадцятого листопада 1999 року я була серед 4486 осіб, у тому числі сотень довголітніх Свідків з 37 країн, на присвяченні розширеного японського філіалу Товариства Вартової башти в Ебіні. Сьогодні там служить близько 650 осіб.

Відколи я 80 років тому почала несміливо ходити від дому до дому і нести біблійну звістку, Єгова був для мене відрадою. Він допоміг мені перебороти сором’язливість. Я твердо вірю, що Єгова може послужитися кожним, хто покладається на нього, навіть таким сором’язливим, як я. І скільки ж задоволення я зазнала у житті, розмовляючи з незнайомими людьми про нашого Бога Єгову!

[Ілюстрація на сторінці 21]

З мамою і Кларенсом, який приїхав до нас з Бетелю.

[Ілюстрація на сторінці 23]

Студенти нашого класу готуються до занять на газоні школи Ґілеад поблизу Південного Лансінгу.

[Ілюстрація на сторінці 23]

Зліва: я, Марта Гесс і мати на Гаваях.

[Ілюстрація на сторінці 24]

Справа: мешканці нашого місіонерського дому в Токіо.

[Ілюстрація на сторінці 24]

Внизу: з моєю давньою партнеркою Мартою Гесс.

[Ілюстрація на сторінці 25]

У листопаді минулого року відбулося присвячення розширеного філіалу в Ебіні.