Почуття батьків

ДЖІНЕЛА взяла своїх шестеро дітей — п’ять дівчат і один юнак — на вакацію, щоб відвідати друзів північного штату Нью-Йорку. Одного дня дівчата вирішили піти до міста. Син, Джіммі, й ще один хлопець попросили піти на пішуекскурсію. Мати наказала хлопцям бути обережними й вернутись до дому рано пополудні.

Пізно пополудні хлопці не повернулись до дому. „Чим більш пізніло, тим більше я журилась”, пригадує собі Джінела. „Я думала, що можливо один з них покалічився, а другий не хотів залишити його”. Цілу ніч шукали за хлопцями. Рано в ранці наступного дня знайшли їх і підтвердили те чого ми найбільше побоювались — хлопці впали й вбились. Хоч уже пройшло десять років, то Джінела пояснює: „Я ніколи не забуду коли блідолиций поліцай вступив до хати. Я знала, що він мав сказати мені”.

Які ж є почуття? Вони багато глибші від загальних почуттів, коли понесеться якусь втрату. Так як Джінела пояснює: „Я породила Джіммі. Йому було тільки 12 років, коли він помер. Перед ним ще знаходилось ціле його життя. В моєму житті вже були інші втрати. Але коли ви є матір’ю а ваша дитина помре, то ці почуття є зовсім інакші”.

Кажеться, що смерть дитини є „крайня втрата”, „найбільш руйнівна смерть”. Чому? Книжка Смерть і смуток у родині пояснює: „Ніхто не сподівається, що дитина помре. Це ненормально, неприродно... Батьки сподіваються доглядати своїх дітей, берегти їх безпечними, і виховувати їх на нормальних, здорових дорослих людей. Коли дитина помирає, то це неначе хтось збив вас із ніг”.

Особливо матерям трудно знести таке горе. Таж, так як пояснила Джінела, померло те, що вийшло з неї. Тому Біблія визнає велике горе, якого мати може відчувати. (2 Царів 4:27) Звичайно, батькові теж не легко. Він теж відчуває біль. (Порівняйте з 1 кн. Мойсеєвою 42:36—38 і 2 Самуїловою 18:33.) Але батько часто не виявляє свого хвилювання, тому що хоче доказати свою мужність. І його часто ображає те, що люди часом більше турбуються почуттям його дружини як його.

Іноді батько відчуває велику провинність. Він може думати, ,Чи ж я міг більше любити нашу дитину?’ ,Чи я часто висловлював їй мою любов?’ і ,Я був би більше обнімав її’. Або, так як сказала Джінела: „Я жалую, що не проводила більше часу з Джіммі”.

Це нормально для батьків відчувати відповідальність за їхню дитину. Але батьки, позбавлені дитини, іноді винують самих себе, думаючи, що вони могли якось запобігти смерть. Наприклад, Біблія говорить про Якове відношення, коли його переконали, що дика звірина вбила молодого Йосипа. Яків сам був послав Йосипа розвідати добробут його братів. І тепер його мабуть гризла провинність,— ,Чого ж я посилав Йосипа самотою? Чого ж я послав його в околицю повну диких звірів?’ Тому то, „зачали всі сини його та всі дочки його потішати його [Якова]. Але він не міг утішитися”.— 1 Мойсеєва 37:33—35.

Неначе б загубити дитину не вистачало, то до того ще друзі деколи покидають батьків. Друзі можуть уникати їх. Чому? Джінела відповідає: „Багато людей уникають вас, не знаючи, що казати вам”.

Коли немовлятко помирає

Хуаніта знає, що це значить загубити немовлятко. До її ранніх 20-их літ, вона вже п’ять разів народжувала недоношений плід. Тепер вона знову завагітніла. І зрозуміло, зажурилась, коли її взяли до лікарні після автомобільної аварії. Два тижні пізніше на неї находили пологи — передчасні. Незабаром після того народилась маленька Ванесса — важуча тільки два фунти (9 кг). „Я дуже втішилась цим”, вона пригадує собі. „Зрештою я вже була матір’ю!”

Але ця радість не тривала довго. Чотири дні пізніше Ванесса померла. Хуаніта каже: „Я тепер відчула велику марність. Моє материнство зникло. Я почувалась недовершеною. Я дуже жаліла, коли входила до кімнати приготовлена для Ванесси й дивилась на маленькі спіднички, яких я купила їй. Протягом наступних кількох місяців, я переживала день її народження. Я відчужувалась від людей”.

Чи ж це є крайнє відношення? Декому можливо буде трудно зрозуміти це почуття, але інші матері, так як Хуаніта, які вже загубили немовлятко кажуть, що вони так сумували за ним неначе за кимсь, який вже жив якийсь час. Батьки люблять своє немовлятко давно до його народження. Коли те немовлятко помирає, то помирає дійсна особа. Пропали вже надії батьків доглядати того немовлятка, яке рухалось в утробі матері.

По смерті свого немовлятка, зрозуміло, мати не буде почувати себе вигідно в присутності вагітних жінок і матерів з їхніми дітьми. Хуаніта пригадує собі: „Я не могла стерпіти вагітних жінок. Я навіть деколи виходила з крамниці, не докінчивши купувати, тому що бачила вагітну жінку”.

І є ще інші почуття — страх (,Чи я зможу колись породити нормальну дитину?’) або сором (,Що ж мені сказати друзям або родичам?’) або гнів. Бонні, якої дочка померла два дні з половиною по народженню, каже: „Деколи я відчувала ,Чому це мені трапилось? Чому моєму немовляткові?’” І матері деколи відчувають себе приниженими. Хуаніта каже: „Матері виходять з лікарні з їхніми немовлятками, а мені лишилось тільки чучело, якого чоловік був купив. Я почувала себе дуже приниженою”.

Якщо в вас помер улюблений, то знати, що такі почуття є нормальні, применшує біль, а також, що інші люди страждали так як ви, і так само почувались.

[Ілюстрація на сторінці 7]

Для багатьох батьків смерть немовлятка є „щонайбільша втрата”