Чотири сотні загинуло, я пережила

ЦЕ СТАЛОСЬ 10 жовтня 1986 р. Я приготовлялась зачинити косметичний заклад, і піти до дому на обід. Несподівано, цілий п’ятиповерховий будинок, Рубен Даріо почав дуже гуркотіти.

Пізніше, я довідалась, що це був найгірший землетрус у історії Сальвадору — 7,5 на шкалі Ріктера. Загинуло 1200 людей, близько 400 з цих тільки в будинку Рубен Даріо й залишилось 300 000 безпритульних. Президент Дуарте, сказав, що землетрус ,спричинив більшу шкоду ніж сім років громадянської війни’.

Коли землетрус почався, щось вдарило мене в голову й я непритомніла. Вернувшись до притомності, я лежала обличчям до землі, в цілковитій темряві. Люди викрикували від болів і страху: „Господи, спаси нас!” „Чому ж Ти так покарав нас?” „Допоможи мені!”

Я доторкнулась обличчя. Нащастя, мене не поранило, але на ноги нападало багато вламків. Повітря було так насичене пилом, що я ледве дихала. Недалеко я вчула голос конторського службовця будинку, пана Кігано, який викрикував до мене, „Ви пані з косметичного закладу! Чи ви поранені?”

„Ні, але не можу вирвати ніг”, я відповіла. „А як вам?”

„Здається поламало руки й ноги — не можу рухатись. Прошу, допоможіть мені”.

Я простягла руки скільки могла, але намацувала тільки побите скло. „На жаль, не можу помогти. Не можу вирвати ніг”.

Брак кисня дуже пригнічував, і я молилась до Бога: „Прошу допоможи мені!” Я пригадала собі Його слова Ісусові Навінові: ,Будь хоробрий й відважний, бо з тобою Єгова, Бог твій’. (Ісуса Навина 1:9) Але, мушу старатись, я пригадувала собі.

Я відразу почулась міцнішою й дуже підбадьореною. Я знала що мусила вирвати ноги, поки воне не задубіють і спухнуть. Я почала похитувати одною ногою. Тим часом, земля продовжувала коливатись, а будинок скрипіти й підніматись. Мій заклад був на першому поверсі.

Зрештою, уже вирвала праву ногу. Голосно я подякувала Єгові. Здається Пан Кігано, який дуже важко дихав, чув мене. Він сказав: „Моліться до Єгови, і прошу за мене теж помоліться!”

У ногах стало холодно й вогко. ,Кровоточу!’ я подумала. Доторкнувшись нижньої частини лівої ноги, я взнала, що це була липка й вогка речовина — або мило для миття голови або примочка для обличчя. Бувши намазаною, я витягла й ліву ногу.

„Чи Єгова допоміг вам?” запитав пан Кігано.

„Так! допоміг”, я відповіла. „Уже витягла ноги”.

„Прошу допоможіть мені!” він крикнув гучним голосом.

Я щосили старалась проповзнутись до пана Кігано. Кожним рухом побите скло розрізувало мене. Тоді я доторкнулась покрученого заліза між нами.

„Дуже жалію, пане Кігано. Ближче не можу проповзнутись”.

„Не журіться”, він відповів. „Стараймось не зрушитись”.

Недалеко можна було чути голоси принаймні двох чоловіків і юнака. Це люди з другого поверху, менш як метр верх нами. Мені вдалось простромити голову крізь отвір, але відразу вернулась. Повітря було так насичене пилом, що неможливо дихати. Я почувалась дуже стомленою й хотіла тільки спати.

Я прокинулась у боязькій тиші. ,Чи всіх врятували, або чи всі повмирали?’ мені перше спало на думку. Три рази я вигукувала до пана Кігано, але він тільки постогнав. Я продовжувала молитись.

Після якогось часу я вчула стукотіння мотик. „Пане Кігано”, я вигукнула, „Бог послав когось врятувати нас! Незабаром прийдуть, і я скажу їм, щоб вони вас врятували!” На відповідь він тільки тихенько постогнав і втих.

Незабаром почувся голос з темряви перед мною, „Чи є хтось там?”

„Так, так! є”, я плакала.

„Скільки ж вас?”

„Нас тут є кілька, декотрі дуже поранені”, я відповіла. Продовжували копати. Тоді, „Чи бачите світло?”

„Так, бачу?” я крикнула, „бачу світло!” Рятівники продовбали отвір, і незабаром світло освітило майже ціле місце в якому я лежала.

„Чи можете видрапатись до світла?” питали рятівники. „Так, спробую!” я відповіла їм.

Я вигукнула до інших на другому поверсі: „Сюди, старайтесь проповзнутись сюди! Врятуємось! Перше пошліть хлопчину!”

Я почала тягнути себе вперед по вламках покрученого заліза, цегли, скла й бетону. ,Мушу проповзнутись’, я подумала. ,Неможу залишитись на цьому місці’. Я проповзнулась близько отвору й досягла руру маски кисневої, яку мені подали через отвір. Повільно я проштовхнулась до вузького отвору.

Рятівники витягнули мене, перше одну руку, а тоді решта тіла. Одяг був пошматований, а тіло подряпане. „Як ви почуваєте себе?” вони запитали. „Щасливою”, я відповіла.

Вийшовши на вулицю я побачила великий натовп. Декотрі допомагали пораненим, декотрі розкопували руїни будинку. Розтурбовані глядачі товпились навколо мене, бажаючі знати з якої частини будинку мене врятували.

„Чи ви бачили мою дружину?” „Чи бачили батька мого?” „Чи сестру?” вони розпачливо питали. Я тільки відповіла: „Ще є багато заловлених живих людей, отже не піддавайтесь”.

Інших людей витягали через той самий отвір що мене, декотрих дуже поранених. Але, багато задушились. На вулиці поза будинком був жалісливий вид — ряд трупів. Пан Кігано й той юнак з другого поверху лежали між нещасними.— Так як розповіла Антонєта де Урбіна.

[Рамка на сторінці 18]

Будинок Рубен Даріо

У п’ятиповерховому будинку, Рубен Даріо, у центрі ділової частини Сан-Сальвадора, поміщались невеликі ресторани, перукарні, інститути прикраси, бюра дентистів і лабораторії, крамницї в яких продається взуття, і контори. Довкола будинку вуличні продавці продавали все чого хто забажав від закусок до лотерейних квитків. На телевізії було сказано, що в будинку загинуло так багато як 400 людей,— роздавлені на смерть, задушені, або були спалені; між ними було кілька Свідків Єгови. Врятували принаймні 92 заловлених жертв, хоч декотрі з цих пізніше померли від поранення в будику.

[Ілюстрації на сторінці 19]

Будинок Рубен Даріо перед і після землетрусу.

Антонєту де Урбіну врятували живою на початку вечора першого дня землетруса.