Питання від читачів

● Чи державні суди мають право карати смертю чоловіка, що винуватий за вбивство? — М. В., Вашінґтон.

Ніяка особа не має права сама завдати смерть другій особі, тому що та друга особа поповнила вбивство. Одначе, цього ми не скажемо, що суспільність не може зробити, діючи через свої законно установлені суди. Якщо людина отримала справедливе переслухання, і предложено безперечні докази, що така особа є вбивцем, тоді така суспільність мусить щось зробити, щоб зберегти своїх громадянів. Ми завжди говорили, що вязниці не є Єгови средством кари отже ми заледви були б згідні в арґументі, що це більше в гармонії з законом Єгови, щоб увязнити вбивця на ціле життя ніж спричинити вбивцеві смерть. Закон Єгови про цю справу був, що вбивця мав бути покараний смертю, а не увязненням. Якщо людина сама признається до вбивства, або є докази про це без найменшого сумніву, тоді суспільність мусить узяти певний крок проти такої одиниці, радше чим позволити їй поповняти дальші злочини.

В 1 Петра 4:15 апостол каже: “Тільки ж ніхто з вас нехай не постраждає як душегубець, або злодій, або лиходій, або бунтівник.” Далі апостол указує, що коли ми терпимо як христіяни, то ми не повинні відчувати сорому. Петро здається натякає, що це властиво для вбивця потерпіти кару за його злочин, а ми знаємо, що з Божої точки погляду, то за це кара була смерть, а не увязнення. Петро не твердить, що вбивця не повинен потерпіти кари тому що там не було призначеного екзекутора від Єгові. В Петровім часі установлені власти суспільства були відповідальні наложити кару на вбивця, і Петро не противиться такому звичайові.

Апостол Павло також здається бере таку саму позицію, тільки він робить цю справу трохи яснішою. Діяння 25:10, 11 (НС) каже: “Сказав Павло: Я стою перед судом кесаревим; там маю суд приймати. Жидів нічим не скривдив я, як і ти добре знаєш. Коди я неправдивий і зробив що достойне смерти, не відмовляючись і вмерти; коли ж нема в мені нічого, чим мене оці винують, ніхто не може їм видати. Покликують до кесаря!” Просимо завважати, що Павло стояв перед судещим Кесаря, що був уповажненою властю суспільства, а не як екзекутор назначений Богом Єговою,— перед ним то Павло заявив, що коли він поповнив щось достойне смерти, то він не відмовлявсь умерти. Це напевно значить, що Павло уважав властиво установлені громадські власти, що вони мали силу дати вирок смерти. Він не арґументував, що такий суд не мав власти до цього, але він здається указував, що він мав ту власть і що він (Павло) не противився ужиттю такої власти проти нього, коли б він поповнив щось достойне смерти; а це певне, що вбивця поповняє щось, що є достойне смерти, по законі Єгови і по законі чоловіка.

Звідси виходить, що суспільність не переступає ніякої біблійної засади, коли карає вбивцю смертю. Воно здається навіть більше згідне з Писаннями чим засуджувати вбивцю на досмертну вязницю, і після того годувати і одягати й опікуватися ним коштом суспільства, із можливостю, що вбивця побільшить свій злочин через забиття іншого вязня, або сторожа в зусиллю утекти, або, утікши, він може вбити інших людей на остороні. Отже це, що держава карає смертю, здається нічим не противиться Божому законі, і коли закон держави не противиться законі Божому, то ми особдивше не противимося цьому.