Наполегливість веде до прогресу

РОЗПОВІВ ЖОЗЕ МАҐЛОВСЬКИЙ.

Коли поліцейський схопив мене за руку, я подивився, де мій батько. Однак я не знав, що його вже забрали в поліцейську дільницю. Коли мене привели туди, поліцейський вже конфіскував усі наші публікації, а також наші Біблії і тепер звалював їх на підлогу. Побачивши таке, мій батько запитав: «Ви навіть Біблії кладете на підлогу?» Начальник поліції вибачився, тоді підняв Біблії і поклав їх на стіл.

ЯК ЖЕ ми опинилися в поліцейській дільниці? Що ми зробили? Чи ми були в поліції атеїстичної держави, що навіть наші Біблії конфісковувалися? Аби відповісти на ці запитання, нам треба повернутися в 1925 рік, коли мене ще не було на світі.

Того року мій батько Естефано Маґловський і моя мати Юліана виїхали з Югославії в Бразилію, оселившись у Сан-Паулу. Хоча батько був протестантом, а мати — католичкою, релігія не розділяла їх. По суті, десять років пізніше трапилося щось таке, що з’єднало їх релігійно. Батьків швагер приніс кольорову брошурку угорською мовою, що розповідала про стан померлих. Йому подарували цей буклет, і він попросив батька прочитати його і висловити свою думку щодо змісту, особливо щодо частини «Пекло». Тато цілу ніч читав і перечитував цей буклет, а наступного дня, коли швагер прийшов, щоб дізнатися про його думку, він категорично заявив: «Тут є правда!»

Малий початок

Оскільки це була публікація Свідків Єгови, обоє почали розшукувати їх, щоб більше дізнатися про їхні вірування і вчення. Коли зрештою був налагоджений контакт з ними, кілька членів нашої родини почало обговорювати Біблію зі Свідками. Того ж 1935 року почалося регулярне біблійне вивчення угорською мовою в нашому домі.

Після двох років вивчення Біблії батько охрестився 1937 року і став сповненим ентузіазму Свідком Єгови. Він проповідував від дому до дому, а також служив призначеним слугою і ведучим вивчення. Батько допомагав в утворенні першого збору в Сан-Паулу в районі Віла-Маріана. Пізніше збір було перенесено в центр міста і він став відомий як Центральний збір. Через десять років було сформовано другий збір у районі Іпіранґи і батька призначили там служителем збору. У 1954 році було сформовано третій збір у районі Моєнйо-Вельо, де він теж був служителем збору.

Як тільки група добре зміцніла, він почав допомагати сусідній групі в Сан-Бернардо-до-Кампо. Завдяки тому що Єгова благословляв зусилля цих невеличких груп Свідків протягом років, зріст був феноменальний: 1994 року в 760 зборах міста Сан-Паулу та його околиць було 70 000 вісників. На жаль, батько уже не побачив цього росту. Він помер 1958 року у віці 57 років.

Намагаючись наслідувати батьків приклад

Видатною рисою мого батька, як і багатьох інших зрілих християн, була гостинність. (Дивіться 3 Івана 1, 5—8). Внаслідок цього у нас був привілей мати таких гостей, як Антоніо Андраде з дружиною і сином, котрі приїхали в Бразилію зі Сполучених Штатів Америки з братом і сестрою Юль 1936 року. Також гостями нашого дому були два випускники Біблійної школи Ґілеад Товариства Вартової башти Гарі Блек і Ділард Леско, які 1945 року стали першими місіонерами, призначеними в Бразилію. Було багато й інших. Ці брати і сестри були постійним джерелом підбадьорення для кожного в нашій сім’ї. Я усвідомлював це і для блага своєї родини старався наслідувати приклад батька, виявляючи християнську рису — гостинність.

Хоч мені було тільки дев’ять років, коли 1935-го батько навчився правди, як найстарший син, я почав допомагати йому в теократичній діяльності. Усі ми приходили на зібрання в Зал Царства, що розміщався в центрі Свідків у Сан-Паулу на вулиці Еса-де-Кароз 141. Завдяки навчанню і підготовці, яке дав мені батько, я розвинув палке бажання служити Єгові і 1940 року присвятився Єгові, символізувавши це зануренням у воду в нині забрудненій річці Тієте, що протікає через центр Сан-Паулу.

Незабаром я дізнався, що це значить бути повночасним вісником доброї новини і як саджати і поливати звістку правди та проводити домашні вивчення Біблії з іншими людьми. Тепер, коли я бачу тисячі присвячених Свідків Єгови в Бразилії, то відчуваю глибоку радість, знаючи, що Єгова користувався мною, щоб допомогти багатьом з них прийти до знання правди або збільшити її цінування.

Серед тих, кому я допоміг, був Жвакен Мело, з яким я зустрівся в служінні від дому до дому. Я розмовляв з трьома іншими чоловіками, які слухали, але не дуже цікавилися. Потім я зауважив юнака, який підійшов до нас і почав пильно слухати. Побачивши, що він цікавиться, я зосередив свою увагу на ньому і після доброго свідчення запросив його прийти на книговивчення у зборі. Він не прийшов на те вивчення, але з’явився на Школі теократичного служіння і після цього постійно приходив на зібрання. Він добре прогресував, охрестився і кілька років служив роз’їзним служителем разом зі своєю дружиною.

Ще був Арнальдо Орсе, якого я зустрів на моїй роботі. Я постійно свідчив своїм співпрацівникам і зауважив, що один молодий бородань завжди прислухається, тому почав розмовляти безпосередньо з ним. Він був із родини непохитних католиків, але багато розпитував мене про таке, як паління, перегляд порнофільмів і заняття системою самозахисту дзюдо. Я показав йому, що говорить Біблія, і, на моє радісне здивування, він запросив мене подивитися, як він ламав свою люльку і запальничку разом із розп’яттям, нищив порнофільми і зголював свою бороду. За мить переді мною постала інша людина! Він також перестав займатися дзюдо і попросив мене щодня вивчати з ним Біблію. Незважаючи на переслідування від його дружини і батька, він добре прогресував духовно з допомогою братів, які жили біля нього. Через короткий час він охрестився і тепер є старійшиною збору. Його дружина і діти теж прийняли правду.

У служінні Царству

Коли мені було десь 14 років, я почав працювати в рекламному агентстві, де навчився малювати вивіски. Це згодилося мені, бо протягом кількох років я був єдиним братом у Сан-Паулу, що малював плакати і писав на них заголовки великими літерами, котрі повідомляли про публічні промови та конгреси Свідків Єгови. Близько 30 років я мав привілей служити наглядачем відділу оформлення написів на конгресах. Я завжди зберігав відпустку, щоб працювати на конгресах, навіть спав у залі для конгресу, аби написи були намальовані вчасно.

Я також мав можливість працювати на машині Товариства з гучномовцями, яка була справжньою новинкою в той час. Ми розкладали літературу на прилавку і під час того як із гучномовців розносилась записана звістка, розмовляли з людьми, котрі виходили зі своїх домівок, аби побачити, що діється. Іншим знаряддям, яке ми використовували, щоб поширювати добру новину про Царство, були пересувні грамофони, і у мене досі є записи, що вживалися для представлення публікацій Товариства. Внаслідок цього було розповсюджено багато літератури.

У ті дні католицька церква влаштовувала довгі процесії по вулицях Сан-Паулу; переважно спереду були чоловіки, які розчищали дорогу. Однієї неділі ми з батьком пропонували «Вартову башту» і «Пробудись!» на вулиці, аж раптом з’явилася процесія. Батько, за своїм звичаєм, був у капелюсі. Один з чоловіків на чолі процесії закричав: «Зніми свого капелюха! Чи ти не бачиш, що іде процесія?» Коли батько не зняв капелюха, підійшло більше чоловіків і почали відштовхувати нас од вітрини крамниці, створюючи заворушення. Це привернуло увагу поліцейського, який підійшов подивитися, що сталося. Один з чоловіків схопив його за руку, бажаючи поговорити з ним. «Забери свої руки від моєї форми!» — наказав поліцейський, вдаряючи чоловіка по руці. Тоді він запитав, що тут трапилося. Чоловік пояснив, що мій батько не зняв капелюха перед процесією і додав: «Я є апостольським римо-католиком». Несподіваною відповіддю було: «Ти сказав, що ти римський? Тоді забирайся до Риму! Це Бразилія». Тоді він повернувся до нас і запитав: «Хто був тут першим?» Коли батько відповів, що ми, поліцейський відіслав чоловіків назад і сказав нам продовжувати свою працю. Він залишався біля нас, допоки пройшла процесія; а батько так і стояв у капелюсі!

Такі неприємні випадки ставалися дуже рідко. Але коли вони траплялися, підбадьорювало знаття, що є люди, які вірять у справедливе ставлення до меншості і які не плазують перед католицькою церквою.

Іншим разом я зустрів підлітка, який виявив зацікавлення і попросив мене прийти наступного тижня. Я прийшов знову, і він добре прийняв мене, запросивши увійти. Я був дуже здивований, коли мене оточила банда юнаків, що насміхалися і старалися спровокувати мене! Ситуація погіршилася, і я відчув, що зараз вони нападуть на мене. Я сказав тому, хто запросив мене, що коли зі мною щось станеться, то тільки він буде за це відповідати, бо моя родина знає, де я є. Я попросив їх пустити мене, і вони погодилися. Однак перед тим, як піти, я сказав, що коли хтось з них захоче поговорити зі мною наодинці, то я завжди погоджуся. Згодом я дізнався, що це була група фанатиків, друзів місцевого священика, який намовив їх на цю зустріч. Я був щасливий, що вирвався з їхніх рук.

Звичайно, на початку прогрес у Бразилії був повільний, майже непомітний. Ми були на ранній стадії «саджання», не вистачало часу для «вирощування» і «збирання» плодів нашої праці. Ми завжди пам’ятали те, що написав апостол Павло: «Я посадив, Аполлос поливав, Бог же зростив, тому ані той, хто садить, ані хто поливає, є щось, але Бог, що родить!» (1 Коринтян 3:6, 7). З приїздом 1945 року перших двох випускників Ґілеаду ми відчули, що прийшов час для довгожданого зросту.

Сміливість перед лицем переслідування

Проте зріст не прийшов без переслідування, особливо коли почалася друга світова війна в Європі. Це було відверте гоніння, оскільки в основному люди і дехто з органів влади не розуміли нашої нейтральної позиції. Одного разу 1940 року, коли ми проповідували з плакатами на вулиці в центрі Сан-Паулу, поліцейський, підійшовши іззаду до мене, вирвав плакати і схопив мене за руку, щоб відвести в поліцейську дільницю. Я озирнувся до свого батька, але не міг ніде його побачити. Я не знав, що його і кількох інших братів та сестер, у тому числі брата Юля, який наглядав за працею в Бразилії, вже забрали до поліцейської дільниці. Як сказано в першому абзаці, там я знову зустрів батька.

Оскільки я був неповнолітнім, мене не могли затримати довше, тому поліцейський відвів мене додому і передав моїй мамі. Того ж вечора теж були випущені сестри. Згодом поліція вирішила випустити усіх братів (близько десяти), крім брата Юля. Однак брати настоювали: «Або ми йдемо всі, або ніхто». Поліцейські були невблаганні, тому всі провели ніч разом у холодній кімнаті на цементній підлозі. Наступного дня всіх звільнили беззастережно. Кілька разів братів арештовували за проповідування з плакатами. Написи оголошували публічну промову, а також представляли брошурку, за назвою «Фашизм чи свобода», і дехто з посадових осіб зрозумів, що ми були за фашизм, що, звичайно, призвело до непорозумінь.

Обов’язкова військова служба також створювала проблеми для молодих братів. У 1948 році я був першим ув’язненим у Бразилії за це. Органи влади просто не знали, що зі мною робити. Мене перевели в армійські бараки в Касапаву і сказали працювати на городі, саджаючи й обробляючи городину, також я прибирав кімнату, де фехтували службовці. У мене було багато нагод свідчити і розповсюджувати публікації. Один відповідальний офіцер першим взяв книгу Товариства «Діти». Пізніше мене навіть призначили проводити уроки релігії для близько 30—40 солдатів, котрі не могли пересуватися і були в кімнаті. Зрештою після десяти місяців ув’язнення мою справу розслідували і мене випустили. Я був вдячним Єгові, який дав мені сили знести погрози, образи і глузування, що я отримав од інших чоловіків.

Вірна і віддана помічниця

Другого червня 1951 року я одружився з Барбарою, і з того часу вона була моєю відданою і вірною товаришкою, навчаючи наших дітей і виховуючи їх у «послусі й напоумленні Господньому» (Ефесян 6:4, Хоменко). З п’яти наших дітей четверо служать Єгові, виконуючи різні обов’язки. Ми сподіваємося, що вони разом з нами продовжуватимуть бути наполегливими в правді і вноситимуть свою частку в прогрес організації і працю, яка виконується. Ті, що зображені на фотографії, усі присвячені служителі Єгови, за винятком наймолодшої, дитинки на руках. Четверо з них є старійшинами і двоє також повночасні піонери, що показує правдивість Приповістей 17:6: «Корона для старших — онуки, а пишнота дітей — їхні батьки».

Нині, у віці 68 років, моє здоров’я не найкраще. У 1991 році я мав операцію трьохсудинного шунтування, а пізніше пластичну операцію на судинах. Однак я щасливий, що можу далі служити головуючим наглядачем у зборі в Сан-Бернардо-до-Кампо, ідучи слідами свого батька, котрий був одним з перших, хто починав працювати тут. Наше покоління, безсумнівно, унікальне, бо мало нагоду брати участь у привілеї, який ніколи не повториться,— оголошувати заснування Месіанського Царства Єгови. Тому ми ніколи не повинні забувати Павлові слова до Тимофія: «Але ти... виконуй працю благовісника, [«повністю», НС] виконуй свою службу» (2 Тимофія 4:5).

[Ілюстрація на сторінці 23]

Мої батьки, Естефано і Юліана Маґловські.

[Ілюстрація на сторінці 26]

Жозе і Барбара з членами їхньої родини, які є присвяченими служителями Єгови.