Невдовзі після нашого одруження до нас у гості з Америки приїхав брат моєї матері. Сталося так, що він привіз із собою один з томів «Дослідження Святого Письма», яке написав Чарлз Тейз Рассел. Це була публікація Дослідників Біблії, котрі тепер відомі як Свідки Єгови.

Відкривши книжку, Дімітріс побачив, що там обговорювалася тема, яка його цікавила ще з дитинства: «Що стається з людиною, коли вона вмирає?». Якось у середній школі він запитав теолога Грецької православної церкви про це ж саме, але не отримав задовільної відповіді. Чітке та логічне пояснення у тій публікації настільки захопило Дімітріса, що він пішов прямо в сільську кав’ярню, де зазвичай збиралися грецькі чоловіки. Там він розповів про те, чого навчився з Біблії.

Наше обстоювання біблійної правди

Десь у той же час — на початку 20-х років — Греція вела іншу війну. Дімітріса призвали на військову службу і послали на материкову частину Туреччини, у Малу Азію. Коли мого чоловіка було поранено, його відправили додому. Після видужання я супроводжувала його до Смірни, що розташована в Малій Азії (тепер Ізмір, Туреччина). Коли в 1922 році раптово закінчилася війна, ми мусили тікати. Нам ледве вдалося втекти на дуже пошкодженому човні до Самосу. Приїхавши додому, ми впали на коліна й подякували Богові, тому Богові, про якого в нас усе ще було дуже мало знань.

Згодом Дімітріса призначили шкільним вчителем у Ваті, головному місті цього острова. Він продовжував читати літературу Дослідників Біблії, і одної дощової ночі нас відвідало двоє Дослідників з острова Хіос. Вони повернулися з Америки, щоб служити колпортерами, як тоді називали повночасних благовісників. Ми влаштували їх на ніч, і вони багато розповідали нам про Божі наміри.

 — Воно то так,— він сказав далі нерішуче,— але якщо про це стане відомо, то я втрачу свою роботу.

Пізніше влітку того ж року мій чоловік і я символізували своє присвячення водним хрещенням.

Десь у той же час Дімітріса звільнили з посади вчителя, а через упередження проти нас майже не можливо було знайти роботу. Але оскільки я могла шити, а Дімітріс був вмілим малярем, то нам вдавалося заробляти достатньо для того, щоб зводити кінці з кінцями. У 1928 році за проповідування доброї новини мого чоловіка разом з іншими чотирма християнськими братами на Самосі засудили на два місяці ув’язнення. Оскільки з усіх Дослідників Біблії я єдина залишилася на свободі, то могла приносити їм їжу у в’язницю.

Мій чоловік, аби подолати наші фінансові труднощі, продав ділянку землі, щоб я могла продовжувати лікування.

Незабаром після того нас відвідав роз’їзний наглядач. Він з великим жалем дивився на те, що я була в такому стані, а Дімітріс не мав роботи. З любов’ю він допоміг нам переїхати на острів Лесбос у місто Мітіліні. Це сталося в 1934 році, і Дімітріс зміг влаштуватися на роботу.

Мій чоловік провів загалом майже рік у в’язниці. Йдучи в служіння, ми звичайно враховували те, що нас, можливо, заарештують і ми ночуватимемо в поліцейській дільниці. Однак Єгова ніколи не залишав нас. Він завжди давав потрібну мужність і силу, щоб все знести.

Проте під час ув’язнення мого чоловіка мені треба було проходити через цю місцевість, щоб відвідувати його. Якось дощового дня одна жінка запросила мене увійти в її дім, поцікавившись, чому мій чоловік був у в’язниці. Я пояснила, що його засудили за проповідування доброї новини про Боже Царство і що він страждає, як і страждав Христос.

Протягом років Єгова винагороджував наші з чоловіком зусилля в служінні Йому. Маленька групка Свідків на Самосі, що була там у 20-ті роки, зросла, і тепер там два збори і одна група, в яких служить 130 вісників. Лише на одному острові Лесбосі вже є майже 430 вісників Царства, які належать до чотирьох зборів і п’яти груп. Мій чоловік активно проголошував Боже Царство до своєї смерті в 1977 році. Який же то привілей бачити, що ті, кому ми допомогли, все ще залишаються ревними у служінні! Дійсно, вони разом зі своїми дітьми, внуками та правнуками становлять великий натовп, який об’єднано поклоняється Єгові!

Сестра Макріс з її чоловіком у 1955 році.