ЦЕ ЗАХОПЛИВА розповідь про смиренних християн, які мужньо служили Єгові впродовж 25 років заборони, накладеної з ініціативи духівництва, та залишились незламними під час політичних і релігійних конфліктів. Вам буде цікаво дізнатися про брата, який мав загинути від рук комуністів, та про колишнього кримінального авторитета, що став зрілим християнином. Вас, очевидно, зворушить історія двох глухих дівчат, які подружилися, а згодом дізналися, що є рідними сестрами. Також ви, мабуть, з інтересом прочитаєте, як служителі Єгови звіщають добру новину в країні з найчисленнішим мусульманським населенням.

Територія. Ця країна, що розкинулася по обидва боки екватора між Австралією та континентальною Азією, вважається найбільшим у світі архіпелагом. До складу Індонезії входить понад 17 500 островів, більшість з яких вкриті крутими горами та густими тропічними лісами. Також у цьому районі спостерігається найвища вулканічна активність на землі, адже тут є понад 100 діючих вулканів.

Населення. Індонезія є четвертою у світі країною за кількістю населення після Китаю, Індії та США. На її території проживає понад 300 етнічних груп. Більше ніж половину населення складають такі етнічні групи, як яванці та сунданці.

Релігія. Приблизно 90 відсотків індонезійців — мусульмани, решта населення сповідує індуїзм, буддизм чи християнство. Крім того, чимало жителів дотримується місцевих традиційних вірувань.

Мова. На цьому архіпелазі розмовляють понад 700 мовами. Мовою міжнаціонального спілкування є індонезійська, яка розвинулась на основі малайської. Але вдома більшість людей спілкується своїми місцевими мовами.

Господарство. Чимало індонезійців займається дрібним фермерством чи торгівлею. Індонезія багата на деревину, поклади руд, нафти та природного газу, а також є одним з головних постачальників каучуку й пальмової олії на світовому ринку.

Їжа. Рис — це основа індонезійської кухні. Популярними стравами є насі-горенг (смажений рис з яйцем і овочами), сате (м’ясний шашлик) і гадо-гадо (салат з горіховим соусом).

Клімат. Спекотний і вологий. Мусонні вітри зумовлюють чергування сухого та дощового сезонів. Також тут часто бувають грози.

УПРОДОВЖ XVI століття торгівля прянощами справляла на світову економіку такий же вплив, як нині торгівля нафтою. За прянощі, зокрема мускатний горіх і гвоздику, які привозили зі славнозвісних островів Прянощів (тепер провінції Малуку та Північне Малуку в Індонезії), європейці були готові платити шалені гроші.

Христофор Колумб, Васко да Гама, Фернан Магеллан, Самуель де Шамплейн та Генрі Гудзон завзято прагнули знайти нові шляхи до островів Прянощів. Саме завдяки пошуку індонезійських прянощів люди змогли отримати чіткіше уявлення про географію.

Алекс Мак-Гілліврей, наглядач австралійського філіалу, в глибоких роздумах походжав по своєму офісі. Уже декілька днів йому не давала спокою одна проблема, і ось нарешті він зрозумів, як її вирішити. Тож йому треба було поговорити з Френком Райсом.

Кілька тижнів тому брат Райс приїхав до філіалу. Він пізнав правду ще в підлітковому віці й невдовзі почав служити колпортером, тобто піонером. Цей 28-річний відважний колпортер понад десять років проповідував в Австралії, подорожуючи на велосипеді, мотоциклі, верхи на коні та в житловому автофургоні. Тепер Френк ненадовго зупинився в Бетелі, перед тим як поїхати в нову територію.

Брат Мак-Гілліврей запросив Френка до себе в офіс, показав йому на карті острови, що на північ від Австралії, і запитав: «Френку, чи не хотів би ти поїхати сюди? Тут ще ніхто не проповідував».

Френк із захопленням почав розглядати острови, які, наче низка перлів, прикрашали Індійський океан. Це була Нідерландська Ост-Індія (сучасна Індонезія)a. На цих островах мешкали мільйони людей, які ще ніколи не чули доброї новини про Боже Царство. Показавши на столицю Індонезії, Батавію (сьогодні Джакарта), Френк промовив: «Саме звідси я хотів би почати!»

Проповідування на острові Ява

У 1931 році Френк Райс прибув до Джакарти, великого метушливого міста на острові Ява. Він винайняв кімнатку неподалік від центру міста та заставив її коробками з біблійною літературою, що дуже здивувало власницю помешкання.

«Спершу я почувався розгубленим і тужив за домом,— розповідав Френк.— Люди довкола були одягнені в білі бавовняні і лляні костюми, а на голові носили тропічні шоломи від сонця. Я ж знемагав від спеки у грубому австралійському одязі. До того ж я не знав жодного слова голландською чи індонезійською. Помолившись до Єгови, я вирішив, що в діловій частині міста хтось має розмовляти англійською. Саме там я почав проповідувати, і ця територія виявилася дуже плідною».

Оскільки більшість жителів Джакарти розмовляла голландською, Френк став завзято вивчати цю мову, щоб донести їм правду, і вже невдовзі він свідчив від дому до дому. Також цей ревний брат взявся за індонезійську та поступово опановував і її. «Трудність полягала в тому, що в мене не було ніякої літератури цією мовою,— розповідав він.— Але Єгова покерував так, що я познайомився з індонезійцем, який був вчителем. Він зацікавився правдою і навіть погодився перекласти брошуру “Де Знаходяться Померші?”. Потім були перекладені й інші брошури, і незабаром чимало людей, які розмовляли індонезійською, почали відгукуватися на біблійну звістку».

У листопаді 1931 року до Джакарти приїхало ще двоє піонерів з Австралії, 25-літній Клем Дешомп та 19-річний Білл Гантер. Вони привезли з собою піонерський дім на колесах, який став одним з перших житлових автофургонів в Індонезії. Вивчивши кілька фраз голландською, ці брати вирушили в проповідницьку подорож по великих містах острова Ява.

А в 1935 році ще один витривалий піонер з Австралії, Чарлз Гарріс, за прикладом Клема та Білла здійснив подібну подорож. Він об’їздив більшу частину острова у своєму житловому автофургоні та на велосипеді, залишаючи людям літературу п’ятьма мовами: англійською, арабською, голландською, індонезійською та китайською. Бувало, що за рік він розповсюджував приблизно 17 000 публікацій.

Така наполеглива праця Чарлза не проходила повз увагу інших. Якось один урядовець з Джакарти запитав брата Клема Дешомпа:

— Скільки ваших людей працює у Східній Яві?

— Тільки одна людина,— відповів наш брат.

— Думаєте, я в це повірю? — гаркнув урядовець.— Судячи з того, що всюди стільки вашої літератури, вас має бути ціле військо!

У той час піонери постійно подорожували, аби донести біблійну звістку якомога більшій кількості людей. «Ми побували майже в кожному куточку острова і рідко коли розмовляли з кимось двічі»,— розповідав Білл Гантер. На своєму шляху вони рясно сіяли насіння правди, і це згодом принесло багатий духовний врожай (Еккл. 11:6; 1 Кор. 3:6).

Добра новина досягає Суматри

Піонери з Яви вже приблизно з 1936 року розмірковували над тим, як розпочати проповідницьку працю на Суматрі — шостому за величиною острові у світі. Цей гористий острів, через який проходить екватор, вкритий вологими тропічними лісами і болотами. Тут також є багато великих міст та плантацій.

Вирішивши послати на Суматру Френка Райса, піонери зібрали гроші йому на дорогу. Тож Френк вирушив до Медана, що в Північній Суматрі, взявши з собою дві сумки для свідчення, 40 коробок з літературою та трохи грошей. Френк мав сильну віру, тому відразу розпочав проповідування. Він і на мить не сумнівався, що Єгова подбає про всі його потреби у цьому призначенні (Матв. 6:33).

В останній тиждень служіння в Медані, Френк зустрів привітного голландця, який запросив його до себе на каву. Френк розповів йому, що шукає автомобіль, бо має намір поширювати добру новину по всьому острові. Чоловік показав свою зламану машину в саду і сказав:

— Я продам вам своє авто за 100 гульденівb, якщо ви його відремонтуєте.

— Я не маю таких грошей,— відповів Френк.

Чоловік пильно глянув на Френка і запитав:

— Ви справді хочете проповідувати по всій Суматрі?

— Так.

— Тоді ремонтуйте машину та забирайте її. Розрахуєтесь зі мною, коли у вас з’являться гроші.

Френк взявся до роботи, і невдовзі автомобіль був полагоджений. Пізніше він писав: «З вірою у серці, з повним баком пального і з великою кількістю літератури я вирушив звіщати добру новину мешканцям Суматри».

За рік Френк Райс опрацював увесь острів і повернувся до Джакарти. Там він продав машину за 100 гульденів і надіслав гроші добродію з Медана.

Через кілька тижнів Френк отримав листа з Австралії, в якому повідомлялось про його нове призначення. Він негайно спакував речі та попрямував до Індокитаю (сучасні Камбоджа, Лаос та В’єтнам).

Радіотрансляції

У 1933 році, щоб транслювати промови Рутерфорда англійською мовою, брати відкрили радіостанцію в Джакарті. На ній теж транслювали деякі промови голландською, які читав один зацікавлений. Такі радіотрансляції викликали в багатьох людей великий інтерес і допомагали вісникам розповсюджувати ще більше літератури.

Коли в ефір вийшла промова Рутерфорда «Як “святий рік” впливає на мир та добробут»a, католицьким священикам просто урвався терпець. За допомогою своїх поплічників вони звинуватили брата де Шумакера, який постачав записи промов, у «наклепі, глузуванні та ворожості». Хоча де Шумакер мужньо захищався в суді, на нього наклали штраф у розмірі 25 гульденівb та змусили покрити всі судові витрати. Слухання цієї справи висвітлювалося у трьох відомих газетах, завдяки чому було дане чудове свідчення.

«Носій світла»

П’ятнадцятого липня 1935 року після шестимісячної проповідницької подорожі з Сіднея до Джакарти прибув «Носій світла». На борту цього 16-метрового судна Товариства «Вартова башта» було сім ревних піонерів, які прагнули поширювати добру новину в Індонезії, Сінгапурі та Малайзії.

За більш ніж два роки «Носій світла» побував у багатьох великих і малих портах Індонезії, де піонери розповсюдили значну кількість біблійної літератури. Ось що пригадує сестра Джін Дешомп: «У кожному маленькому порту брати вмикали грамофон, відтворюючи запис однієї з промов Рутерфорда, тодішнього президента Товариства “Вартова башта”. Коли мешканці відлюдних малайських селищ бачили, як до їхнього порту причалює велике судно, і чули, як невідомо звідки долинає гучний голос, їхньому подиву не було меж. Космічний корабель, мабуть, викликав би в них менше здивування».

Священики, розлючені такою ревною проповідницькою кампанією, зрештою змусили владу заборонити «Носію світла» входити в багато портів Індонезії. У грудні 1937 року «Носій світла» повернувся до Австралії, залишивши слід в історії місіонерської діяльності в Індонезії.

НАПРИКІНЦІ 1930-х років біля озера Тоба, що в Північній Суматрі, виник новий релігійний рух Бібелькрінг (в перекладі з голландської означає «група дослідників Біблії»). Цей рух започаткували кілька шкільних вчителів. Вони брали літературу в піонера, очевидно Еріка Евінса, який у 1936 році проповідував в околицях озера Тоба. Інформація з цих публікацій спонукала вчителів покинути батацьку протестантську церкву та сформувати групи для вивчення Біблії вдома. Таких груп ставало дедалі більше, і до них належали сотні людейa.

Перші Бібелькрінги, читаючи літературу, яку залишив їм піонер, зрозуміли кілька біблійних істин. «Вони відмовлялися салютувати прапору та святкувати Різдво і дні народження. Дехто навіть проповідував від дому до дому»,— каже Даме Сімболон, яка колись належала до цього руху, але в 1972 році прийняла правду. Проте без підтримки Божої організації цей рух невдовзі піддався впливу людської мудрості. «Жінкам не дозволялося користуватися косметикою, носити прикраси, сучасні сукні чи туфлі,— пригадує Лімерія Нейдепдеп, яка полишила Бібелькрінгів і теж стала нашою сестрою.— Крім того, нам усім заборонялося отримувати паспорт, і це викликало обурення з боку уряду».

З часом цей релігійний рух розділився на кілька течій і поступово занепав. Коли піонери знову приїхали в район озера Тоба, багато колишніх Бібелькрінгів прийняли правду.

У 1933 році Френк Райс запросив Теодора (Тео) Рету, який походив з Північного Сулавесі, допомагати йому на складі літератури в Джакарті. Тео Рету розповідав: «Захопившись чудовою працею Царства, я почав проповідувати з братом Райсом. Пізніше ми з Біллом Гантером вирушили у проповідницьку подорож по Яві. Також разом з іншими братами я подорожував на “Носію світла”, поширюючи добру новину на Суматрі». Тео був першим індонезійцем, який прийняв правду. Впродовж десятиріч цей вірний брат служив піонером на Яві, Суматрі та в Північному Сулавесі.

Наступного року Білл Гантер дав брошуру «Де Знаходяться Померші?» Феліксу Тану, студенту, який жив у Джакарті. Коли Фелікс повернувся додому в Бандунг, що у Західній Яві, то показав брошуру своєму молодшому братові Додо. Цих юнаків вразила інформація про те, що перший чоловік Адам не мав безсмертної душі, а сам був душею (Бут. 2:7, прим.). Їхнє зацікавлення правдою зростало, тож вони скуповували публікації Товариства «Вартова башта» в букіністичних магазинах Бандунга. Фелікс і Додо почали ділитися тим, що дізнавались, зі своїми рідними. Перечитавши всі ці книги та брошури, вони написали братам на склад літератури в Джакарті. Здивуванню цих юнаків не було меж, коли до них приїхав брат Райс, який підбадьорив їх і привіз нову літературу.

Невдовзі після того, як до Джакарти повернувся брат Райс, у Бандунг на 15 днів приїхали Клем і Джін Дешомп, які щойно одружилися. «Брат Дешомп запитав нас, чи ми хотіли б охреститися,— пригадував Фелікс.— Четверо з нашої сім’ї: моя молодша сестра Джозефін (Пін Ніо), моя мама (Канг Ніо), Додо та я символізували своє присвячення Єгові хрещенням»a. Після цього сім’я Тан разом з Клемом і Джін взяли участь у дев’ятиденній проповідницькій кампанії. Клем навчив їх проповідувати з картками зі свідченням, на яких було коротко викладено біблійну звістку трьома мовами. За деякий час з невеличкої групи у Бандунзі виріс цілий збір, який став другим в Індонезії.

Папська митра

Проповідницька праця, яка набирала розмаху, насторожила духівництво загальновизнаного християнства. Священики та їхні прибічники писали різні статті в газетах, злісно критикуючи вірування та працю Свідків. Ці статті спонукали урядовців з Департаменту в справах релігій викликати Френка Райса на розмову. Після спілкування з ним урядовці зрозуміли, що наша діяльність не становить жодної загрози і дозволили продовжувати їїb.

На початку 1930-х років колоніальний уряд зазвичай не звертав уваги на проповідницьку працю або ставився до неї терпимо. Але коли в Європі збільшився вплив нацистської Німеччини, деякі чиновники, особливо ревні католики, стали протидіяти Свідкам. «Один з працівників митниці, який був католиком, затримав ввіз наших книжок. Йому не подобалось те, що вони виставляли нацизм у негативному світлі,— розповів Клем Дешомп.— Коли я прийшов на митницю, щоб подати скаргу, виявилось, що вороже налаштований митник у відпустці. Його заміняв привітний чоловік, який не був католиком. Він сказав: “Беріть усе, поки не повернувся мій співробітник!” — і дозволив забрати наші книжки».

А ось що розказала Джін Дешомп: «Пригадую, урядовці наполягали, щоб ми видалили два малюнки з книжки “Вороги”. Їм дуже не сподобались карикатури, які зображали змія (Сатану) та п’яну блудницю (фальшиву релігію) в митрах, тобто в папських головних уборахc. Оскільки ми збиралися розповсюдити тисячі примірників цієї книжки, нам втрьох довелося, сидячи на причалі у задушливу спеку, шукати в кожному з них ці малюнки і зафарбовувати папські митри».

У той час як у Європі назрівала війна, наші публікації і далі безстрашно викривали лицемірство загальновизнаного християнства та його участь у політичних справах. Тож не дивно, що духівництво збільшило тиск на владу, аби вона наклала обмеження на діяльність Свідків. В результаті цього кілька наших публікацій заборонили.

Однак брати були рішуче налаштовані продовжувати проповідницьку діяльність і стали друкувати літературу на верстаті, який їм прислали з Австралії (Дії 4:20). Джін Дешомп так описала стратегію братів: «Кожну нову брошуру або журнал ми мали занести на перевірку до представників влади. Ми друкували і розповсюджували певну публікацію на початку тижня, а наприкінці тижня несли її генеральному прокурору. Якщо публікацію забороняли, ми робили розчарований вигляд і мерщій брались за друкування наступної».

Вісники, які розповсюджували заборонену літературу, часто гралися з поліцією в кота і мишку. Наприклад, Чарлз Гарріс, проповідуючи в Кедірі (Східна Ява), випадково зайшов до місцевого інспектора поліції. «О, а я вас цілий день шукаю,— сказав здивований інспектор.— Зачекайте, я візьму список ваших заборонених книжок».

Чарлз розповідає, що було далі: «Поки інспектор шукав цей список, я порозпихав недозволену літературу в потаємні кишені свого пальта. Коли він повернувся, я дав йому 15 брошур, яких не було у списку. Він неохоче протягнув мені пожертви за них, тож я спокійно пішов і розповсюдив заборонені публікації в інших помешканнях».

Друкування у несприятливу пору

Після того як Друга світова війна поглинула Європу, ввіз літератури з Голландії припинився. Передбачивши майбутні труднощі, брати в Індонезії заздалегідь подбали, щоб журнали друкувалися в комерційній компанії у Джакарті. Перше видання «Вістника Потіхи» (сьогодні «Пробудись!») з’явилось в Індонезії у січні 1939 року, а невдовзі вийшла і «Вартова башта» індонезійською. Потім брати купили невеликий друкарський верстат і стали друкувати журнали самі. У 1940 році, коли їм прислали з Австралії друкарський верстат плоского друку, вони за власні кошти надрукували деякі брошури й журнали індонезійською та голландською мовами.

Зрештою 28 липня 1941 року уряд наклав заборону на всі публікації Товариства «Вартова башта». Джін Дешомп розповіла: «Рано-вранці, коли я працювала в офісі, до нас увірвалися троє поліцейських і голландський високопосадовець зі всіма регаліями: медалями, білими рукавичками, шпагою та капелюхом з пір’ям. Проте їхній візит не був для нас несподіванкою, адже за три дні до того ми дізналися зі своїх джерел, що нашу літературу збираються заборонити. Цей пихатий посадовець зачитав нам довгу постанову і наказав відвести його в друкарню, аби опечатати наш друкарський верстат. Але мій чоловік повідомив, що він запізнився, бо верстат вчора продали».

На щастя, Біблія не потрапила під заборону. Тому брати і далі проповідували від дому до дому лише з Біблією та проводили біблійні вивчення. Але оскільки над Азією нависла загроза війни, піонерам-іноземцям порадили повернутись до Австралії.

На початку 1942 року японські війська вдерлися в Індонезію, захопивши її в свої смертельні лещата. Багатьох братів змушували важко працювати — будувати дороги та розчищати траншеї. Інших кидали в табори, де тримали в жалюгідних умовах, і за відмову підтримувати війну катували. Принаймні троє братів там і загинули.

Одній сестрі-голландці, на ім’я Йоганна Гарп, яка жила у глухому гірському селі в Східній Яві, протягом перших двох років війни вдавалося уникнути ув’язнення. Вона та її троє дітей-підлітківa не марнували часу на свободі: вони перекладали з англійської на голландську «Вартову башту», а також книжку «Спасіння». Перекладені публікації розмножували і таємно поширювали серед Свідків по всьому острові Ява.

Невелика кількість Свідків, які залишилися на свободі, зустрічалися маленькими групками та проповідували з обережністю. «Я була завжди напоготові, щоб свідчити неформально,— розповідала Джозефін Еліас (дівоче прізвище Тан).— Коли я відвідувала зацікавлених, то брала з собою шахівницю, аби інші думали, ніби я прийшла грати в шахи». А от Фелікс Тан і його дружина Бола, проповідуючи від дому до дому, вдавали, що продають мило. Брат Фелікс розказував: «За нами часто стежили шпигуни кемпейтай, японської військової поліції, якої всі дуже боялися. Тому, щоб не викликати підозр, ми приходили до зацікавлених в різний час. Упродовж війни шестеро наших зацікавлених зробили швидкий духовний поступ та охрестилися».

Розбрат у Джакарті

Щойно тамтешні Свідки пристосувалися до труднощів війни, як з’явилося нове серйозне випробування. Японський уряд наказав усім іноземцям (у тому числі індонезійцям китайського походження) зареєструватися та отримати посвідчення з присягою на вірність Японській імперії. Брати не знали, чи можна погоджуватися на цю реєстрацію і підписувати такі посвідчення.

Фелікс Тан пригадував: «Брати з Джакарти наполягали, щоб Свідки в Сукабумі відмовлялися підписувати посвідчення. Але ми звернулися до уряду з проханням дещо змінити текст посвідчення. Фразу “своїм підписом я присягаю на вірність японській армії” замінити фразою “своїм підписом я зобов’язуюсь не перешкоджати японській армії”. Як не дивно, уряд погодився на таку зміну, і ми всі отримали посвідчення. Брати у Джакарті, почувши про наше рішення, стали називати нас відступниками і припинили з нами спілкуватися».

На жаль, більшість прихильників таких крайніх поглядів заарештували і вони зреклися правди. Один з братів, який не пішов на компроміс, потрапив до в’язниці разом з Андре Еліасом. «Я багато говорив з ним про посвідчення і допоміг йому стати поміркованішим у цьому питанні,— ділився своїми спогадами Андре.— Він смиренно попросив вибачення за те, що вважав нас відступниками. Відтоді між нами зав’язалися дружні стосунки і ми підтримували один одного. Як же сумно, що через нелюдські умови у в’язниці цей брат помер!»

«Мердека!»

У 1945 році закінчилась війна, тож вісники прагнули відновити проповідницьку працю. Один Свідок, який був ув’язнений і зазнав тортур, написав до філіалу в Австралії: «Після чотирьох виснажливих років я далі залишаюсь незламним і духовно налаштованим. Попри всі випробування я ніколи не забував про своїх одновірців. Чи можете вислати мені хоча б невелику кількість книжок?»

Незабаром у країну почала надходити довгоочікувана література: спершу це була незначна кількість, а згодом значно більша. Група з десяти вісників у Джакарті знову стала перекладати наші публікації індонезійською.

17 серпня 1945 року лідери індонезійського руху за незалежність проголосили Індонезію незалежною республікою. Це дало початок чотирирічній революційній боротьбі проти голландського колоніального правління. За ці роки хаосу в країні загинули десятки тисяч людей і понад сім мільйонів були змушені залишити свої домівки.

Під час революції брати і далі проповідували від дому до дому. «Патріоти змушували нас викрикувати їхнє військове гасло “Мердека!”, що означає “Свобода!”,— розказувала Джозефін Еліас.— Але ми пояснювали, що є нейтральними в політичних справах». У 1949 році Голландія визнала Республіку Сполучених Штатів Індонезії (нині Республіка Індонезія) незалежною державою, відмовившись від права на цю свою колишню колоніюb.

До 1950 року брати і сестри в Індонезії пережили майже десять років військових сутичок і конфліктів. Попереду на них чекало багато роботи. Вони мали донести добру новину мільйонам жителів цієї країни. З людського погляду, це здавалося неможливим. Але брати виявляли віру і ревно проповідували з упевненістю, що Єгова вишле «робітників на свої жнива» (Матв. 9:38). І Єгова справді не залишив їх без підтримки.

У липні 1951 року невеличкий збір у Джакарті зібрався, щоб привітати Пітера Вандерхегена — першого місіонера, який після навчання у школі «Гілеад» приїхав до Індонезії. До кінця року прибуло ще 13 місіонерів з Австралії, Німеччини та Голландії, тож кількість вісників в Індонезії збільшилася майже вдвічі.

«Я думала, що в служінні від дому до дому мені доведеться послуговуватись жестами,— пригадувала Фредеріка Ренскерс, місіонерка з Голландії.— Та оскільки багато тамтешніх жителів спілкувались голландською, спершу я проповідувала переважно цією мовою». А ось що розповідав Рональд Джака з Австралії: «Дехто з нас використовував картки зі свідченням, на яких було коротко викладено біблійну звістку індонезійською. Перш ніж постукати у двері, я заглядав у картку і тоді казав господарю те, що запам’ятав».

Завдяки наполегливій праці місіонерів кількість вісників у країні лише за один рік зросла з 34 до 91. А 1 вересня 1951 року в будинку Андре Еліаса в Центральній Джакарті було організовано філіал Товариства «Вартова башта», наглядачем якого призначили Рональда Джаку.

Правда сягає нових територій

У листопаді 1951 року до міста Манадо, в якому Тео Рату з дружиною заснували невеличку групу Свідків, призначили Пітера Вандерхегена. Місцеві мешканці здебільшого сповідували християнство та ставилися до Божого Слова з великою повагою. Багато хто запрошував Свідків до себе в дім, щоб отримати пояснення певних біблійних вчень. Не раз брати розмовляли одночасно з десятьма людьми. А за п’ятнадцять хвилин слухачів вже могло бути п’ятдесят. Десь через годину збиралось майже двісті присутніх і обговорення доводилось проводити на подвір’ї.

На початку 1952 року Альберт і Джін Малтбі заснували місіонерський дім у Сурабаї (Східна Ява), другому за величиною місті Індонезії. Разом з ними жили ще шестеро місіонерок: Гертруд Отт, Фредеріка Ренскерс, Сузі та Меріан Стуве, Івлін Плетт і Мімі Гарп. «Більшість місцевих жителів були поміркованими мусульманами і дуже привітно до нас ставились,— розповідає Фредеріка Ренскерс.— Здавалось, що чимало людей просто чекало на правду, тому було дуже легко розпочинати біблійні вивчення. За три роки збір у Сурабаї зріс до 75 вісників».

Приблизно у той час один мусульманин, на ім’я Азіс, з Паданга (Західна Суматра) звернувся до філіалу з проханням про духовну допомогу. Впродовж 1930-х років Азіс вивчав Біблію з піонерами з Австралії, але під час японської окупації втратив з ними зв’язок. Потім він знайшов брошуру, опубліковану Свідками Єгови. У листі до філіалу Азіс написав: «Я дуже зрадів, коли побачив у брошурі вашу адресу в Джакарті». Філіал негайно відправив до Паданга районного наглядача, Франса ван Вліта. Він дізнався, що Азіс розмовляв про правду зі своїм сусідом, держслужбовцем Незаром Рісом, який відчував духовний голод. Згодом обидва чоловіки та їхні сім’ї прийняли правду. Брат Азіс почав служити старійшиною, а Незар Ріс — спеціальним піонером, і багато його учнів стало ревними служителями Єгови.

Невдовзі Франс ван Вліт відвідав неактивного брата з Голландії, який відновлював зруйнований під час війни нафтопереробний завод у Балікпапані (Східний Калімантан). Франс ходив з цим братом у служіння і заохочував його проводити вивчення з кількома тамтешніми зацікавленими. Перед тим як цей брат повернувся до Голландії, він організував у Балікпапані маленьку групу.

Пізніше новоохрещена сестра Тіті Кетін переїхала до Банджармасіна (Південний Калімантан). Там Тіті допомогла багатьом своїм родичам, які належали до народності даяків, пізнати правду. Дехто з них повернувся до своїх віддалених сіл і засновував групи, які згодом стали духовно міцними зборами.

Нова література індонезійською мовою

Праця проповідування набирала щораз більшого розмаху, тому виникла велика потреба в літературі індонезійською мовою. У 1951 році цією мовою було перекладено книжку «Нехай Бог Буде Правдивий». Але оскільки в Індонезії вийшов новий правопис, філіал вирішив переглянути цей перекладa. Коли книжку нарешті видали, вона викликала неабиякий інтерес серед індонезійських читачів.

У 1953 році вперше після дванадцятирічної перерви філіал в Індонезії надрукував 250 примірників «Вартової башти» індонезійською. Спочатку ці 12-сторінкові журнали, виготовлені на мімеографі, містили лише статті для вивчення. Через три роки, коли брати домовилися про друкування «Вартової башти» з однією фірмою, цей журнал виходив місячним тиражем 10 000 примірників, а кількість його сторінок була збільшена до шістнадцяти.

Починаючи з 1957 року щомісяця став виходити журнал «Пробудись!» індонезійською. За короткий час його тираж вже сягав 10 000 примірників. Через дефіцит паперу в країні брати мали отримати дозвіл на його придбання. Службовець, який займався цим, сказав братам: «Я вважаю, що “Менара Пенгавал” (“Вартова башта”) є одним з найкращих журналів в Індонезії, і мені дуже приємно допомогти вам з отриманням дозволу на папір для вашого нового журналу».

У 1953 році Пітера Вандерхегена призначили районним наглядачем в Індонезії. Його район охоплював всю країну і простягався на 5100 кілометрів зі сходу на захід та на 1800 кілометрів з півдня на північ. Коли Пітер подорожував цими просторами, з ним траплялося чимало захопливих історій.

Наступного року брат Вандерхеген вирушив на схід Індонезії. Цю територію населяють представники різних релігій. Наприклад, на Балі чимало мешканців сповідує індуїзм, на Флоресі здебільшого живуть католики, на островах Ломбок і Сумбава — мусульмани, а на Сумбі, Алорі й Тиморі — протестанти. Подорожуючи старим човном, брат Вандерхеген прямував до Купанга, столиці Тимору. Дорогою він ненадовго зупинявся на кількох островах, щоб проповідувати. «Я провів на Тиморі два тижні,— пригадував Пітер.— Незважаючи на зливу, мені вдалося розповсюдити всю літературу, оформити передплату на журнали для 34 осіб та розпочати декілька біблійних вивчень». Спеціальні піонери продовжили розвивати інтерес до правди в місцевих людей і згодом заснували у Купанзі збір. Звідти добра новина поширилася на такі сусідні острови, як Роті, Алор, Сумба та Флорес.

Коли протестантські пастори в Купанзі побачили, що члени їхньої церкви слухають Свідків Єгови, то дуже розлютились. Один впливовий священик наказав Томасу Тубулау, літньому однорукому бляхареві, припинити вивчати зі Свідками і пригрозив: «Якщо не перестанеш розповідати іншим про те, що дізнаєшся, то проллється кров». На це Томас сміливо відказав: «Жоден християнин не сказав би такого. Ви більше не побачите мене у своїй церкві!» Згодом Томас став ревним вісником Царства, а його донька — спеціальною піонеркою.

Пастори на Тиморі прагнули придушити діяльність Свідків Єгови. У 1961 році під їхнім тиском Департамент у справах релігій та місцева військова влада наклали заборону на нашу проповідницьку працю від дому до дому. Тож брати дещо змінили методи свідчення. Вони розмовляли з людьми на базарах і біля криниць, з рибалками на березі, коли ті поверталися зі своїм уловом, а також з родинами, які прибирали могили на кладовищах. Через місяць військова влада пом’якшила свою позицію та оголосила по радіо свободу релігії на Тиморі. Коли Департамент у справах релігій став наполягати, що проповідування від дому до дому і далі заборонене, брати попросили надати їм письмову копію відповідного рішення. Проте урядовці відмовились, і Свідки відновили проповідницьку працю.

Зі спротивом духівництва зіткнулися й місіонери Піт і Нелл де Ягер та Ганс і Сузі ван Вууре, які 1962 року прибули в провінцію Папуа. Троє впливових пасторів стало чинити опір місіонерам, вимагаючи, щоб вони проповідували десь в іншому місці. З кафедри, по радіо та у пресі священики фальшиво звинувачували Свідків Єгови в протидії уряду. Крім того, вони намагались лестощами, погрозами або підкупами спонукати членів своєї церкви припинити вивчати з місіонерами. Вони тиснули на голів місцевих громад, щоб ті протидіяли проповідницькій праці.

Усі ці намагання дали зворотний результат. Голова одного села запросив місіонерів виступити перед його односельцями. Ось що розповів Ганс ван Вууре: «Коли голова зібрав людей, ми з Пітом виголосили дві короткі промови, в яких пояснили мету нашої праці. Потім наші дружини зробили показ — вони стукають у двері, їх запрошують увійти і вони коротко діляться з господарем звісткою з Біблії. Голові та іншим мешканцям дуже сподобався наш виступ, і вони дозволили нам проповідувати в їхньому селі».

Цікаво, що події завжди розгорталися за однаковим сценарієм. Нашій проповідницькій праці рідко коли перешкоджали мусульмани, протидія завжди походила від духівництва так званого християнства. І донині нічого не змінилося.

«Вас поведуть до правителів... свідчити»

Ісус попередив своїх учнів: «Через мене вас поведуть до правителів та царів, і це дасть вам нагоду свідчити їм, а також людям з інших народів» (Матв. 10:18). Ці слова неодноразово сповнялися в Індонезії.

У 1960 році відомий голландський теолог з Джакарти опублікував книжку, в якій називав Свідків Єгови фальшивими християнами. Ця книжка підбурила багатьох священиків знову розпочати наклепницьку кампанію проти Свідків. Наприклад, пастори з одного міста написали в Департамент у справах релігій листа зі звинуваченням Свідків у тому, що вони «вводять в оману членів їхньої церкви». Коли братів запросили відповісти на звинувачення, вони з допомогою фактів показали, якою ситуація є насправді, і дали добре свідчення. Один релігійний діяч порадив своїм колегам: «Дайте спокій Свідкам Єгови, адже вони пробуджують зі сну бездіяльних протестантів».

У 1964 році група протестантських пасторів з Папуа звернулася до Парламентського комітету з релігійних і соціальних питань з проханням заборонити діяльність Свідків Єгови. У свою чергу брати з філіалу попросили дозволу виступити перед комітетом на свій захист. «Наш виступ тривав майже годину, і ми чітко пояснили, у чому полягає біблійна освітня праця Свідків,— пригадував Тагор Гутасоїт.— Тоді вороже налаштований політик, який був протестантом, фальшиво звинуватив нас у тому, що ми спричиняємо релігійний неспокій в Папуа. Проте більшість присутніх у комітеті мусульман ставилися до нас прихильно. Вони сказали нам: “Конституція гарантує свободу віросповідання, тому Свідки мають право проповідувати”». Після цієї зустрічі один можновладець з Папуа заявив: «Новий уряд... підтримує свободу віросповідання, і це також стосується усіх релігій, які недавно з’явилися в нашій країні».

9 липня 1964 року Індонезійський департамент юстиції зареєстрував Товариство Дослідників Біблії, юридичну особу Свідків Єгови. Але перш ніж втішатися цілковитою релігійною свободою, братам треба було зареєструватися в Департаменті у справах релігій. Цей департамент співпрацював з Головним управлінням з християнських релігій, до складу якого входили вороже налаштовані до Свідків протестанти.

Якось наш брат зустрів високопосадовця, що тісно співпрацював з міністром у справах релігій. З’ясувалося, високопосадовець і наш брат походили з одного села, і між ними зав’язалася жвава розмова на їхньому рідному діалекті. Брат розповів, які труднощі мають Свідки з Головним управлінням з християнських релігій, і високопосадовець домовився, щоб троє братів зустрілися безпосередньо з міністром, який був привітним мусульманином. Тож 11 травня 1968 року цей міністр видав наказ, згідно з яким Свідків Єгови визнали офіційною релігією та надали їм право виконувати проповідницьку працю в Індонезії.

Високопосадовець також виявив бажання допомогти нашим місіонерам отримати візи, не залучаючи до цього Головне управління з християнських релігій. З допомогою того неупередженого урядовця впродовж наступних кількох років 64 місіонери отримали дозвіл на в’їзд у країну.

У 1968 році майже 300 місіонерів і спеціальних піонерів та понад 1200 вісників доносили добру новину до кожного куточка Індонезії. Завдяки діяльності місіонерів місцеві брати отримали чудове навчання, яке пришвидшило їхній духовний поступ. Таке навчання виявилося дуже вчасним, адже на тамтешніх Свідків насувалися темні хмари переслідування.

«Різдвяний подарунок» для духівництва

У 1974 році Головне управління з християнських релігій відновило спроби заборонити нашу діяльність. Директор цієї установи написав листа до кожного регіонального представництва Департаменту у справах релігій, безпідставно стверджуючи, що Свідки Єгови не мають офіційної реєстрації. Він спонукував місцевих урядовців вдаватися до рішучих дій проти Свідків щоразу, коли вони створюють «труднощі». Це було явне заохочення розпочати переслідування народу Єгови. Більшість урядовців не звернула уваги на ці вказівки, але знайшлися й ті, хто вирішив скористатися нагодою, щоб заборонити Свідкам проводити зібрання та проповідувати від дому до дому.

Приблизно в цей час Всесвітня рада церков планувала провести міжнародну асамблею в Джакарті. Проте місцеві мусульмани сприйняли це як провокацію. Тому через загрозу релігійного конфлікту Всесвітня рада церков скасувала цей захід. Однак християнський прозелітизм став болючою темою, яка викликала занепокоєння серед багатьох політиків. Як і слід було очікувати, духівництво спробувало зробити винними в усьому Свідків, посилаючись на їхню проповідницьку діяльність. Тож щораз більше урядовців стало розглядати Свідків у негативному світлі.

У грудні 1975 року, коли і далі зростало релігійне напруження, Індонезія вторглася в Східний Тимор (сьогодні Тимор-Леште), колишню португальську колонію. Через сім місяців Східний Тимор було анексовано, і це розпалило патріотичний дух по всій країні. Оскільки наші брати не втручались у політику, відмовлялися йти до війська чи салютувати прапору, така позиція викликала гнів у вищого військового командування (Матв. 4:10; Ів. 18:36). Щоб раз і назавжди розправитися зі Свідками, священнослужителі стали вимагати від уряду рішучих дій проти Свідків. Зрештою в середині грудня 1976 року духівництво отримало «різдвяний подарунок» — уряд наклав заборону на діяльність Свідків Єгови.

У 1963 році 122 міжнародні делегати, а також сотні вісників з усієї Індонезії з’їхалися до Бандунга (Західна Ява). Тут з 15 по 18 серпня проходив перший в країні міжнародний конгрес за назвою «Вічна добра новина».

Під час підготовки до цієї події братам довелося долати численні труднощі. Через святкування в країні Дня незалежності тричі змінювалося місце проведення конгресу. Крім того, чимало вісників переживали, як добратися до конгресу, оскільки через інфляцію ціни на транспорт зросли на 400 відсотків. Щоб потрапити на конгрес, один брат йшов пішки шість днів, а сімдесят делегатів з Сулавесі п’ять днів подорожували човнами у тисняві на переповнених палубах.

Як же раділи індонезійські вісники зустрічі зі своїми одновірцями з інших країн, у тому числі з двома членами Керівного органу, Фредеріком Францом і Грантом Сьютером! Один делегат з-за кордону сказав: «Брати і сестри такі щасливі. Куди не глянь, усюди радісні обличчя та звідусіль долинає сміх».

На цьому конгресі було більш ніж 750 присутніх і 34 особи охрестилися. «Ця історична подія спонукала багатьох зацікавлених рішуче стати на бік правди,— зауважив Рональд Джака,— а місцевим братам вона додала запалу й далі виконувати Божу працю».

Коли брати у філіалі дізнались про заборону, то почали діяти. «Ми перевезли усі конфіденційні документи, запаси літератури та кошти у надійні сховки по всій Джакарті,— каже Рональд Джака.— Потім ми організували філіал у безпечному місці і тихо розпродали його колишні будівлі».

Більшість місцевих братів не злякалась та залишилась активною в служінні. Важкі часи, які вони пережили ще до заборони, навчили їх довіряти Єгові. Проте для декого заборона стала несподіваним випробуванням віри. Кілька старійшин піддались залякуванням і підписали документ, яким зобов’язувалися перестати проповідувати. Інші видали імена вісників. Тому філіал відправив зрілих братів, щоб зміцнити збори і допомогти тим, хто пішов на компроміс. Також Індонезію відвідав Джон Бут, член Керівного органу, і дав братам своєчасні батьківські поради.

Без сумніву, Єгова, Великий Пастир, зміцнював та потішав свій народ (Єзек. 34:15). Старійшини стали з більшим запалом брати провід у зборах, а вісники навчилися свідчити різними способами, не наражаючись на небезпеку (Матв. 10:16). Багато братів, придбавши в Індонезійському біблійному товаристві сучасні недорогі Біблії, пропонували їх господарям помешкань і при нагоді тактовно ділилися з ними звісткою про Царство. А деякі вісники розповсюджували зацікавленим наші публікації, з яких виривали сторінку видавця. Чимало піонерів і далі проповідували від дому до дому, видаючи себе за торгових агентів, як це робили їхні одновірці під час японської окупації.

Пізніше, у 1977 році, Департамент у справах релігій завдав нашій організації ще одного удару — відмовився продовжити візи місіонерам. Тож більшість з них призначили до інших країнa. Норберт Гойслер, який з дружиною Маргарет служив місіонером у Манадо (Північне Сулавесі), ділиться своїми спогадами: «Сотні братів і сестер прийшли в аеропорт попрощатися з нами. Коли ми прямували до трапу літака, то озирнулись і побачили море рук, які махали нам на прощання. До нас долинали слова вдячності: “Дякуємо вам! Дякуємо вам за те, що були з нами!” Ми сіли в літак і розплакалися».

Знущання над братами на Сумбі

Коли новина про заборону поширилася по всьому архіпелазі, Індонезійська спілка церков стала заохочувати своїх членів повідомляти владі про будь-яку діяльність Свідків. На багатьох островах це призвело до хвилі арештів та допитів.

У місті Вайнгапу, що на острові Сумба, обласний військовий командувач викликав 23 братів до місцевого військового табору та став змушувати їх підписати заяву про зречення від віри. Коли брати відмовилися, командувач наказав їм прийти до табору наступного дня, а для цього треба було подолати пішки майже 14 кілометрів.

Рано-вранці брати з’явилися до командувача. Він виклика́в їх по черзі і знову змушував підписати цю заяву. За відмову солдати били братів колючими гілками. Оскаженівши від люті, вони так жорстоко лупцювали братів, що дехто з них навіть непритомнів. У той час як над одними знущались, інші ще чекали своєї черги. Молодий брат, на ім’я Моне Келі, вийшовши вперед, взяв заяву і щось у ній написав. Від цього у братів похололо на серці, а командувач чомусь спалахнув гнівом. Виявилося, Моне написав: «Я прагну бути Свідком Єгови вічно!» Після цього його сильно побили і всього зраненого доправили до лікарні. Все ж він залишився духовно незламним.

Одинадцять днів цей командувач продовжував домагатися, аби брати пішли на компроміс. Він наказував їм то стояти увесь день під палючим тропічним сонцем, то повзти на колінах кілька кілометрів, то довго бігати з важкими тягарями. Також командувач прикладав штика до горла братів і змушував їх салютувати прапору. Однак усе було марно, і він знову наказував їх бити.

Щоранку брати, насилу пересуваючи ноги, йшли до табору. Дорогою вони разом молилися і підбадьорювали один одного, заохочуючи залишатися вірними, бо не знали, які тортури на них чекають сьогодні. А щовечора вони виснажені, побиті та поранені поверталися додому. Все ж вони раділи, що змогли залишитися вірними Єгові.

Коли брати з філіалу дізналися про те, яку наругу чинять над їхніми одновірцями, то відразу надіслали протести військовому командувачу у Вайнгапу, обласному військовому командувачу на Тиморі, командиру дивізії на Балі, головному військовому командувачу в Джакарті та іншим високопосадовцям. Тож військовий командувач з Вайнгапу зрозумів, що про його злочинні дії стало відомо по всій Індонезії, і припинив знущатися над братами.

«Свідки Єгови наче цвяхи»

Протягом наступних років Свідків у різних частинах країни затримували, допитували і не раз вони ставали жертвами насилля. Місіонер Білл Перрі пригадує: «В одній місцевості багатьом братам повибивали передні зуби. Коли якийсь брат ще мав усі передні зуби, то його жартома питали: “Ти що, тільки-но охрестився чи пішов на компроміс?” Незважаючи на випробування, тамтешні брати не втрачали радості і запалу в служінні Єгові».

За тринадцять років 93 Свідки були ув’язнені і отримали різні вироки — від двох місяців до чотирьох років. Але ці труднощі лише зміцнили їхню рішучість залишатися відданими Єгові. Муса Раде, відсидівши за ґратами вісім місяців, відвідував одновірців у своїй місцевості та заохочував їх і далі сміливо проповідувати. Він сказав: «У в’язниці я навчився більше покладатися на Єгову та став духовно сильнішим». Не дивно, що деякі люди в той час казали: «Свідки Єгови наче цвяхи: їх б’єш, а вони не ламаються».

Під час заборони зібрання зазвичай проходили в приватних домах. Проте аби не привертати зайвої уваги, брати і сестри зазвичай не співали пісень Царства. Іноді в цих домах проводилися обшуки, але здебільшого брати могли збиратися без перешкод.

Тамтешні Свідки часто використовували сімейні зустрічі та весілля як нагоди для проведення конгресів. Тагор Гутасойт розповідав: «Коли наречені реєстрували свій шлюб, то, як правило, отримували дозвіл поліції на проведення великих святкувань. На таких святкуваннях молоді пари сиділи на сцені, у той час як брати виголошували біблійні промови».

На одному з конгресів до Тагора підійшов поліцейський і запитав:

— Більшість весіль триває лише дві-три години, а чому ви святкуєте з ранку до вечора?

— Деякі молодята стикаються з багатьма труднощами і потребують порад з Божого Слова,— пояснив Тагор.

— Ну, так, це мудро,— погодився поліцейський.

У 1983 році на великому стадіоні в Джакарті, святкуючи одночасно декілька весіль, брати навіть провели обласний конгрес «Царська єдність». Цей конгрес відвідало 4000 вісників та зацікавлених, а напередодні таємно охрестилося 125 осіб. Згодом влада дещо пом’якшила своє ставлення до Свідків, і братам вдалося провести ще більші конгреси, на одному з яких було понад 15 000 присутніх.

Будівництво філіалу під час заборони

Упродовж 1980-х та 1990-х років філіал неодноразово писав листи до уряду з проханням зняти заборону з нашої діяльності. Брати з інших філіалів теж звертались до представників влади та послів Індонезії з запитанням, чому Свідки Єгови в цій країні є поза законом. Хоча багато урядовців були не проти того, щоб узаконити нашу діяльність, впливове Головне управління з християнських релігій постійно перешкоджало цьому.

У 1990 році брати стали думати про будівництво нового філіалу в місці, де б він не привертав уваги. Того ж року Керівний орган схвалив придбання ділянки поблизу містечка Богор, що за 40 кілометрів на південь від Джакарти. Однак майже ніхто з місцевих братів не мав досвіду в будівництві. Тож як реалізувати цей проект?

Допомога прийшла від міжнародного братства. Бруклінське бюро будівництва та Регіональне інженерне бюро в Австралії підготували архітектурний проект філіалу. У цьому будівництві, яке тривало два роки, взяло участь приблизно 100 міжнародних добровольців.

Брат з Індонезії, на ім’я Хозія Мансур, який співпрацював з різними місцевими представниками влади, пригадував: «Коли урядовці-мусульмани побачили на моїй касці ініціали Х. М., то подумали, що літера “Х” означає “хаджі” — почесний титул мусульманина, що здійснив паломництво до Мекки. Тому вони почали ставитись до мене з великою повагою. Таке непорозуміння дуже допомогло нашому проекту».

Присвячення нового філіалу відбулося 19 липня 1996 року. Джон Барр, член Керівного органу, виголосив промову присвячення. Серед 285 присутніх було 118 гостей з різних філіалів і колишніх місіонерів з багатьох країн, а також 59 бетелівців з Індонезії. А в наступні два дні в Джакарті пройшов обласний конгрес «Посланці Божого миру», який відвідало 8793 делегати.

Єгова визволяє свій народ

У 1998 році президент Сухарто, який довгий час був при владі, пішов у відставку, звільнивши місце новому уряду. Тож брати знову стали докладати зусиль, аби узаконити нашу діяльність.

Державний секретар Індонезії Йоган Еффенді під час візиту до Нью-Йорка в 2001 році відвідав Бетель у Брукліні і зустрівся з трьома членами Керівного органу. Його дуже вразило побачене, і він визнав, що Свідки Єгови по всьому світі мають добру репутацію. Містер Еффенді сказав, що він не проти, аби зняли заборону з нашої діяльності, але останнє слово у цій справі за генеральним прокурором Марзукі Дарусманом.

Генеральний прокурор був готовий узаконити діяльність Свідків, та вороже налаштовані урядовці, підпорядковані йому, зволікали, знаючи, що невдовзі на його місце прийде хтось інший. Нарешті, 1 червня 2001 року, Тагора Гутасойта викликали до генерального прокурора. Цей брат розповідав: «Двадцять п’ять років тому мені у цьому кабінеті дали документ про заборону діяльності Свідків Єгови. А тоді, в останній робочий день генпрокурора, я отримав документ про зняття цієї заборони».

22 березня 2002 року організацію Свідків Єгови в Індонезії було офіційно зареєстровано Департаментом у справах релігії. Генеральний директор цього департаменту сказав представникам філіалу: «Релігійну свободу дає вам не цей документ, а Бог. Цей документ лише засвідчує, що ваша релігія офіційно визнається урядом. Тепер ви маєте такі самі права, як усі інші релігії, і уряд готовий їх обстоювати».

ЗЕМЛЕТРУСИ, цунамі та виверження вулканів часто порушують спокій мешканців Індонезії. Коли стаються такі лиха, служителі Єгови швидко приходять на допомогу постраждалим, особливо своїм одновірцям. Наприклад, у 2005 році сильний землетрус зрівняв з землею Гунунгсітолі, найбільше місто острова Ніас (Північна Суматра). Збори з сусідньої Суматри та філіал відразу надіслали туди гуманітарну допомогу. Районний наглядач і представник філіалу прибули на острів, щоб підтримати й підбадьорити братів. Юнімен Гарефа, місцевий старійшина, розповідає: «Людей огортав панічний страх, але завдяки Божій організації, яка відразу прийшла нам на допомогу, ми не відчували себе покинутими напризволяще».

Коли провідники християнських церков дізналися, що Свідки Єгови отримали свободу віросповідання, то почали бити на сполох. Понад 700 пасторів та впливових представників семи протестантських церков прибули на семінар до Джакарти з метою спонукати уряд скасувати свободу. Проте позиція уряду залишалась незмінною.

Новина про зняття заборони розлетілася по всій країні, і чимало зацікавлених стали звертатися до філіалу з проханням надіслати їм літературу чи розпочати з ними біблійне вивчення. У 2003 році Спомин відвідало понад 42 000 осіб, це майже в два з половиною рази більше ніж вісників в Індонезії. А на районний конгрес у Джакарті прийшло майже 10 000 осіб. Серед присутніх був один високопосадовець з Департаменту в справах релігій. Його вразило те, як молоді і літні відшукують у своїх Бібліях згадані промовцем вірші. Він запевнив братів, що буде боротися з неправдивою інформацією, яку поширюють про Свідків Єгови.

Зняття заборони також дало можливість місіонерам повернутися до Індонезії. Одними з перших повернулися Йозеф і Гераваті Нойгардтa з Соломонових островів, Еса та Вільгельміна Таргонен, Райнер і Феломена Тайхманн з Тайваню та Білл і Нена Перрі з Японії. Окрім них, приїхали нові місіонери, які щойно закінчили «Гілеад» та були призначені на Калімантан, у Північну Суматру, Північне Сулавесі й інші віддалені території.

У 2005 році філіал організував навчання у двох теократичних школах. Юліанус Беніг, один з викладачів Школи удосконалення служіння (сьогодні Школа для проповідників Царства), розповів: «Я допомагав студентам ставати ліпшими вчителями та промовцями, аби вони приносили ще більшу користь для організації, і це мені дуже подобалося». Чимало випускників цієї школи служать сьогодні спеціальними піонерами чи районними наглядачами. Більшість братів, які відвідали перший клас Школи для роз’їзних наглядачівb, вчилися, як служити ще під час заборони. Школа допомогла їм віддано виконувати роз’їзне служіння після того, як заборону було знято. Пончо Прачойо, який закінчив перший клас цієї школи, зазначив: «Навчання допомогло мені стати співчутливішим і відповідальнішим у районному служінні, а також відсвіжило мене і спонукало до дій!»

Гостра потреба в Залах Царства

Упродовж 25-річної заборони збори в Індонезії зазвичай проводили зібрання у невеликих приватних будинках. Мало який збір міг дозволити собі збудувати Зал Царства, і майже неможливо було отримати дозвіл на таке будівництво. Оскільки кількість зборів швидко зростала, то зростала і потреба в місцях для поклоніння. Тож у філіалі було організовано відділ будівництва Залів Царства (сьогодні місцевий відділ проектування та будівництва).

Острів Ніас, що в провінції Північна Суматра, став однією з перших територій, де почала діяти нова програма будівництва. Брат Гаугоаро Геа, який вже довгий час служить у зборі міста Гунунгсітолі, каже: «Ми були у захваті, коли почули, що в нас збираються будувати Зал Царства. Філіал призначив на цей проект семеро будівельників-добровольців. І в 2001 році будівництво було завершено». Фаунасекі Лаулі, член місцевого будівельного комітету, пригадує: «Раніше ми збиралися в малих приватних будинках, і через це люди зневажливо ставилися до Свідків Єгови. Але коли в нас з’явився свій зал, на зібрання вже приходило не 20, а 40 осіб. За рік кількість присутніх зросла більш ніж на 500 відсотків. Наш зал є найгарнішою будівлею в цій території, і тепер Свідків Єгови поважають».

У 2006 році в Бандунзі (Західна Ява) брати почали шукати ділянку для будівництва першого в місті Залу Царства. «Ми шукали відповідну ділянку майже рік,— розказує старійшина, на ім’я Сінгап Панджейтан, який служив у будівельному комітеті.— Крім того, щоб отримати дозвіл на будівництво, нам треба було мати згоду сусідів. І, хоча ми потребували тільки 60 підписів, свою згоду дали 76 людей, у тому числі одна впливова жінка, яка спершу протидіяла нам. Коли будівництво було закінчено, ми запросили до залу наших сусідів та мера Бандунга, який сказав: “Інші церкви можуть навчитися від вас того, яким чистим і охайним має бути місце для поклоніння Богові”». У 2010 році відбулося присвячення цього двоповерхового Залу Царства.

З 2001 року в Індонезії побудовано понад 100 Залів Царства, але й далі існує велика потреба.

У роки заборони індонезійські вісники, виявляючи мудрість, дотримувалися Ісусової поради: «Будьте обережні, як змії, і невинні, як голуби» (Матв. 10:16). Але коли заборону зняли, багато хто мав навчитися звіщати «Боже слово сміливо» (Дії 4:31).

Наприклад, деякі вісники не могли наважитися проповідувати від дому до дому і приділяли увагу лише повторним відвідинам і біблійним вивченням. Хтось не хотів проповідувати мусульманам. Чимало братів і сестер у служінні називали себе християнами, а не Свідками Єгови, і послуговувались іншими перекладами замість «Перекладу нового світу»a. А комусь було шкода розповсюджувати біблійну літературу.

Такий підхід до служіння залишився ще з часів заборони. Крім того, особливістю індонезійської культури є бажання уникати надмірної відвертості та завжди шукати компромісу, а не йти на конфронтацію. Як тамтешнім вісникам вдалося зробити необхідні зміни?

Їм допоміг Єгова через турботливі поради духовно зрілих братів (Еф. 4:11, 12). Наприклад, 2010 року під час візиту до Індонезії член Керівного органу Стівен Летт лагідно заохотив братів проголошувати Боже ім’я, послуговуючись «Перекладом нового світу». Місіонер Міша Біренс каже: «Промова брата Летта справила сильне враження на багатьох вісників. Вони побачили, що їм, як Свідкам Єгови, важливо вирізнятися серед інших і з гордістю обстоювати Боже слово».

Оскільки мусульмани в Індонезії часто не відрізняють Свідків від релігій загальновизнаного християнства, в індонезійському виданні «Служіння Царству» давались цінні вказівки. Там радилося: «Було б мудро вже на початку розмови сказати людині, що ти є Свідком Єгови... Ми з гордістю представляємо Єгову і хочемо, щоб люди в нашій території знали про його ім’я та наміри». Шінсуке Кавамото, який служить у філіалі в Індонезії, зазначає: «Такий прямий, але водночас тактовний підхід приносить хороші результати. Багатьом мусульманам цікаво довідатись, чим Свідки відрізняються від інших релігій. Завдяки цьому з’являється нагода дати добре свідчення».

Також вісників заохочували розповсюджувати більше журналів «Вартова башта» і «Пробудись!». Координатор комітету філіалу Лотар Міханк пояснює: «Щоб люди ліпше знали нас, їм треба читати наші журнали. Адже журнали пом’якшують “ґрунт” і роблять читачів сприйнятливішими до правди. Чим більше журналів ми розповсюджуємо, тим більше можливостей дізнатися про Єгову ми даємо людям».

Служіння в громадських місцях приносить плоди

У 2013 році індонезійський філіал, отримавши схвалення від Керівного органу, започаткував у країні два нових види служіння: спеціальне служіння у громадських місцях великих міст та проповідування в громадських місцях на території збору. Завдяки цим нововведенням ще більше мешканців Індонезії можуть почути добру новину.

Спершу було встановлено кілька столів з літературою в гіпермаркеті електроніки в Західній Джакарті. Потім місцеві збори почали проповідувати з пересувними стендами та столами на власних територіях. Через рік по всій Індонезії для служіння в громадських місцях використовували понад 400 таких стендів та столів. Які це принесло результати?

Юсак Уніплейта, старійшина з Джакарти, розповідає: «До початку служіння в громадських місцях наш збір щомісяця замовляв 1200 журналів, через півроку ми стали замовляти 6000 журналів, а тепер ми замовляємо аж 8000! Також ми розповсюджуємо чимало книжок і брошур». У місті Медан (Північна Суматра) невелика група піонерів почала проповідувати зі стендами в трьох місцях. Лише за перший місяць вони розповсюдили 115 книжок та приблизно 1800 журналів. Ще через два місяці майже 60 піонерів у семи різних місцях розповсюдили понад 1200 книжок та 12 400 журналів. «Ці нові методи проповідування дуже подобаються вісникам і розкривають потенціал для духовного росту в Індонезії,— зазначає місіонер Джессі Кларк.— Служіння в громадських місцях приноситиме й далі гарні результати!»

Література мовою серця

Індонезія є одним з найбільш лінгвістично розмаїтих регіонів на земліb. Індонезійська є мовою міжнаціонального спілкування, і нею розмовляє більшість населення. Все ж багато людей спілкується місцевими мовами, які близькі їхньому серцю.

У 2012 році філіал вирішив визначити потреби цієї багатомовної території. Том ван Лемпуттен розповідає: «Ми почали перекладати дванадцятьма місцевими мовами, якими розмовляє приблизно 120 мільйонів індонезійців. Коли вийшов перший буклет яванською, його перекладачі не могли стримати сліз радості. Нарешті вони мають духовну поживу своєю рідною мовою!»

Однак більшість зборів і далі проводили зібрання індонезійською навіть там, де люди зазвичай розмовляли місцевими мовами. «У 2013 році я зі своєю дружиною Кармен відвідував дводенний конгрес на острові Ніас, що в Північній Суматрі,— пригадує Лотар Міханк.— Хоча більшість з 400 присутніх розмовляла мовою ніас, усі промови виголошувалися індонезійською. Тож я порадився з промовцями, і ми зробили оголошення, що завтра програма конгресу буде мовою ніас. Наступного дня зал був переповнений — прийшло аж 600 осіб». Кармен продовжує: «Було очевидним, що присутні слухали програму мовою ніас набагато уважніше, ніж індонезійською. Їм подобалося чути біблійні істини своєю рідною мовою та розуміти їх».

Навіть люди з вадами слуху в Індонезії можуть «чути» добру новину. З 2010 року індонезійською мовою жестів було видано сім брошур і вісім буклетів. Крім того, філіал організував курси для вивчення мови жестів. У двадцяти чотирьох класах навчалося понад 700 братів і сестер. Нині 23 збори та групи, програма зібрань яких проводиться мовою жестів, надають духовну допомогу майже трьом мільйонам осіб з вадами слуху в цій країні.

Сьогодні у перекладацькому відділі є 37 перекладацьких груп. Ці 117 перекладачів і 50 вісників, які дбають про їхні потреби, служать у 19 місцях по всій Індонезії.

У 2008 році найвища кількість вісників в Індонезії становила 21 699 осіб. Філіал, який збудували ще за часу заборони, був уже замалим і розташовувався в незручному місці. Тож стала очевидною потреба у будівництві більшого філіалу ближче до Джакарти.

Приблизно через два роки брати знайшли дуже незвичайне місце для нового філіалу. Вони придбали тридцять перший поверх у найсучаснішому 42-поверховому хмарочосі з офісними приміщеннями, що неподалік від центру Джакарти. Також брати купили 12 поверхів у сусідньому будинку, щоб розселити понад 80 бетелівців, і п’ятиповерховий будинок для різних відділів Бетелю.

Над реконструкцією цих приміщень працювали служителі-будівельники з різних країн та місцеві підрядчики. Наглядач будови Даррен Берг розповідає: «Єгова неодноразово допомагав нам вирішувати, здавалося, нездоланні проблеми. Наприклад, ми хотіли встановити найсучасніше устаткування для очищення стічних вод, але місцева влада була незнайома з такою технологією, тому не дала нам дозволу. Тоді тамтешній брат, який був інженером, звернувся з нашою справою до одного високопосадовця. І той відразу задовольнив наше прохання, оскільки цілковито довіряв рекомендаціям брата».

Присвячення нового філіалу відбулося 14 лютого 2015 року. Промову присвячення виголосив член Керівного органу Ентоні Морріс. «Тепер наш філіал розташований в престижному районі поряд з провідними компаніями Індонезії,— каже член комітету філіалу Вінсент Вітанто Іпіккусума.— Ми більше не ховаємося. Сьогодні люди знають, хто такі Свідки Єгови, і розуміють, що наша діяльність у цій країні продовжуватиметься».

«Служіння тут — це справжнє свято!»

За останні роки до Індонезії переїхало чимало Свідків з усього світу. «Вісники, які готові служити там, де є більша потреба, роблять важливий внесок у служіння в таких країнах, як наша,— пояснює Лотар Міханк.— Їхній досвід, зрілість і запал є дуже цінні для зборів. Крім того, вони допомагають нам бути більш вдячними за міжнародне братство». А що спонукало цих братів і сестер переїхати? І як вони влаштувалися на новому місці? Ось що розповідає дехто з них.

Джейсон і Кейсі Гіббс зі США кажуть: «Зі “Щорічника” ми дізналися, що Індонезія — це одна з країн, в якій на одного вісника припадає найбільша кількість жителів. Наші друзі, котрі служать у місцевості, де є більша потреба, сказали нам, що в Індонезії великий потенціал для росту. Тож ми зателефонували до тамтешнього філіалу і нас скерували на Балі. У цій країні служіння в англомовному полі тільки починалося, і ми відразу взяли активну участь у ньому. Ми планували прослужити в Індонезії хоча б рік, а залишилися на три. Люди, яким ми проповідуємо, майже ніколи не чули про Свідків. Яку ж радість нам приносить служіння тут!»

Стюарт і Менді Вільямс, подружжя середнього віку з Австралії, говорить: «Ми мріяли проповідувати людям, які спраглі правди, тому переїхали до Індонезії. У Маланзі (Східна Ява) ми знайшли сотні англомовних студентів університету, які охоче відгукувалися на добру новину. Вони просто в захопленні від сайту jw.org! Важко передати словами, яке чудове тут проповідування».

Такахіро і Марі Акіяма служать піонерами в місті Джок’якарта, що на острові Ява. Вони діляться своїми враженнями: «В Індонезії ми почуваємося затишніше, ніж вдома в Японії. Тутешні люди добрі та ввічливі. Багато хто, особливо молодь, цікавиться іншими релігіями. Одного дня, коли ми служили біля стола з літературою, за п’ять годин нам вдалося розповсюдити приблизно 2600 журналів».

Дан і Джанін Мур, подружжя, яким під 60, кажуть: «Часто у служінні люди збираються довкола нас. Ми усміхаємось до них, і вони усміхаються у відповідь. Ці люди підходять до нас просто з цікавості, яка за мить переростає в справжнє захоплення. Коли зачитуєш вірші з Біблії, дехто питає: “А можна я це запишу?” Біблійна мудрість справляє на них глибоке враження. Ми тут лише рік і шкодуємо, що не приїхали раніше. Ми шукали таку “духовну цілину” і нарешті її знайшли».

Міша і Крістіна Біренс у 2009 році приїхали сюди служити місіонерами, а нині виконують районне служіння. Вони розповідають: «Навіть на острові Мадура в Східній Яві, де живуть найконсервативніші в Індонезії мусульмани, реакція на нашу проповідницьку працю просто вражає. Остров’яни зупиняють свої автомобілі і просять журнали. Дехто каже: “Я мусульманин, але люблю читати ваші журнали. Можете дати ще кілька і для моїх друзів?” Служіння тут — це справжнє свято!»

Поля побіліли й готові до жнив

У 1931 році, коли до Джакарти прибув Френк Райс, населення Індонезії становило приблизно 60 мільйонів осіб. Нині в Індонезії проживає майже 260 мільйонів, що робить її четвертою найбільшою за кількістю населення країною у світі.

Кількість Свідків Єгови в Індонезії також неймовірно зросла. У 1946 році після жахіть Другої світової війни в країні було лише десять ревних вісників. А сьогодні тут служить понад 26 000 Свідків. Хіба ж це не свідчить про благословення Єгови? Спомин у 2015 році в Індонезії відвідало 55 864 особи, що вказує на великий потенціал для подальшого росту.

Ісус сказав своїм учням: «Жниво велике, а робітників мало. Тож благайте Господаря жнив, щоб він вислав робітників на свої жнива» (Матв. 9:37, 38). Служителі Єгови в Індонезії діють у згоді з цими словами. Вони рішуче налаштовані важко трудитися заради освячення величного імені Єгови на цих островах (Ісаї 24:15).

У ТРАВНІ 1963 року по всій Західній Яві спалахнули масові антикитайські бунти. Епіцентром цих подій стало місто Сукабумі, в якому моя сім’я займалася бізнесом з перевезення вантажів. Сотні оскаженілих людей, у тому числі дехто з наших сусідів, вдерлись до нас додому. Забившись у куток, ми с жахом спостерігали, як трощили і розкрадали наше майно.

Коли заколотники пішли, нас почали потішати інші сусіди. Серед усього цього гармидеру батько знайшов свою велику Біблію сунданською мовою. Він сів з сусідами на підлогу у вітальні, розгорнув Біблію і став їм пояснювати, що такі події були передречені. Потім тато поділився з ними радісною надією на Царство.

Мій батько ніколи не накопичував буквальних скарбів. Він часто нагадував нам: «Найголовнішим у житті має бути духовне!» Завдяки ревності тата пізнала правду його дружина, шестеро дітей, 90-літній батько, чимало родичів та сусідів.

УПРОДОВЖ Другої світової війни Андре Еліаса та його дружину Джозефін викликали до штаб-квартири японської військової поліції кемпейтай, що була тоді в Сукабумі (Західна Ява). Першим допитували Андре. На допиті на нього градом посипалися запитання: «Хто такі Свідки Єгови? Чи вони протидіють японському уряду? Чи ти є шпигуном?»

— Ми служимо Всемогутньому Богові і не зробили нічого поганого,— відповів Андре.

Офіцер схопив самурайського меча, який висів на стіні, замахнувся на Андре і гаркнув:

— А що, коли я тебе зараз вб’ю?

Андре схилив голову на стіл і став мовчки молитися. Після довгої паузи офіцер розсміявся і промовив: «А ти сміливий!» Потім на допит запросили Джозефін. Побачивши, що її свідчення збігаються зі свідченнями чоловіка, офіцер закричав: «Ви не шпигуни. Забирайтеся звідси геть!»

Через кілька місяців на Андре донесли фальшиві брати і його вкинули до в’язниці (2 Кор. 11:26). Щоб вижити, він не один місяць підбирав недоїдки зі стічної канави у камері. Але наглядачам тюрми не вдалось зламати відданість Андре. Коли Джозефін дозволили навідати чоловіка у в’язниці, він прошепотів їй крізь ґрати: «Не хвилюйся. Чи вб’ють мене, чи відпустять, все одно я залишусь вірним Єгові. Вони швидше дочекаються моєї смерті, ніж зради».

Провівши півроку у в’язниці, Андре постав перед Верховним судом Джакарти. Після цього його звільнили.

Відтоді минуло 30 років, й індонезійський уряд знову наклав заборону на діяльність Свідків. Тож окружний прокурор міста Манадо (Північне Сулавесі), викликавши Андре до свого офісу, поцікавився: «Ви знаєте, що діяльність Свідків Єгови заборонена?»

— Знаю,— відповів Андре.

— Чи ви тепер готові змінити свою релігію? — запитав прокурор.

Андре нахилився вперед і, б’ючи себе в груди, з запалом вигукнув: «Ви можете вирвати мені серце, але ніколи не змусите мене змінити релігію».

Окружний прокурор відпустив Андре і вже більше не викликав його.

У 2000 році цей ревний брат помер у віці 85 років, провівши майже 60 років у піонерському служінні.

МОЯ мама була сердечною та доброзичливою людиною і дуже любила Біблію. Коли вона познайомилася з Гертруд Отт, місіонеркою з Манадо (Північне Сулавесі), то відразу погодилась на біблійне вивчення і згодом прийняла правду. Проте моєму батьку Ервіну, який обіймав високу посаду в банку, а пізніше був головою Джакартської фондової біржі, не подобалась новознайдена віра мами, і він чинив їй сильний опір.

Зрештою батько поставив мамі ультиматум, викрикнувши у гніві: «Вибирай: або я, або твоя релігія!» Добре подумавши, мама лагідно відповіла: «Мені потрібний і ти, і Єгова».

Така відповідь обеззброїла батька, і він заспокоївся.

З часом батько став терпимішим, бо любив маму і цінував її за мудрість та проникливість.

Однак мама мріяла, щоб тато служив Єгові разом з нею. Палко помолившись, вона пригадала, що батькові подобається вивчати іноземні мови. Тож вона розмістила скрізь у домі біблійні вірші англійською мовою, пояснивши, ніби вона хоче поліпшити свою англійську. Також мама просила тата слухати її завдання перед виступом у Школі теократичного служіння, і він погоджувався, бо любив слухати різні публічні промови. Тато був гостинною людиною, тому мама спитала в нього, чи може пожити в нас районний наглядач, і отримала дозвіл. Знаючи, що тато з задоволенням проводить час з сім’єю, мама запрошувала його на конгреси. І він ходив разом з нами.

Терпеливість та розсудливість мами поступово розтоплювали батькове серце. Пізніше ми переїхали до Англії. Там батько став відвідувати зібрання і подружився з Джоном Барром, якого згодом призначили в Керівний орган. Того ж року батько охрестився, і це принесло мамі неймовірну радість. Здавалось, що після цього він ще більше почав любити маму.

Деякі з наших друзів порівнюють мою маму з Лідією, надзвичайно гостинною християнкою з І століття (Дії 16:14, 15). Але, на мою думку, вона більше схожа на Сарру, яка охоче підкорялася своєму чоловіку Аврааму (1 Пет. 3:4—6). Своєю скромністю, ввічливістю та духовністю мама притягувала до себе людей. Саме її приклад допоміг батькові прийняти правду. Для мене вона була справжньою дочкою Сарри.

ВНОЧІ з 30 вересня на 1 жовтня 1965 року військові, які підтримували Індонезійську комуністичну партію, намагаючись здійснити державний переворот, вбили шістьох впливових генералів. Реакція уряду була миттєвою та безжалісною. По всій країні у так званій оргії насилля знищили майже півмільйона людей, яких підозрювали у зв’язках з комуністами.

Через кілька тижнів після невдалого перевороту один військовий командувач сказав, що моє ім’я було в списку релігійних провідників, яких у тій території планували стратити комуністи. Він навіть запропонував показати вириту для мене могилу, проте я тактовно відмовився. У цій напруженій політичній атмосфері я не хотів, аби мене бачили в його товаристві, адже тоді хтось міг би засумніватися в моїй нейтральній позиції.

У 1964 році мене призначили спеціальним піонером до міста Манокварі (Західне Папуа), де маленький збір зіткнувся з жорстокою протидією місцевого духівництва. Невдовзі після того, як я туди приїхав, до мого дому з погрозами ввірвався протестантський пастор:

— Я зруйную цей дім і вижену Свідків Єгови з Манокварі.

Оскільки я колись був поліцейським, його погрози мене не налякали. Я тактовно йому відповів, і він зрештою заспокоївся та пішов (1 Пет. 3:15).

У ті часи в Манокварі було лише вісім вісників. Відтоді минуло 50 років, і тепер тут сім зборів. У 2014 році регіональний конгрес відвідало понад 1200 людей. Моє серце сповнюється радістю, коли думаю про те, що здійснив Єгова в цій віддаленій місцевості.

ОДНОГО разу начальник розвідки викликав брата Сорміна в кабінет генпрокурора.

— Ви індонезієць, тому будьте зі мною відвертим,— сказав він і запитав: — Що Свідки Єгови насправді роблять в Індонезії?

— Якщо дозволите, я розповім вам про себе,— відповів брат Сормін.— Колись я був ватажком банди, а тепер навчаю людей Біблії. Саме цим Свідки Єгови і займаються в Індонезії: перетворюють нікчемних людей на порядних громадян.

Пізніше начальник розвідки зазначив: «Я чув багато нарікань на Свідків Єгови. Але я знаю, що це добра релігія, адже вона допомогла містеру Сорміну змінитися».

14 КВІТНЯ 1989 року я проводив зібрання в місті Маумере, що на острові Флорес. Раптом у дім ввірвалися представники влади та заарештували мене і ще трьох вісників.

Охоронці в місцевій в’язниці намагались змусити нас салютувати прапору. Коли ми відмовились, вони били і копали нас та тримали п’ять днів під палючим сонцем. Вночі ми тремтіли від холоду, сидячи у крихітних камерах на цементній підлозі. Ми були геть виснажені, брудні та знемагали від болючих ран. Наглядач в’язниці хотів зламати нас, але ми рішуче казали: «Хоч би довелось померти, ми не будемо салютувати прапору». Подібно до багатьох християн, які жили до нас, ми вважали за честь «постраждати за праведність» (1 Пет. 3:14).

19 СІЧНЯ 1999 року ворожість між мусульманами та християнами переросла в збройний конфліктa. Ці криваві події, які призвели до цілковитого хаосу, розгорталися лише за три кілометри від мого дому.

Я подбав про безпеку своєї сім’ї і став телефонувати вісникам збору, щоб дізнатися, як вони, та порадити їм зберігати спокій і уникати небезпечних місць. Пізніше старійшини відвідували братів і сестер, зміцняли їх духовно та заохочували проводити зібрання маленькими групами.

Філіал порадив вісникам евакуюватись з небезпечних районів, тож ми передали ці вказівки кільком сім’ям. Один брат, який відмовився виїхати, загинув від рук озброєного натовпу. Але ті, що послухались вказівок філіалу, залишились живими.

У 2013 році наш маленький збір у селі Тугала-Ойо дізнався чудову новину — у нас збираються побудувати Зал Царства! Місцева влада прихильно поставилась до цієї ідеї, і 60 наших односельчан підписали петицію, з якою ми звернулися в державні органи. Один сусід сказав: «Якщо вам буде треба 200 підписів, то ми зберемо і їх».

Два досвідчені будівельники-добровольці приїхали, щоб очолити наш будівельний проект. Тож у листопаді 2014 року наш Зал Царства був готовий. Ми навіть не мріяли про таке чудове місце для поклоніння. Справді, Єгова перевершив усі наші очікування!

Лінда. У 12 років я дізналась від мами, що мою молодшу сестричку віддали на усиновлення. Мені було цікаво, чи вона, як і я, народилась глухою. Однак минали роки, а я про неї нічого не чула.

Саллі. Я навіть не здогадувалась, що мене виховує нерідна мама. Вона жорстоко била мене і обходилась зі мною, як з прислугою. Тому з дитинства я почувалась самотньою й нікому непотрібною. Також я страждала через те, що народилася глухою. Потім я зустріла Свідків Єгови і погодилась вивчати з ними Біблію. Дізнавшись про це, «мама» відшмагала мене ременем, замкнула вдома і змінила замки у дверях. У 20 років я втекла з дому, і Свідки взяли мене до себе. А на початку 2012 року я охрестилась.

Лінда. Коли мені виповнилось 20, я почала вивчати Біблію зі Свідками Єгови. Пізніше я стала відвідувати обласні конгреси в Джакарті, де програма перекладалась мовою жестів. Там я познайомилася з багатьма глухими, в тому числі з Саллі з Північної Суматри, яка була Свідком. Я побачила в цій дівчині щось рідне, але не надала цьому значення.

Саллі. Ми з Ліндою стали близькими подругами. Я зауважила, що зовні ми дуже схожі, та не зосереджувалась на цьому.

Лінда. У серпні 2012 року за день до свого хрещення в мене з’явилось сильне бажання розшукати молодшу сестру. Я благала Єгову: «Будь ласка, допоможи мені знайти її. Я так хочу розповісти їй про тебе!» Через деякий час мама несподівано отримала повідомлення від людини, яка мала певну інформацію про мою сестру. Після цього відбулось ще дещо, завдяки чому я зрозуміла, що Саллі і є моєю загубленою сестричкою.

Саллі. Дізнавшись від Лінди, що ми рідні сестри, я відразу полетіла до Джакарти на зустріч з нею. В аеропорту на мене чекала Лінда, мої рідні батьки та ще одна старша сестра. Мене переповнювали емоції. Усі ми плакали, обіймалися та цілувались, а мама не випускала мене з обіймів найдовше. Потім тато і мама зі слізьми на очах стали вибачатися за те, що залишили мене, і ми знову обіймались і плакали.

Лінда. Оскільки ми виховувались у різних сім’ях, нам довелося пристосовуватись до особливостей характеру та звичок одна одної. Все ж я дуже люблю свою сестру і вона любить мене.

Саллі. Сьогодні ми з Ліндою живемо разом і відвідуємо один збір у Джакарті, програма якого проходить мовою жестів.

Лінда. Нас із Саллі розлучили більше ніж на 20 років. Які ж ми вдячні Єгові, що нарешті знову разом!