Чи папи непогрішимі?

«ДОГМАТ від якого залежить перемога католицизму над раціоналізмом [філософський напрям, що протиставляє містиції, теології, тощо, переконання в здатності людського розуму пізнати закони розвитку природи й суспільства]». Так то єзуїтський часопис, Ла чівільта каттоліка (італ.), у 1870 р. урочисто опублікував догмат непогрішимості папи на першому Ватіканському соборі.

Католицькою теологічною мовою, «догмат» стосується доктрин «цілковитої цінності й безперечності». Точне пояснення непогрішимості папи, так як було ухвалене собором у 1870 р. таке:

«Це божественно виявлений догмат, що під час промови екс катедра [з кафедри] римський папа, промовляє у ролі пастиря, і вчителя всіх християн. Він пояснює, через його всевишню апостольську владу, доктрину стосуючусь віри або норм моральності, яких усесвітня церква мусить додержуватися, і містить у собі, через божественну допомогу, обіцяну йому блаженним Петром, непогрішимість якою божественний Відкупитель проявив Свою волю, щоб церкву обдарувати поясненням доктрин, що стосуються віри або норм моральності; і що такі пояснення римського папи невиправні самі собою, а не через дозвіл церкви».

Запевнена ситуація

Ця формула, яку багатьом людям трудно зрозуміти, також невиразна, так як сказав німецький теолог, померлий Август Бернгард Гаслер. Він говорив про «невиразність» і «нерішучість» вислову екс катедра, кажучи, що «трудно розпізнати котрі рішення вважаються безпомилковими». Згідно з іншим теологом, Генріхом Фрісом, ця формула «двозначна», тоді як Джозеф Ратзінгер признав, що з цієї справи виникла «складна суперечка».

Гаслер твердив, що «невиразність понять» дозволяє широке застосування догмата для того, щоб збільшити владу папи і обмежити тлумачення так, що, коли б обвинувачували у колишньому помилковому навчанні, то церква завжди може викрутитись, кажучи, що ці не були частиною так званого безпомилкового «авторитету». Інакше кажучи, «як орел то я виграв, а решка то ви програли».

«Непогрішимість» значить, що папа, так як яка-небудь інша людина, помиляється, але не коли роз’яснення справи віри і норм моральності екс катедра, у ролі пастиря римсько-католицької церкви.

Усе ж таки, що католики думають про цю доктрину?

[Ілюстрація на сторінці 4]

Папа Пій ІХ настійно вимагав прийняття догмата непогрішимості у 1870 р.

[Відомості про джерело]

Culver Pictures

Що католики говорять про непогрішимість

ЩО БАГАТО католиків самі думають про доктрину непогрішимості папи? Зверніть увагу на наступні вислови кореспондентові до журналу Пробудись! в Італії:

А. М., католицький адвокат у Бергамо сказав: «Якщо людина сповідає католицизм, то мусить вірити в його догмати. Очевидно, проблему папської непогрішимості неможливо пояснити раціонально — це питання віри. Людина або вірить або не вірить».

П. С., католик з Палермо, каже: «По моїй думці, важливим не є те чи Біблія підтримує цей догмат, краще чи можна підтвердити його функцію у церкві, а також його корисність сьогодні. Ми живемо у безладному і замішаному світі, подібному до замішання у Вавілоні. Люди вже про ніщо не є певні, тому то виникла необхідність абсолютного джерела, якому можна взаємно реагувати».

Інші католики теж критикують. Здається, їхня недовірливість базується на папських історичних прецедентах. «Незважаючи на те, що я практикую католицьку віру, мені трудно повірити в цю доктрину (непогрішимості папи),— сказав Л. Й., римський журналіст.— Історія пап виявляє щось зовсім протилежного».

А. П., лікар у Римі, каже: «Я зовсім не вірю у цю доктрину. Папа людина як всі інші і помиляється. Наприклад, він робить помилку, коли втручається в політику. Тільки Бог не робить помилок».

Ця доктрина також роз’єднала людей. У 1982 р., у Римі, центрі Ватікану, 57 процентів католиків вірили, що папська непогрішимість була одним з найбільш сумнівних догматів. У Португалії, тільки 54,6 проценти католиків вірять у неї, а в Іспанії тільки 37 процентів.

Чи може бути, що цей догмат, замість сприяти єдності католицької церкви, дійсно породив розбрат і суперечки? З історичного доказу бачимо, що над ним сперечалися від його початку, а навіть під час собору, який опублікував його у 19 столітті.

Розбрат і залякання

Безперечно бували гарячі суперечки між єпископами й кардиналами протягом Ватіканського собору у 1870 р. Видання Ла чівільта каттоліка на той рік говорило про «гарячкову агітацію», звертаючи увагу на те, що навіть єзуїти не передбачали, «виникнення такої протилежності всупереч такої святої правди».

Німецький історик Фердинанд Григоровій написав, що під час собору відбувались «бурхливі сесії». Головно собор, який відбувся 22 березня 1870 р., був буйний. Єпископ Йосіп Йурай Штросмаєр, один з багатьох єпископів присутніх на соборі, які противились догмату непогрішимості, заглушили вигуки єпископів, які схвалювали його. У записах того собору описано, що тоді як Штросмаєр промовляв, ці єпископи «гучним голосом» протестували і «викрикували»: «Виштовхніть геть!» і «Геть з ним!»

Інші історики показують, що папа і римська Курія дуже натискали членів собору, щоб вони ухвалили догмат. Католицький історик Роджер Авберт говорить про «сварку» між папою Пієм ІХ а кардиналом Гуідієм з Болоньії, тому що папа не сподобав собі його промову перед собором. Заявляють, що Пій ІХ дуже розгнівався і сказав кардиналові, який у своїй промові згадав традицію: «Я сам традиція!»

Що б не сталось, то папа таки бажав схвалення цієї доктрини: «Я так постановив довершити цю справу, що — він сказав,— коли б думав, що собор вимагає замовчання, то розпустив би його, а тоді сам пояснив догмат». Видання Ла чівільта каттоліка признає: «Вже неможливо применшувати або примирливо оправдувати маневри більшості собору й папи Пія ІХ, як також обмеження і труднощі нав’язані на меншість».

Одна книжка історії робить підсумок подій кажучи: «Нунції [представники] римського папи залякують єпископів схвалювати декрет непогрішимості папи». Проте, такі «маневри» не мали успіху припинити розбіжності поглядів — тільки більш переконали їх. По закінченні собору, інакомислячі священики покинули католицьку церкву. З цього розколу виник рух «Давніх католиків», який ще активно діє в Австрії, Німеччині, і Швейцарії.

Модерні скептики

Суперечки над цим догматом дійсно ніколи не втихомирились. У 1970 р., з наближенням 100-роковин його схвалення, вони знов раптово спалахнули.

При кінці 1960 років, голландський єпископ Франсіс Саймонз написав у своїй книжці Непогрішимість і доказ (англ.), в якій ясно висказував сумніви щодо непогрішимості католицької церкви і папи. Саймонз сказав, що через той догмат, церква, замість «прогресувати й користати із зміни, стала інституцією, яка боїться нового і клопочеться зберіганням своєї власної позиції».

Незабаром після цього Ганс К’юнг, відомий швейцарський теолог, почав дуже критикувати догмат і у своїй книжці Непогрішимість? довідка (англ.), а також у інших писаннях, стягнув на себе сувору реакцію від католицької гієрархії. При кінці 1970 рр., Август Гаслер написав: «Стає все більше й більше відомо, що на догмат непогрішимості папи основи немає, ні в Біблії ані в історії церкви протягом першого тисячоліття».

Реакція теологів, які вірно підтримують церковну доктрину різниться. У творі Ла чівільта каттоліка говорить про «грізні труднощі, нетерпимість, і проблеми» підбурені «новопідтвердженням доктрини про Петрівсько-римської першості декретована на другому Ватіканському соборі». Карл Ранер підкреслив те, що «догмати залишаються в історичному оточенні і завжди є відкриті до майбутнього тлумачення».

Якщо пояснення догматів підлягають новим тлумаченням, то як же вони непогрішимі? Як же вони можуть упевняти людей? Проте, важливішим є те чи ранні християни наслідували непогрішимого папу.

[Вставка на сторінці 6]

«Він робить помилку, коли втручається в політику»,— каже лікар у Римі.

[Відомості про ілюстрацію, сторінка 7]

Miami Herald Publishing Co.

Непогрішимість і ранні християни

ДОГМАТ непогрішимості є близько пов’язаний з «першістю», або всевишньою силою, папи. Згідно з Католицькою енциклопедією (італ.), то «біблійні вірші, які затверджують першість (папи) засвідчують папську непогрішимість». Щоб доказати цю доктрину, то той самий твір цитує наступні вірші в яких Христос промовляє до Петра.

Матвія 16:18: «Ти — Петро (скеля), і що я на цій скелі збудую мою Церкву».

Луки 22:32: «Та я молився за тебе, щоб віра твоя не послабла, а ти колись, навернувшись, утверджуй своїх братів».

Івана 21:15—17: «Паси мої ягнята!» «Паси мої вівці!» «Паси мої вівці!» (цитати вибрані з католицького Перекладу Хоменка).

Згідно з католицькою церквою, вищецитовані вірші повинні доказувати: по-перше, що Петро був «князем апостолів», тобто, брав верх над ними; по-друге, що він був непогрішимий: а по-третьє, що він матиме «наступників», які будуть поділятися його привілеями, тобто першістю і непогрішимістю.

Проте, у цьому відношені, Джузеппе Алберіго, лектор церковної історії, робить ці важливі зауваження: «Так як стає відомо, в НЗ [Новому Завіті] слова „папа“, або споріднене слова „папство“ немає. Єдина домінуюча особа це Ісус з Назарету; трудно уявити собі, щоб між учнями а особливо між апостолами, на основі цих віршів, виникла особа беруча верх над усіма іншими. Петро, Іван, Яків, Павло,— всі особи характерні й значні, різняться один від одного, однак доповнюють одні одних. Немає сумніву, Петро є один з апостолів з яким Христос частіше промовляв, але не був єдиним або найважливішим».

Що вірили ранні християни? Професор Алберіго відповідає: «У ранніх століттях, немає ні доктрини ні прагматизму доказати особу і функції папи... Можливість «епіскопус епіскопорум» [єпископ над єпископами, латинською мовою] було відхилення від Ціпріана [письменника третього століття], так як він затвердив на Карфагенському соборі».

Коли ж укорінилась доктрина про папство? Професор Алберіго каже: «При кінці четвертого століття, римська церква більш настійно заявляла собі апостольську функцію, тобто, координацію західних церков. Протягом єпископства Лева І [в п’ятому столітті],— додає Алберіго,— розвинулось поняття Петрового князівства між апостолами, на основі Матвія 16:18». У Новому Завіті Ісус нічого не говорить про наступників Петра або інших апостолів».

Але, чи такі вірші як Матвія 16:18, якого католицькі теологи найбільш часто цитують, підтримують доктрину папства?

Хто це дорогоцінний наріжний «камінь»?

«Ти — Петро [грецьке, Пеʹтрос], і що я на цій скелі [грецьке, пеʹтрай] збудую мою Церкву». Через схожість цих двох слів, католицька церква вірить, що Петро є наріжним каменем правдивої церкви, або християнського збору. Але, тому що в Біблії багато сказано про цей символічний камінь, то необхідно розглянути інші вірші для того, щоб здобути правильного розуміння (Матвія 16:18, католицький Переклад Хоменка).

Важливі пророцтва в Святому єврейському Письмі також оголошували прихід символічного наріжного каменя й Його двоїсту роль. Він мав стати засобом спасіння для тих, які практикували віру: «Ось я кладу в основу камінь на Сіоні, випробуваний камінь, наріжний, цінний, закладений міцно; хто вірує, не похитнеться» (Ісаї 28:16, Переклад Хоменка). Парадокс у тім, що це мала бути скеля над якою невіруючі ізраїльтяни спотикнуться: «Камінь, яким знехтували будівничі, став головним на розі» (Псалом 118:22). «Він — камінь спотикання і скеля падіння для обох домів Ізраїля» (Ісаї 8:14).

Чи це можливо для людини, а головно для поривчастого Петра, відігравати двоїсту роль символічного каменя? (Матвія 26:33—35, 69—75; Марка 14:34—42). У кого ж нам практикувати віру, щоб спастися, в Петра чи в когось більшого? Над ким спотикнулись ізраїльтяни, над Петром чи Ісусом? Святе Письмо ясно показує, що Син Божий, Ісус Христос, а не Петро, сповнив пророцтво про дорогоцінний камінь. Сам Ісус застосовував пророцтво Ісаї й в 118-му Псалмі до Себе Самого, так як читаємо у Матвія 21:42—45.

Петро сам, так як читаємо в 1 Петра 2:4—8, вірив, що Ісус, а не він, був наріжним каменем. Раніше, в розмові з єврейськими релігійними провідниками, Він підтвердив, що «Ісус Христос Назарянин» був «камінь яким ви, будівничі, знехтували і який став головним на розі» (Дії 4:10, 11, католицький Переклад Хоменка).

Апостол Павло був такої самої думки, так як можна бачити із того, що він написав, наприклад у Римлян 9:31—33, 1 Коринтян 10:4, і Ефесян 2:20 (католицький Переклад Хоменка). У послані до ефесян 2:20 підтверджує те, що члени християнського збору є «побудовані на підвалині апостолів і пророків, де наріжним каменем — Сам Ісус Христос». Він теж є «Голова збору», якому дає керівництво з неба. «І з вами я повсякденно аж до закінчення системи»,— сказав Ісус (Ефесян 1:22; 5:23, НС; Матвія 28:20, НС; Колосян 1:18).

Петро — папа чи один із рівних?

Чим Ісус Христос користувався, щоб давати керівництво праці своїх вірних послідовників після Його вознесіння на небо? Чи Він призначив одного з них бути Його «намісником» з всевишніми силами, яких папа заявляє? Ні, він не призначив монархічного уряду над збором. Краще, він доручив піклування стада, або тіла, або групи, вірним слугам. На початку, християнському зборові давали керівництво всі 12 апостоли, разом із старшими Єрусалимського збору.

Це 12 апостолів, колективно, вирішували яким чином давати нужденним матеріальну допомогу (Дії 6:1—6). Тіло 12 апостолів також вирішувало кого слід послати проповідувати самарянам, коли вони повірили добрій новині й вибрали Петра та Івана. На цій оказії, здається, що Петро, замість робити власне рішення, був одним з «посланих» апостолами (Дії 8:14).

Зрештою, на зборі який відбувся в Єрусалимі приблизно 49 р. н. е., це «апостоли й старші» вирішували на основі Святого Письма, що язичникам наверненим до Християнства непотрібно обрізуватись (Дії 15:1—29). З цієї історичної доповіді, стає відомо, що не Петро, але Яків, брат Ісусів тільки по матері, головував над тим зібранням. Дійсно, він закінчив засідання кажучи: «Тому думаю я, що не треба турбувати тих із поган, що навертаються до Бога» (Дії 15:19). Чи ж Яків міг би говорити про «своє рішення» у присутності Петра, першого над апостолами?

Апостол Павло, говорячи про різні служби, які сприяють підбадьоренню збору, не згадував так званий магістер (навчальний авторитет а головно в римсько-католицькій церкві) папи, але краще про колективну службу всіх апостолів (1 Коринтян 12:28; Ефесян 4:11, 12).

Через свою запопадливість і ініціативу, Петро безсумнівно відігравав «значну» роль, так як пише Алберіго. Ісус сам дав йому «ключі Небесного Царства» (Матвія 16:19). Петро користувався цими символічними ключами, щоб розімкнути євреям, самарянам, і язичникам нагоду ввійти в Царство Небесне (Дії 2:14—40; 8:14—17; 10:24—48). Йому теж дано відповідальність «зв’язувати» і «розв’язувати», якою то відповідальністю він ділився з іншими апостолами (Матвія 16:19; 18:18, 19). Петро мав обов’язок доглядати християнський збір, так як усі інші християнські наглядачі (Дії 20:28; 1 Петра 5:2).

Проте, через їхні християнські риси, інші апостоли крім Петра теж були «видатні». Павло говорив про тих, які «вважалися стовпами» збору і згадав «Якова, Кифу [Петра], та Йоана» (Галатів 2:2, 9). Яків, брат Ісуса тільки по матері, відіграв особливо важливу роль. Так як уже було сказано, він головував над збором у Єрусалимі, і різні вірші у Біблії підтверджують цю видатну роль (Дії 12:17; 21:18—25; Галатів 2:12).

Бог дав велику силу Ісусовим вірним учням, а навіть спроможність виконувати чуда. Але, ніде у Біблії не читаємо, що Він дав їм силу безпомилково висловлюватись. Незважаючи на його вірність, Петро таки робив помилки. Ісус докорив йому, і одного разу апостол Павло прилюдно зробив йому зауваження (Матвія 16:21—23; 26:31—34; Галатів 2:11—14).

Тільки Святе Письмо непомилкове, будучи Словом Божим. Петро говорив про «пророче слово» на якого звертати увагу, як на світильник (2 Петра 1:19—21). Якщо хочемо навчитись Божої волі, то необхідно довірити себе Його «живому» Слову (Євреїв 4:12). Тільки Боже Слово, а не двозначне пояснення релігійних провідників, дає людству дуже потрібну упевненість. Також, у наш час Ісус Христос користується Своїми слугами, здатні помилятися, але вірні, колективно називаючись «вірний й розумний раб» (Матвія 24:45—47).

Хто є представником цього символічного раба на землі сьогодні? Точне дослідження Біблії допоможе вам ототожнити його. Свідки Єгови були б раді допомогти вам.

[Ілюстрації на сторінці 9]

Хто був наріжним каменем — вірний Христос? Чи Петро, який тричі відрікся Його?