Цей термін став вживатись до книг, які були невідомого чи сумнівного авторства або які, хоча й мали певну цінність для особистого читання, не містили доказів натхненності. Такі книги зберігались окремо від канонічних та не зачитувалися прилюдно — звідси й назва «приховані». У 397 році н. е. на Карфагенському соборі було запропоновано додати до Єврейських Писань сім апокрифічних книг і фрагменти до канонічних книг Естер та Даниїла. Однак лише в 1546 році на Тридентському соборі римо-католицька церква остаточно затвердила ці додатки у своєму списку біблійних книг. Це були книги Товита, Юдити, доповнення до книги Естер, книга Мудрості, Сираха (Еклесіяст), Варуха, три додатки до книги Даниїла, Перша та Друга книги Маккавеїв.

¹⁷ Римо-католицька церква твердить, що саме вона вирішувала, які книги мають належати до біблійного канону, і посилається на Карфагенський собор (397 рік н. е.), на якому було складено список натхнених книг. Однак насправді біблійний канон, у тому числі Християнських Грецьких Писань, на той час був уже сформований, і не завдяки постанові якогось собору, а завдяки Божому святому духу, що надихнув написання цих книг. А свідчення ненатхненних осіб, які склали список пізніше, лише підтверджує біблійний канон, укладений під керівництвом Божого духу.