Допомагайте хворому підтримувати почуття власної гідності

ЗА ДВА дні до того, як Саллі пішла з чоловіком до невролога, у Південно-Африканській Республіці відбулися вибори нового прем’єр-міністра. Коли невролог запитав Ельфі про результати виборів, той лише спантеличено подивився на нього й нічого не відповів. Потім, зробивши сканування мозку, невролог досить холодно заявив: «Цей чоловік, напевно, не зможе навіть додати два плюс два. Його мозок зник!» Тоді він порадив Саллі: «Обов’язково оформіть усі свої фінансові справи. Ваш чоловік може настроїтися проти вас і стати несамовитим».

«Ніколи!— вигукнула Саллі,— мій чоловік — ніколи!» Саллі мала рацію. Ельфі ніколи не став брутальним, однак декотрі з хворих на недугу Альцгаймера справді бувають агресивними. (Часто причиною цього є почуття розчарування, яке деколи можна побороти добрим поводженням з хворими). Хоч неврологу й вдалося поставити Ельфі правильний діагноз, він, очевидно, не усвідомлював потреби підтримувати почуття власної гідності хворого. Інакше він тактовно пояснив би Саллі наодинці стан її чоловіка.

«Найбільша потреба тих, хто страждає від однієї з форм недоумства,— зберегти почуття власної гідності та самоповаги»,— говориться в книжці «Коли я стаю застарим для мрій» (англ.). У листку порад «Спілкування» (англ.), опублікованому Лондонським товариством по боротьбі з хворобою Альцгаймера, пояснюється про один із важливих способів, як підтримувати почуття власної гідності пацієнта: «Ніколи не обговорюйте з іншими проблем [хворих на недугу Альцгаймера] у їхній присутності так, ніби їх немає поруч. Навіть коли ті не розуміють усього, то можуть відчути, що вони не такі, як інші, й почуватися приниженими».

Насправді деякі хворі розуміють, що́ про них говорять. Наприклад, один хворий з Австралії, який поїхав зі своєю дружиною на зустріч Товариства по боротьбі з хворобою Альцгаймера, пізніше сказав: «Вони навчали піклувальників, що́ потрібно робити і як. Мене просто шокувало те, що, хоч я і був там, ніхто не говорив про самих хворих... Це так прикро. Оскільки в мене хвороба Альцгаймера, то, хоч би що я сказав,— усе несуттєве. Ніхто мене навіть не слухатиме».

Будьте позитивними

Існує багато перевірених способів, як допомогти хворому підтримувати почуття власної гідності. Їм може бути потрібна допомога для виконання звичайних щоденних справ, які раніше не складали для них жодних труднощів. Наприклад, якщо колись вони охоче листувалися, тоді, можливо, спробуйте допомогти їм відповісти на листи друзів, які турбуються їхнім станом. У книжці «Хвороба Альцгаймера: турбота про ваших рідних, турбота про себе» (англ.) Шерон Фіш говорить про інші практичні способи допомоги хворим: «Виконуйте разом якусь легку, але важливу й корисну роботу: мийте й витирайте посуд, підмітайте підлогу, складайте прання, готуйте їжу». Далі вона пояснює: «Хворим на недугу Альцгаймера, напевно, буде не під силу прибрати в цілому будинку або зварити весь обід, однак вміння господарювати вони втрачають поступово. Використовуйте можливості хворого, на які ще не вплинула недуга, і намагайтеся зберігати їх якомога довше. Завдяки цьому ви також допомагатимете вашим рідним підтримувати почуття власної гідності».

Звичайно, хворий не зможе робити все досконало, тому вам, можливо, доведеться ще раз замести підлогу чи перемити посуд. Однак ця робота допоможе хворому почуватися й далі потрібним, і життя не здаватиметься йому беззмістовним. Хваліть його, навіть коли робота виконана не дуже добре. Пам’ятайте, він зробив усе, що міг, а можливості його досить обмежені. Ті, хто страждає від хвороби Альцгаймера, потребують постійного запевнення, що їхня праця цінується, та похвали — і то чим раз більше, оскільки з часом вони робитимуть все менше й менше. «У будь-яку хвилю — ні з того ні з сього,— каже Кеті, 84-річний чоловік котрої має хворобу Альцгаймера,— їх може раптом охопити почуття непотрібності. Піклувальнику необхідно відразу ж заспокоїти хворого, запевнивши, що з ним «усе гаразд». Книжка «Справи, посильні для хворих на недугу Альцгаймера» (англ.) погоджується з цією думкою: «Ми всі потребуємо похвали за свою роботу, і особливо гостро цю потребу відчувають люди, які страждають від недоумства».

Коли хворий поводиться непристойно

Піклувальникам слід навчитися, як давати собі раду, коли близька їм людина поводиться непристойно. Найбільше страху викликає думка, що у хворого станеться нетримання в громадському місці. Доктор Ґеррі Беннетт пояснює у своїй книжці «Хвороба Альцгаймера та інші стани сплутаності свідомості» (англ.): «Це трапляється не часто, і зазвичай такій ситуації можна запобігти або ж зробити її менш неприємною. Потрібно також чітко розуміти, що важливе, а що ні: турбувати повинен не сам вчинок чи думка спостерігачів, а те, як не принизити гідності людини».

Якщо хворий веде себе непристойно, не накидайтеся на нього з картанням. Натомість намагайтесь наслідувати таку пораду: «Залишайтеся спокійними та незворушними й пам’ятайте, що людина завдає вам прикрощів несвідомо. Крім того, вона швидше послухається вас, коли поводитись з нею лагідно й рішуче, аніж якщо дратуватися та сердитись. У таких ситуаціях робіть усе можливе, аби лиш не зіпсувати своїх стосунків з хворим» (листок порад «Нетримання», виданий Лондонським товариством по боротьбі з хворобою Альцгаймера).

Чи їх справді потрібно виправляти?

Часто слова хворих на недугу Альцгаймера не відповідають дійсності. Наприклад, вони можуть сказати, що чекають у гості родича, який насправді давно помер. Або ж у них можуть виникнути галюцинації, і вони бачитимуть те, що існує лише в їхній уяві. Чи завжди потрібно у таких випадках виправляти хворого?

«Деякі батьки,— пояснює Роберт Т. Вудз у своїй книжці «Хвороба Альцгаймера: як справлятися з безрадісним існуванням» (англ.),— не можуть стримати себе, аби не виправити дитину щоразу, коли та неправильно вимовить слово чи зробить граматичний огріх... Як наслідок, така дитина часто стає образливою й замкнутою; вона переконана, що ліпше мовчати, тоді принаймні ніхто не буде дорікати за помилки. Те ж саме може відчувати хворий на недугу Альцгаймера, якого постійно виправляють». Цікаво, що Біблія радить стосовно виховання дітей: «Батьки,— не дратуйте дітей своїх, щоб на дусі не впали вони» (Колосян 3:21). Якщо постійні виправлення дратують дітей, що тоді сказати про дорослих! «Пам’ятайте, що хворий — доросла людина, яка була колись самостійною й чудово давала собі раду»,— застерігається в «Інформаційному бюлетені АРДА» Південно-Африканської Республіки. Через постійні виправлення хворий може не тільки роздратуватися, але й впасти в депресію або стати агресивним.

Стосовно того, як реагувати на недоліки людей, що страждають від хвороби Альцгаймера, можна багато навчитися в Ісуса Христа. Коли його учні висловлювали якусь помилкову думку, він не виправляв їх одразу. Часом він навіть не говорив їм усього, бо тоді вони ще не могли того зрозуміти (Івана 16:12, 13). Якщо Ісус враховував обмеження здорових людей, чи ж не повинні ми ставитися з розумінням до дивних, але нешкідливих думок дуже хворих дорослих! Намагаючись пояснити хворому, що його погляд на певну справу хибний, ми можемо сподіватися чи вимагати від нього того, що йому не під силу. Замість сперечатися з ним, чому б ліпше не змовчати або тактовно змінити тему? (Филип’ян 4:5, НС).

Деколи найліпше просто підтакувати хворому під час галюцинацій, а не переконувати, що йому це лише ввижається. Наприклад, його може охопити паніка через те, що він «побачив» за шторою якогось звіра або злодія. Не пробуйте розмірковувати з ним логічно. Зараз не час для цього. Пам’ятайте: те, що він «бачить» у своєму розумі, для нього справді існує, тому заспокойте його щирий страх. Можна подивитися за штору, а тоді сказати: «Якщо ти його знову «побачиш», скажи мені, будь ласка». Завдяки такому ставленню до поведінки хворого, пояснюють доктори Олівер і Бок у книжці «Хвороба Альцгаймера: як піклувальнику справлятися з емоційними проблемами» (англ.), ви даєте йому «відчути, що він є господарем свого життя, а не страхіття, породжені його розумом... Він знає, що може на вас покладатися».

«Багато ми всі помиляємось»

Застосовувати усі вищезгадані поради нелегко, особливо тим, хто дуже зайнятий і має ще інші сімейні обов’язки. Деколи у важкі хвилини піклувальник може втратити самовладання й повестися з хворим без належної поваги. Якщо таке станеться, не дозволяйте, щоб вами заволоділо почуття вини. Пам’ятайте: через природу недуги хворий, напевно, дуже швидко забуде про цей випадок.

Крім того, письменник Біблії Яків каже: «Багато ми всі помиляємось. Коли хто не помиляється в слові, то це муж досконалий» (Якова 3:2). Оскільки жодна людина, яка доглядає іншу, не є досконалою, то слід сподіватися, що піклувальники будуть допускати помилки, доглядаючи хворого на недугу Альцгаймера. У наступній статті ми розглянемо, що ще може допомогти піклувальникам справлятися з їхнім нелегким завданням і навіть отримувати від нього радість.

Чи слід сказати хворому?

БАГАТО піклувальників запитують, чи слід їм сказати хворому, що у нього хвороба Альцгаймера. Якщо ви вирішите повідомити їм, то як і коли зробити це найліпше? Інформаційний бюлетень Південноафриканського товариства по боротьбі з хворобою Альцгаймера та пов’язаними з нею розладами містить наступні цікаві витяги з листа однієї читачки:

«Мій чоловік страждає від хвороби Альцгаймера коло семи років. Нині йому 81 рік, і, на щастя, недуга прогресує дуже повільно... Довгий час я думала, було б жорстоко сказати, що у нього хвороба Альцгаймера, тож ми відбувалися поясненням, яке він сам придумав: «Чого можна сподіватися від 80-річного!»

Після цього читачка послалася на одну книжку, яка рекомендує сказати хворому тактовно, простими словами, від чого він страждає. Однак її стримував страх, що після цього чоловік впаде в розпач.

«Якось одного разу,— продовжила вона,— чоловік висловив побоювання, що веде себе в колі друзів якось нерозважливо. Я вирішила скористатися нагодою. Отож (уся в холодному поту) я стала навколішки поряд й сказала, що в нього хвороба Альцгаймера. Звичайно, він не міг збагнути, що то таке, але я пояснила: це хвороба, через яку йому важко дається те, що раніше не складало жодних труднощів, і через яку він усе забуває. Я показала йому лише два речення у вашій брошурі «Хвороба Альцгаймера: ми не можемо її більше ігнорувати» (англ.): «Хвороба Альцгаймера — це розлад роботи головного мозку, наслідком якого є втрата пам’яті й серйозне погіршення розумової діяльності... Це хвороба, а НЕ ЧАСТИНА ЗВИЧАЙНОГО ПРОЦЕСУ СТАРІННЯ». Я також запевнила його, що друзі знають про хворобу й ставляться з розумінням. Він на хвилю задумався, а тоді вигукнув: «Оце так відкриття! Тепер усе стало на своє місце!» Уявіть собі мої почуття, коли я побачила, яке величезне полегшення відчув він, дізнавшись правду!

Тому тепер, як тільки він починає нервуватися, я обіймаю його й кажу: «Не забувай, це не ти. Це та жахлива хвороба Альцгаймера, через яку всі проблеми»,— і він одразу заспокоюється».

Звичайно, кожен випадок цієї хвороби є іншим. Крім того, стосунки між хворими та тими, хто доглядає за ними, теж не однакові. Тому це ваша особиста справа: сказати близькій людині, що у неї хвороба Альцгаймера, чи ні.

Чи це справді хвороба Альцгаймера?

ЯКЩО людина похилого віку перебуває у стані сильної сплутаності свідомості, не робіть одразу висновку, що у неї хвороба Альцгаймера. Такий стан може бути наслідком різних причин, як, наприклад, тяжка втрата когось близького, раптовий переїзд на нове місце проживання або інфекція. Досить часто сплутаність свідомості у старших людей — процес оборотний.

Навіть у випадку хвороби Альцгаймера різке погіршення стану, як-от початок нетримання, не обов’язково викликане самою недугою. Хвороба Альцгаймера прогресує повільно. «Причиною раптового погіршення,— пояснюється у книжці «Хвороба Альцгаймера та інші стани сплутаності свідомості»,— переважно є загострення стану (наприклад, запальні процеси в районі грудної клітки або сечового міхура). У незначної кількості жертв [хвороби Альцгаймера] справді спостерігається сильніше погіршення стану... Проте у більшості зміни відбуваються досить повільно, особливо якщо людиною добре опікуються й будь-які інші медичні проблеми усуваються швидко й успішно». Причиною нетримання у хворого на недугу Альцгаймера можуть бути інші захворювання, які піддаються лікуванню. Найперше, що слід зробити,— це порадитися з [лікарем]»,— говориться у листку порад «Нетримання», опублікованому Лондонським товариством по боротьбі з хворобою Альцгаймера.

Що можуть робити піклувальники

«МЕНЕ завжди дивувало, як по-різному [люди] дають собі раду з проблемами,— говорить Марґарит, професійний медик з Австралії, яка багато років має справу з хворими на недугу Альцгаймера та їхніми піклувальниками. «Деякі сім’ї справляються з неймовірними труднощами, що випали на їхню долю,— продовжує вона,— а інші почувають себе повністю безпорадними, як тільки зауважують у когось незначні зміни особистості». (Цитується у книжці «Коли я стаю застарим для мрій»).

У чому ж річ? Однією з причин можуть бути стосунки між людьми, які існували ще до хвороби. Сім’ям, в яких панує любов і взаєморозуміння, легше давати собі раду. А коли про хворого на недугу Альцгаймера добре піклуються, тоді з ним менше проблем.

Незважаючи на зниження розумових здібностей, хворі переважно відгукуються на любов і увагу аж до останніх стадій недуги. «Слова — це не єдиний засіб спілкування»,— зазначається у листку порад «Спілкування», виданому Лондонським товариством по боротьбі з хворобою Альцгаймера. Піклувальникам потрібно усвідомлювати важливість несловесного спілкування, що включає у себе привітний, ласкавий вираз обличчя і лагідний голос. Не слід також забувати про зоровий контакт, чітку, спокійну мову та часте вживання імені хворого.

«Підтримувати спілкування не тільки можливо,— говорить Кеті, про яку згадувалося у попередній статті,— але й необхідно. Сповнений любові та ніжності дотик, лагідний голос і навіть сама ваша присутність — все це сприяє тому, що дорога вам людина почуває себе безпечно й спокійно». Лондонське товариство по боротьбі з хворобою Альцгаймера робить такий підсумок: «Любов може допомогти вам залишатися близькими, особливо коли спілкуватися стає дедалі важче. Тримайте хворого за руку, сидіть поруч, обнявши його, та розмовляйте з ним м’яким голосом. Цим ви покажете, що й далі піклуєтеся про нього».

Коли між піклувальником і хворим існують добрі взаємини, вони можуть сміятися разом, навіть якщо хворий зробить помилку. Наприклад, один чоловік згадує, як його психічно хвора дружина якось, стелячи ліжко, поклала ковдру під простирадло. Вони побачили це, коли лягали спати. «Вибач, любий,— сказала вона,— ото я вчудила». І обоє розсміялися.

Не ускладнюйте життя

Найліпше хворі дають собі раду в середовищі, до якого вони звикли. Їм також потрібно мати розпорядок дня. Для цього можна використати великий календар, на якому чітко зазначити, що й коли слід робити. «Коли людину переміщають у невідоме для неї оточення,— пояснює д-р Ґеррі Беннетт,— наслідки можуть бути жахливими. Для особи з психічним розладом дуже важливі дві речі: незмінність і постійність».

З розвитком хвороби Альцгаймера людям стає дедалі важче реагувати на слова інших. Тому, пояснюючи хворому, що він має робити, говоріть чітко й просто. Наприклад, хворий може не збагнути, що до чого, коли ви скажете йому лише: «Одягайся». Ліпше розкласти його одяг у відповідному порядку й спокійно допомогти одягнути кожну річ.

Потреба залишатися активними

Деякі хворі люблять гуляти або йти кудись із дому й часом можуть заблудитися. Прогулянки дуже корисні для них, вони допомагають зняти напругу й поліпшують сон. Однак для хворого досить ризиковано покидати дім самому. У книжці «Хвороба Альцгаймера: турбота про ваших рідних, турбота про себе» говориться: «Якщо людина, за якою ви доглядаєте, йде з дому, ситуація стає небезпечною й легко може обернутися в трагедію. Перш за все, не впадайте в паніку... Опишіть тим, хто шукає зниклу особу, її прикмети. Тримайте вдома недавні кольорові фотографії хворого»a.

Інші ж хворі можуть стати апатичними й просиджувати на одному місті цілісінький день. Спробуйте заохотити їх до занять, що приносять задоволення вам обом. Співайте разом, насвистуйте якусь мелодію або грайте на музичному інструменті. Декому подобається стукати в такт улюбленої музики або ж рухатися під неї чи танцювати. Д-р Кармел Шерідан пояснює: «Зазвичай найуспішніше впливають на людей, які страждають від хвороби Альцгаймера, заняття, що включають музику. Сім’ї часто зауважують, що, навіть коли хворі вже нічого не пам’ятають і не розуміють, вони й далі люблять слухати старі, знайомі їм пісні та мелодії».

«Я хотіла робити це»

Одній жінці із Південно-Африканської Республіки, у чоловіка якої була остання стадія хвороби Альцгаймера, подобалося проводити з ним у будинку для пристарілих кожен день. Проте з добрих спонук члени родини критикували її за це. Можливо, їм здавалося, що вона лише даремно тратить час, оскільки чоловік уже не впізнавав її й ніколи нічого не говорив. «Все ж,— сказала вона після його смерті,— я хотіла бути поруч. Медсестри мали завжди багато роботи, тому, коли він вимазувався чимось, я могла помити його й змінити одяг. Мені це приносило задоволення, я хотіла робити це. Якось, коли я везла його на інвалідному візку, він вдарився в ногу. Я запитала: «Тобі боляче?» «Ну аякже!»— відповів він. Тоді мені стало ясно, що він все ще міг відчувати й говорити».

Піклувальники справляються зі своїм нелегким завданням навіть у тих випадках, коли між ними й хворими на недугу Альцгаймера не існувало добрих стосунків перед хворобоюb. Вони отримують справжнє задоволення від самої думки, що чинять правильно й що це подобається Богові. Біблія заохочує нас ‘шанувати старого’ і ‘не зневажати матері, коли вона старенька’ (Левит 19:32; Приповістей 23:22, Хом.). Крім того, християнам наказується: «Як має вдовиця яка дітей чи внучат, нехай учаться перше побожно шанувати родину свою, і віддячуватися батькам, бо це Богові вгодно. Коли ж хто про своїх, особливо ж про домашніх не дбає, той вирікся віри, і він гірший від невірного» (1 Тимофія 5:4, 8).

З Божою допомогою багато піклувальників змогли надати добрий догляд хворим родичам, включаючи й тих, які хворіли на недугу Альцгаймера.

[Примітки]

[Рамка на сторінці 11]

Хвороба Альцгаймера та її лікування

ХОЧА на даний час проводиться випробування коло 200 можливих методів лікування хвороби Альцгаймера, поки що ця недуга залишається невиліковною. Згідно з повідомленнями, деякі препарати діють досить ефективно проти втрати пам’яті на ранніх стадіях хвороби і в окремих випадках сповільнюють розвиток самої недуги. Однак слід бути обережними, оскільки ці ліки допомагають не всім хворим, а часом навіть виявляються шкідливими. Деколи використовують препарати для лікування розладів, які нерідко супроводжують хворобу Альцгаймера, наприклад, депресія, тривога й безсоння. Перш ніж вибрати якийсь метод лікування, кожній сім’ї було б добре порадитися з лікарем і зважити всі за та проти.

[Рамка на сторінці 11]

Як можуть допомогти відвідувачі

ЧЕРЕЗ поступове зниження розумових здібностей хворі на недугу Альцгаймера зазвичай не можуть вести глибоких розмов про те, що робиться навколо. Проте з ними, як правило, можна поговорити про минуле, оскільки на ранніх стадіях хвороба майже не впливає на довгочасну пам’ять. Багато хворих із задоволенням згадують про своє минуле. Тож попросіть їх розповісти вам якусь із їхніх улюблених історій, навіть якщо ви чули її уже чимало разів. Побачите, що це їх дуже втішить і, можливо, дасть нагоду тому, хто постійно доглядає за хворим, трохи відпочити. Пропонуючи піклувальнику посидіти з хворим якийсь час або навіть цілий день, ви зробите для нього неоціниму послугу й він зможе набратися нових сил для подальшого догляду.

[Рамка на сторінці 12]

Як справлятися з нетриманням

ХОЧА для декого нетримання сечі та калу «здається останньою краплею,— говориться в листку порад «Нетримання»,— цю проблему можна певною мірою усунути або ж зробити її менш неприємною». Пам’ятайте, що хворий, можливо, не завжди страждатиме від нетримання. Часом воно є наслідком того, що людина щось сплутала або не встигла дійти до туалету. Крім того, нетримання може бути тимчасовим, оскільки часто проблеми, які його спричиняють, піддаються лікуванню. Тому, можливо, потрібно звернутися до лікаря.

У будь-якому випадку, з нетриманням легше справлятися, якщо хворий носить одяг, котрий можна швидко одягти й зняти, і спеціальні труси, а також коли покласти на матрац та крісла непромокальну підстилку. Але слідкуйте за тим, щоб вона не торкалася шкіри хворого, бо це викликає подразнення шкіри та неприємні відчуття. Перш ніж одягти хворого, добре обмийте його теплою водою з милом і ретельно витеріть. Усуньте з дороги до туалету всі перешкоди, щоб людина могла туди швидко й безпечно дістатися. Також можна на ніч залишати світло поблизу туалету, щоб його було легше знайти. Оскільки на цій стадії недуги хворому може бути важко підійматися й сідати, він менше боятиметься ходити в туалет, якщо там у відповідних місцях розмістити невеличкі поручні, за які він міг би схопитися.

«Жартуйте, якщо можете,— радить Лондонське товариство по боротьбі з хворобою Альцгаймера,— часто це допомагає зняти напругу». Як же піклувальнику справитися з усіма цими труднощами? Одна досвідчена піклувальниця каже: «Будьте терпеливими, лагідними, люб’язними й тактовними, і тоді хворий ніколи не почуватиме себе приниженим та не боятиметься, що його поставлять у незручне становище або присоромлять».

[Рамка на сторінці 13]

Чи варто переселити хворого?

НА ЖАЛЬ, через погіршення стану здоров’я може виникнути потреба переселити хворих на недугу Альцгаймера до їхніх родичів або перевезти в будинок для пристарілих. Однак перед тим, як прийняти рішення про зміну оточення хворого, слід розглянути деякі важливі фактори.

Через переїзд людина може повністю втратити орієнтацію. Д-р Ґеррі Беннетт розповідає про хвору, яка раніше часто блукала й навіть губилася, проте могла жити сама і якось давати собі раду. Рідні ж вирішили, що її потрібно переселити ближче до них, тоді вони зможуть ліпше опікуватися нею.

«На її біду,— говорить д-р Беннетт,— нова квартира так ніколи й не стала для неї домом... Вона там не прижилась і почала потребувати ще більшої допомоги, оскільки не могла давати собі раду на новому місці сама. Кухня була для неї чужою. Дорогу до туалету вона також не могла запам’ятати, тому у неї почалося нетримання сечі та калу. Хоча родичі діяли з найліпших спонук, але результати були жахливими й уже не залишалося іншого виходу, крім стаціонарного догляду» («Хвороба Альцгаймера та інші стани сплутаності свідомості»).

Проте що робити, коли немає іншого виходу, як тільки помістити хворого в лікувальний заклад? Звичайно, прийняти таке рішення нелегко. Кажуть, що це найнеприємніше рішення для піклувальників, «через яке їх не полишає почуття вини». Їм здається, ніби вони здались і покинули дорогу людину.

«Це природна реакція,— каже одна медсестра, яка багато років працює з хворими на недугу Альцгаймера,— однак не слід так себе винуватити». Чому? «Тому що,— відповідає вона,— найбільше треба турбуватися про догляд і безпеку [хворого]». Доктори Олівер і Бок погоджуються з нею: «Мабуть, найважче [піклувальнику] погодитися з думкою, що він повністю виснажився і що з хворобою більше неможливо боротися в домашніх умовах». Проте, зваживши всі за і проти, деякі піклувальники можуть прийти до висновку, що «найліпше для хворого... переїхати в будинок для пристарілих» («Хвороба Альцгаймера: як піклувальнику справлятися з емоційними проблемами»).