Що можуть робити піклувальники

«МЕНЕ завжди дивувало, як по-різному [люди] дають собі раду з проблемами,— говорить Марґарит, професійний медик з Австралії, яка багато років має справу з хворими на недугу Альцгаймера та їхніми піклувальниками. «Деякі сім’ї справляються з неймовірними труднощами, що випали на їхню долю,— продовжує вона,— а інші почувають себе повністю безпорадними, як тільки зауважують у когось незначні зміни особистості». (Цитується у книжці «Коли я стаю застарим для мрій»).

У чому ж річ? Однією з причин можуть бути стосунки між людьми, які існували ще до хвороби. Сім’ям, в яких панує любов і взаєморозуміння, легше давати собі раду. А коли про хворого на недугу Альцгаймера добре піклуються, тоді з ним менше проблем.

Незважаючи на зниження розумових здібностей, хворі переважно відгукуються на любов і увагу аж до останніх стадій недуги. «Слова — це не єдиний засіб спілкування»,— зазначається у листку порад «Спілкування», виданому Лондонським товариством по боротьбі з хворобою Альцгаймера. Піклувальникам потрібно усвідомлювати важливість несловесного спілкування, що включає у себе привітний, ласкавий вираз обличчя і лагідний голос. Не слід також забувати про зоровий контакт, чітку, спокійну мову та часте вживання імені хворого.

«Підтримувати спілкування не тільки можливо,— говорить Кеті, про яку згадувалося у попередній статті,— але й необхідно. Сповнений любові та ніжності дотик, лагідний голос і навіть сама ваша присутність — все це сприяє тому, що дорога вам людина почуває себе безпечно й спокійно». Лондонське товариство по боротьбі з хворобою Альцгаймера робить такий підсумок: «Любов може допомогти вам залишатися близькими, особливо коли спілкуватися стає дедалі важче. Тримайте хворого за руку, сидіть поруч, обнявши його, та розмовляйте з ним м’яким голосом. Цим ви покажете, що й далі піклуєтеся про нього».

Коли між піклувальником і хворим існують добрі взаємини, вони можуть сміятися разом, навіть якщо хворий зробить помилку. Наприклад, один чоловік згадує, як його психічно хвора дружина якось, стелячи ліжко, поклала ковдру під простирадло. Вони побачили це, коли лягали спати. «Вибач, любий,— сказала вона,— ото я вчудила». І обоє розсміялися.

Не ускладнюйте життя

Найліпше хворі дають собі раду в середовищі, до якого вони звикли. Їм також потрібно мати розпорядок дня. Для цього можна використати великий календар, на якому чітко зазначити, що й коли слід робити. «Коли людину переміщають у невідоме для неї оточення,— пояснює д-р Ґеррі Беннетт,— наслідки можуть бути жахливими. Для особи з психічним розладом дуже важливі дві речі: незмінність і постійність».

З розвитком хвороби Альцгаймера людям стає дедалі важче реагувати на слова інших. Тому, пояснюючи хворому, що він має робити, говоріть чітко й просто. Наприклад, хворий може не збагнути, що до чого, коли ви скажете йому лише: «Одягайся». Ліпше розкласти його одяг у відповідному порядку й спокійно допомогти одягнути кожну річ.

Потреба залишатися активними

Деякі хворі люблять гуляти або йти кудись із дому й часом можуть заблудитися. Прогулянки дуже корисні для них, вони допомагають зняти напругу й поліпшують сон. Однак для хворого досить ризиковано покидати дім самому. У книжці «Хвороба Альцгаймера: турбота про ваших рідних, турбота про себе» говориться: «Якщо людина, за якою ви доглядаєте, йде з дому, ситуація стає небезпечною й легко може обернутися в трагедію. Перш за все, не впадайте в паніку... Опишіть тим, хто шукає зниклу особу, її прикмети. Тримайте вдома недавні кольорові фотографії хворого»a.

Інші ж хворі можуть стати апатичними й просиджувати на одному місті цілісінький день. Спробуйте заохотити їх до занять, що приносять задоволення вам обом. Співайте разом, насвистуйте якусь мелодію або грайте на музичному інструменті. Декому подобається стукати в такт улюбленої музики або ж рухатися під неї чи танцювати. Д-р Кармел Шерідан пояснює: «Зазвичай найуспішніше впливають на людей, які страждають від хвороби Альцгаймера, заняття, що включають музику. Сім’ї часто зауважують, що, навіть коли хворі вже нічого не пам’ятають і не розуміють, вони й далі люблять слухати старі, знайомі їм пісні та мелодії».

«Я хотіла робити це»

Одній жінці із Південно-Африканської Республіки, у чоловіка якої була остання стадія хвороби Альцгаймера, подобалося проводити з ним у будинку для пристарілих кожен день. Проте з добрих спонук члени родини критикували її за це. Можливо, їм здавалося, що вона лише даремно тратить час, оскільки чоловік уже не впізнавав її й ніколи нічого не говорив. «Все ж,— сказала вона після його смерті,— я хотіла бути поруч. Медсестри мали завжди багато роботи, тому, коли він вимазувався чимось, я могла помити його й змінити одяг. Мені це приносило задоволення, я хотіла робити це. Якось, коли я везла його на інвалідному візку, він вдарився в ногу. Я запитала: «Тобі боляче?» «Ну аякже!»— відповів він. Тоді мені стало ясно, що він все ще міг відчувати й говорити».

Піклувальники справляються зі своїм нелегким завданням навіть у тих випадках, коли між ними й хворими на недугу Альцгаймера не існувало добрих стосунків перед хворобоюb. Вони отримують справжнє задоволення від самої думки, що чинять правильно й що це подобається Богові. Біблія заохочує нас ‘шанувати старого’ і ‘не зневажати матері, коли вона старенька’ (Левит 19:32; Приповістей 23:22, Хом.). Крім того, християнам наказується: «Як має вдовиця яка дітей чи внучат, нехай учаться перше побожно шанувати родину свою, і віддячуватися батькам, бо це Богові вгодно. Коли ж хто про своїх, особливо ж про домашніх не дбає, той вирікся віри, і він гірший від невірного» (1 Тимофія 5:4, 8).

З Божою допомогою багато піклувальників змогли надати добрий догляд хворим родичам, включаючи й тих, які хворіли на недугу Альцгаймера.

[Примітки]

[Рамка на сторінці 11]

Хвороба Альцгаймера та її лікування

ХОЧА на даний час проводиться випробування коло 200 можливих методів лікування хвороби Альцгаймера, поки що ця недуга залишається невиліковною. Згідно з повідомленнями, деякі препарати діють досить ефективно проти втрати пам’яті на ранніх стадіях хвороби і в окремих випадках сповільнюють розвиток самої недуги. Однак слід бути обережними, оскільки ці ліки допомагають не всім хворим, а часом навіть виявляються шкідливими. Деколи використовують препарати для лікування розладів, які нерідко супроводжують хворобу Альцгаймера, наприклад, депресія, тривога й безсоння. Перш ніж вибрати якийсь метод лікування, кожній сім’ї було б добре порадитися з лікарем і зважити всі за та проти.

[Рамка на сторінці 11]

Як можуть допомогти відвідувачі

ЧЕРЕЗ поступове зниження розумових здібностей хворі на недугу Альцгаймера зазвичай не можуть вести глибоких розмов про те, що робиться навколо. Проте з ними, як правило, можна поговорити про минуле, оскільки на ранніх стадіях хвороба майже не впливає на довгочасну пам’ять. Багато хворих із задоволенням згадують про своє минуле. Тож попросіть їх розповісти вам якусь із їхніх улюблених історій, навіть якщо ви чули її уже чимало разів. Побачите, що це їх дуже втішить і, можливо, дасть нагоду тому, хто постійно доглядає за хворим, трохи відпочити. Пропонуючи піклувальнику посидіти з хворим якийсь час або навіть цілий день, ви зробите для нього неоціниму послугу й він зможе набратися нових сил для подальшого догляду.

[Рамка на сторінці 12]

Як справлятися з нетриманням

ХОЧА для декого нетримання сечі та калу «здається останньою краплею,— говориться в листку порад «Нетримання»,— цю проблему можна певною мірою усунути або ж зробити її менш неприємною». Пам’ятайте, що хворий, можливо, не завжди страждатиме від нетримання. Часом воно є наслідком того, що людина щось сплутала або не встигла дійти до туалету. Крім того, нетримання може бути тимчасовим, оскільки часто проблеми, які його спричиняють, піддаються лікуванню. Тому, можливо, потрібно звернутися до лікаря.

У будь-якому випадку, з нетриманням легше справлятися, якщо хворий носить одяг, котрий можна швидко одягти й зняти, і спеціальні труси, а також коли покласти на матрац та крісла непромокальну підстилку. Але слідкуйте за тим, щоб вона не торкалася шкіри хворого, бо це викликає подразнення шкіри та неприємні відчуття. Перш ніж одягти хворого, добре обмийте його теплою водою з милом і ретельно витеріть. Усуньте з дороги до туалету всі перешкоди, щоб людина могла туди швидко й безпечно дістатися. Також можна на ніч залишати світло поблизу туалету, щоб його було легше знайти. Оскільки на цій стадії недуги хворому може бути важко підійматися й сідати, він менше боятиметься ходити в туалет, якщо там у відповідних місцях розмістити невеличкі поручні, за які він міг би схопитися.

«Жартуйте, якщо можете,— радить Лондонське товариство по боротьбі з хворобою Альцгаймера,— часто це допомагає зняти напругу». Як же піклувальнику справитися з усіма цими труднощами? Одна досвідчена піклувальниця каже: «Будьте терпеливими, лагідними, люб’язними й тактовними, і тоді хворий ніколи не почуватиме себе приниженим та не боятиметься, що його поставлять у незручне становище або присоромлять».

[Рамка на сторінці 13]

Чи варто переселити хворого?

НА ЖАЛЬ, через погіршення стану здоров’я може виникнути потреба переселити хворих на недугу Альцгаймера до їхніх родичів або перевезти в будинок для пристарілих. Однак перед тим, як прийняти рішення про зміну оточення хворого, слід розглянути деякі важливі фактори.

Через переїзд людина може повністю втратити орієнтацію. Д-р Ґеррі Беннетт розповідає про хвору, яка раніше часто блукала й навіть губилася, проте могла жити сама і якось давати собі раду. Рідні ж вирішили, що її потрібно переселити ближче до них, тоді вони зможуть ліпше опікуватися нею.

«На її біду,— говорить д-р Беннетт,— нова квартира так ніколи й не стала для неї домом... Вона там не прижилась і почала потребувати ще більшої допомоги, оскільки не могла давати собі раду на новому місці сама. Кухня була для неї чужою. Дорогу до туалету вона також не могла запам’ятати, тому у неї почалося нетримання сечі та калу. Хоча родичі діяли з найліпших спонук, але результати були жахливими й уже не залишалося іншого виходу, крім стаціонарного догляду» («Хвороба Альцгаймера та інші стани сплутаності свідомості»).

Проте що робити, коли немає іншого виходу, як тільки помістити хворого в лікувальний заклад? Звичайно, прийняти таке рішення нелегко. Кажуть, що це найнеприємніше рішення для піклувальників, «через яке їх не полишає почуття вини». Їм здається, ніби вони здались і покинули дорогу людину.

«Це природна реакція,— каже одна медсестра, яка багато років працює з хворими на недугу Альцгаймера,— однак не слід так себе винуватити». Чому? «Тому що,— відповідає вона,— найбільше треба турбуватися про догляд і безпеку [хворого]». Доктори Олівер і Бок погоджуються з нею: «Мабуть, найважче [піклувальнику] погодитися з думкою, що він повністю виснажився і що з хворобою більше неможливо боротися в домашніх умовах». Проте, зваживши всі за і проти, деякі піклувальники можуть прийти до висновку, що «найліпше для хворого... переїхати в будинок для пристарілих» («Хвороба Альцгаймера: як піклувальнику справлятися з емоційними проблемами»).

[Ілюстрація на сторінці 10]

Допомагайте хворому не втрачати контакту з навколишнім світом.