ЩОБ описати те, як звістка про Царство поширювалась в Грузії, доречно згадати Ісусів приклад про закваску (Матв. 13:33). Подібно як схована в борошні закваска, духовний ріст у цій території спершу був непомітним. Проте за деякий час дія «закваски» стала очевидною — добра новина почала невпинно ширитися і змінювати життя багатьох.

Хочемо розповісти вам захопливу й зворушливу історію Божих служителів у Грузії, котрі «як у сприятливий, так і у важкий час» виявляли любов, віру, відданість, ревність та мужність (2 Тим. 4:2).

Територія. Грузія славиться своїми величними мальовничими горами. Засніжені вершини деяких із них здіймаються на понад 4500 метрів. Географічно країна поділяється на дві частини — Східну і Західну Грузію. До кожної з них входить по кілька регіонів зі своїм кліматом, звичаями, музикою, танцями та кухнею.

Населення. Тут проживає 3,7 мільйона мешканців, переважно це етнічні грузини.

Релігія. Більшість населення сповідує православ’я, а приблизно 10 відсотків — іслам.

Мова. Грузинська не є споріднена з жодною мовою сусідніх країн. Згідно з історичними джерелами, грузини мають унікальний алфавіт, створений ще до нашої ери.

Господарство. Багато хто з тамтешніх мешканців живе з сільського господарства. Останнім часом значний прибуток грузинській економіці приносить туризм.

Клімат. Для східної частини Грузії характерний помірний клімат. А от на узбережжі Чорного моря, що на заході, переважає субтропічний клімат, завдяки чому там рясно родять цитрусові.

Їжа. Чільне місце в грузинській кухні займає хліб, адже він є на столі завжди. Його зазвичай випікають у глиняних печах. Також серед грузинів дуже популярне густе рагу з різними прянощами та свіжими травами. Свою давню історію в Грузії має виноробство. Тут вирощують приблизно 500 місцевих сортів винограду. Традиційно для бродіння і зберігання вина тутешні винороби використовують велетенські глиняні чани. Чимало родин мають власні виноградники і виготовляють домашнє вино.

ЩЕ З 1920-х років Дослідники Біблії ревно звіщали добру новину щирим шукачам правди в Грузії. У 1924 році в Бейруті (Ліван) було відкрито офіс для нагляду за проповідницькою працею в таких країнах, як Вірменія, Грузія, Сирія і Туреччина.

Хоча тоді на території Грузії вже сіяли насіння правди, це не приносило видимих результатів (Матв. 13:33). Однак пройшов час, і звістка про Царство стала ширитися та змінювати життя багатьох мешканців цієї країни.

Він прагнув справедливості

Коли вибухнула Друга світова війна, Васо Квеніашвілі був підлітком. Оскільки Грузія входила тоді до складу Радянського Союзу, його батька відразу забрали в армію. На той час мати хлопця вже померла. Васо був найстаршою дитиною в сім’ї, і, щоб прогодувати себе та молодших братів і сестру, почав красти.

Потім Васо приєднався до банди і невдовзі вже займався організованою злочинністю. «Мені здавалось,— розповідає Васо,— що в кримінальному світі більше справедливості, ніж серед інших людей чи навіть в уряді». Згодом він усвідомив, що того, чого шукає, нема ніде у світі. Васо каже: «Я дуже прагнув знайти справедливість».

Через деякий час Васо заарештували за кримінальну діяльність і вислали у виправно-трудовий табір до Сибіру. Там він познайомився з ув’язненим за віру Свідком Єгови. Васо розказує: «Врешті-решт я знайшов те, що так довго шукав! У нас не було жодної літератури, але я дуже старався запам’ятати все, що говорив з Біблії той брат».

У 1964 році Васо звільнили. Повернувшись до Грузії, він намагався розшукати Свідків, але марно. Увесь той час він листувався зі Свідком, з яким познайомився в Сибіру. На жаль, цей вірний брат помер і Васо втратив будь-який контакт з Божими служителями. Йому довелося чекати майже два десятиліття, поки він знову знайшов Свідків. Та про це трохи згодом.

Труднощі обернулись на благословення

Для Валентини Міміношвілі, юної грузинської дівчини, перебування в нацистському концтаборі обернулося на благословення, адже там вона познайомилася зі Свідками Єгови. Валентину глибоко зворушила їхня незламна віра, а також біблійні істини, про які вони розповідали.

Коли після війни Валентина повернулась додому, то відразу стала ділитися біблійними знаннями з іншими. Це привернуло увагу місцевої влади, і Валентину засудили до десяти років виправних таборів у Росії. Там вона зустріла Свідків і незабаром охрестилася.

Після звільнення з табору 1967 року Валентина переїхала на захід Грузії і знову почала проповідувати вже з більшою обачністю. Вона й не здогадувалась, що стане відповіддю на чиюсь щиру молитву.

Єгова вислухав її молитви

У 1962 році сестра Антоніна Гудадзе, яка народилася в Сибіру і пізнала правду від виселених Свідків, переїхала до Грузії, бо її невіруючий чоловік захотів повернутися на батьківщину. Вони оселилися в місті Хашурі, що на сході країни. Але там їй було дуже важко без одновірців.

Антоніна розповідає, як Єгова відповів на її молитви: «Пригадую, я отримала від мами з Сибіру посилку, в якій була вправно захована біблійна література. Так впродовж шести років мені постачали духовну поживу. Я завжди дякувала Єгові за підтримку, турботу та підбадьорення».

Все ж Антоніні бракувало християнського товариства. Вона продовжує: «Я безперестанку благала Єгову допомогти мені знайти братів і сестер. І ось одного дня в магазин, де я працювала продавцем, завітали дві жіночки. Вони спитали, чи мене звати Антоніна. Подивившись на їхні привітні обличчя, я зрозуміла, що це мої духовні сестри. Ми тоді довго обіймалися і плакали».

Однією з тих сестер була Валентина Міміношвілі. Можете уявити радість Антоніни, коли вона дізналась, що на заході Грузії проходять зібрання. Відтоді вона раз на місяць відвідувала їх, хоча це було за 300 кілометрів від її дому.

Насіння правди проростає в Західній Грузії

У 1960-х роках деякі Свідки, зазнаючи переслідувань від влади, переїжджали в інші частини Радянського Союзу, де було трохи спокійніше. Одним з них був енергійний та ревний брат Володимир Гладюк. Він переїхав 1969 року з України до міста Зугдіді, що на заході Грузії.

Спершу приїжджі брати проводили зібрання російською мовою. З часом на них стало регулярно приходити все більше і більше грузинів, тому зібрання почали проводити грузинською. Проповідницька праця приносила добрі результати, і в серпні 1970 року охрестилося 12 місцевих жителів.

Навесні 1972 року Володимир разом з сім’єю переїхав ще далі на захід, до міста Сухумі, що на березі Чорного моря. Цей брат розповідає: «Ми вели насичене духовне життя і були вдячні Єгові за рясні благословення. Збір ріс дуже швидко». Тієї весни в Сухумі вперше провели Спомин, на який прийшло 45 осіб.

«Я ловила буквально кожне їхнє слово»

Бабуца Джеджелава, якій сьогодні за 90, була серед тих, хто на початку 1973 року швидко прийняв правду в Сухумі. Вона пригадує: «Якось я помітила, як четверо жінок щось жваво обговорюють. Двоє з них були монахинями, а двоє, як я пізніше довідалась, Свідками Єгови». Однією з тих сестер була Люба, дружина Володимира Гладюка, а інша — Ітта Сударенко, ревна піонерка з України.

Бабуца розповідає: «Пригадую, тоді я ловила буквально кожне їхнє слово». Коли вона почула, що Бог має ім’я, то відразу долучилась до розмови і попросила показати це ім’я в Біблії. Після цього Бабуца стала просто засипати сестер запитаннями, тож розмова тривала аж три години.

Жінка боялась, що більше не побачить Свідків, і схвильовано запитала:

— Невже ви підете і так просто мене лишите?

— Ні, ми не залишимо вас, ми прийдемо наступної суботи,— заспокоїли її сестри.

Неважко збагнути, як раділа Бабуца, коли наступної суботи сестри прийшли, як і обіцяли. З нею відразу розпочали біблійне вивчення. Під кінець вивчення Бабуца знову занепокоїлась. «Я знайшла Божих людей,— подумала вона,— і повинна зробити все можливе, щоб не втратити контакту з ними».

У Бабуци виник план. «Мені було відомо, що Люба заміжня,— розповідає вона.— А про Ітту я не знала нічого, тож поцікавилась, чи має вона чоловіка. Коли Ітта сказала, що неодружена, я запропонувала їй переселитися до мене. Я пояснила: “У мене є два ліжка, а між ними лампа. Ми можемо класти під лампу Біблію і навіть вночі її обговорювати”». Ітта прийняла запрошення і переїхала жити до Бабуци.

«Бувало, ночами я лежала і роздумувала над тим, про що дізнавалася з Біблії,— розповідає Бабуца.— І, коли в мене виникало якесь запитання, я будила Ітту й казала:

— Ітто, бери свою Біблію! Я маю запитання.

— Так-так, люба, зараз,— відповідала Ітта, протираючи очі, а тоді брала Біблію і знаходила мені відповідь».

Через три дні після приїзду Ітти Бабуца сама почала проповідувати.

Бабуца мала близьку приятельку Нателу Чаргеїшвілі. Бабуца розповідає: «Мені здавалось, багатство не дасть Нателі пізнати правду, але, на щастя, я помилялася. З першої розмови правда торкнулася її серця». Невдовзі подруги вже ревно проповідували усім друзям, співробітникам та сусідам.

Християнські зібрання відігравали важливу роль у духовному рості тих, хто недавно познайомився з правдою. Усі — як недавно охрещені, так і досвідчені служителі Єгови — охоче надавали свої домівки для проведення зібрань. Коли на зібрання приходили нові, їх гостинно приймали, і це сприяло зміцненню братерських уз у зборі.

Зазвичай, коли кілька зацікавлених були готові до хрещення, брати таємно організовували спеціальні зібрання. У серпні 1973 року запланували провести таке зібрання неподалік Сухумі, на березі Чорного моря. Однак 35 осіб, які хотіли охреститися, так і не встигли цього зробити, адже над’їхала міліція, зірвала це зібрання та арештувала деяких братів і сестер, у тому числі Володимира Гладюка.

Як тільки Володимир та інші брати звільнилися, то відразу зв’язалися з тими, хто хотів охреститися. Пройшло два дні після першої спроби, і хрещення все-таки відбулося. Володимир пригадує: «Ми відчували, що Єгова з нами. Після хрещення ми спільно помолилися і подякували йому за все».

Протидія сприяє поширенню доброї новини

Через два дні після того Володимира Гладюка заарештували знову. Пізніше його, Ітту Сударенко та Нателу Чаргеїшвілі засудили до кількох років позбавлення волі. Хоча це дуже засмутило тамтешніх Свідків, вони вирішили і далі ревно виконувати служіння, щоправда, вже обережніше.

Щоб не привертати уваги місцевої влади, вісники їздили проповідувати в інші міста та села. Тож завдяки протидії добра новина ширилась на більшій території.

Під час комуністичного режиму Свідки, котрі жили в більших містах, проповідували на тихих вуличках і в парках. Вони заводили розмови з людьми, які приїжджали з інших міст та сіл до своїх родичів або за покупками. Якщо хтось виявляв інтерес до правди, у нього брали адресу і домовлялися про зустріч.

Бабуца Джеджелава, як і деякі інші вісники, багато подорожувала західною Грузією. Вона пригадує: «У мене були родичі в різних містах, тому мої часті поїздки ні в кого не викликали підозр. Через два роки я вже вивчала Біблію приблизно з двадцятьма особами в Зугдіді й п’ятьма в Чхороцку. Усі вони згодом охрестилися».

Потреба в літературі грузинською

За деякий час постала гостра потреба в біблійній літературі грузинською мовою. Вісники під час повторних візитів чи біблійних вивчень побачили, що зацікавленим дуже потрібна Біблія та література мовою, яку б вони добре розумілиa.

Бабуца пригадує, як важко було проводити біблійні вивчення без жодної публікації грузинською. Вона розповідає: «Я мала лише Біблію та кілька публікацій російською, тому часто доводилося перекладати зацікавленим матеріал для вивчення». Ця ревна сестра, не маючи нічого, крім словника, перекладала грузинською статті з наших журналів. Їй навіть вдалося перекласти все Євангеліє від Матвія!

Зацікавлені дуже цінували статті рідною мовою, тому багато хто переписував їх для власного користування. Оскільки в ті часи було важко знайти Біблію грузинською, дехто із зацікавлених став сучасним «переписувачем» Божого Слова.

«Я переписував Грецькі Писання цілими днями»

Перекладені публікації переходили з рук в руки, щоб і вісники, і зацікавлені могли по черзі читати їх. Для цього кожному давалося лише кілька днів або тижнів. А коли серед братів з’явився примірник Грецьких Писань сучасною грузинською, то одна сім’я виявила бажання переписати його.

Рауль Карчава мав лише 13 років, коли батько попросив його переписати Грецькі Писання. Рауль розповідає: «Щоб заохотити мене, тато купив цілу пачку зошитів та різні ручки й олівці. І, хоча я трохи переживав, все ж погодився на це нелегке завдання. Я переписував Грецькі Писання цілими днями, і лише час від часу зупинявся, щоб хоч трохи перепочили руки».

Родичі Рауля дуже зраділи, коли брати погодилися залишити хлопчику книжку ще на кілька тижнів, аби він встиг закінчити цю колосальну працю. Лише за два місяці Рауль переписав усі 27 книг Християнських Грецьких Писань!

Кількість зацікавлених постійно зростала, і відданим переписувачам було вже не під силу задовольняти їхню потребу в духовній поживі. Тому відважні вісники взялися за досить ризиковану справу — розмножувати біблійну літературу у своїх домівках.

Проповідницька праця в західній Грузії набувала щораз більшого розмаху. А що відбувалося на сході країни? Чи отримували духовну допомогу щирі шукачі правди в столиці Грузії, Тбілісі, зокрема згаданий раніше Васо Квеніашвілі?

Правда досягає столиці

Упродовж 1970-х років радянська влада, борючись зі Свідками, часто змушувала їх переселятися з одного місця до іншого. Саме це сталося з Олексієм і Лідією Курдасами, які переїхали з України до Тбілісі. За віру вони провели багато років у радянських виправних таборах.

Курдаси ділилися біблійною правдою з Зауром та Етері Кессаєвими, які були дуже релігійними людьми. Їхній доньці Ларисі було тоді 15 років. Ось що вона розповідає про першу зустріч з Олексієм і Лідією: «На початку ми доводили їм, що єдина правдива релігія — це православна, але після кількох розмов наші докази вичерпалися. Їхні ж аргументи завжди підтверджувалися Біблією».

Лариса продовжує: «Коли ми ходили до церкви, я часто читала Десять заповідей, написаних на стіні між двома іконами. Проте коли брат Олексій прочитав нам Вихід 20:4, 5, я була просто приголомшена. Тієї ночі я не могла спати, бо думала: “Невже, поклоняючись іконам, ми порушуємо Божу заповідь?”»

Лариса прагнула вирішити для себе це питання, тож наступного ранку побігла до місцевої церкви і знову прочитала заповідь: «Не роби собі різьбленого ідола... Не вклоняйся і не служи їм». Нарешті вона збагнула значення цих слів. Згодом Лариса та її батьки охрестилися, ставши одними з перших Свідків у Тбілісі.

Зусилля знайти справедливість винагороджені

Приблизно через 20 років після першого знайомства з правдою Васо Квеніашвілі зустрів людину, яка відвідувала зібрання Свідків Єгови в Тбілісі. Його радість важко описати словами, адже він так довго чекав цієї зустрічі!

Щоправда, спершу місцеві Свідки з підозрою ставились до Васо, який був знаний за своє кримінальне минуле. Дехто боявся, що він може доносити на Свідків органам влади. Тому Васо протягом чотирьох років забороняли відвідувати християнські зібрання.

Але коли брати переконалися в тому, що у Васо немає злих намірів, то дозволили йому приєднатися до місцевого збору і охреститися. Нарешті Васо міг наближатися до «Бога справедливості», якого він шукав з юності! (Ісаї 30:18). Брат Васо ревно служив Єгові до самої смерті в 2014 році.

У 1990 році проповідницька праця вже активно велася як на заході, так і на сході Грузії. У той час 900 вісників проводили 942 біблійні вивчення. І це стало чудовою основою для майбутнього росту.

ГРУЗИНСЬКА стала однією з перших мов, якою було перекладено Біблію. У ті давні часи Святе Письмо також перекладали вірменською, коптською, латинською, сирійською та іншими мовами. Стародавні грузинські рукописи Євангелій, листів Павла та Псалмів датуються серединою V століття н. е. чи навіть ранішим часом. Протягом наступних століть Біблію стали переписувати і перекладати грузинською частіше, тому з’явилося кілька нових перекладівa.

Біблія мала колосальний вплив на літературу та культурні цінності грузинів. Наприклад, трагічна оповідь про царицю Шушанік, написана, ймовірно, наприкінці V століття, містить чимало прямих і перефразованих цитат з Біблії. Також поет Шота Руставелі у своїй епічній поемі «Витязь у тигровій шкурі» («Вепхіс ткаосані»), складеній 1220 року, розкриває християнські моральні цінності та порушує такі теми, як дружба, щедрість і любов до незнайомців. Ці біблійні цінності донині залишаються для грузинів моральними ідеалами.

У 1991 році Радянський Союз розпався і Грузія стала незалежною державою. Але через такі політичні зміни та неспокій в суспільстві дуже погіршилися умови життя. Як пригадує Генаді Гудадзе, котрий у ті роки служив районним наглядачем, людям доводилося майже цілий день стояти в черзі за хлібом.

Свідки в ті часи звикли ділитися правдою прямо в чергах. Генаді розповідає: «У той важкий період здавалося, що всі прихильно ставилися до правди. Ми отримували сотні адрес тих, хто хотів вивчати Біблію».

Наприкінці кожного зібрання відповідальні брати зачитували список адрес зацікавлених, вісники записували їх і згодом відвідували тих людей.

Левані Сабашвілі, старійшина з Тбілісі, розказав про одне подружжя, яке теж виявило бажання, щоб їх відвідали. «Вісники розібрали всі адреси,— пригадує він,— а адреса цього подружжя залишилась. Багато хто вже проводив по кілька біблійних вивчень. До того ж до цієї сім’ї було далеко добиратися».

Через пару місяців це подружжя вдруге передало записку зі своєю адресою, проте й далі не було жодної реакції. Вони написали втретє, благаючи Свідків прийти до них, щоб бути чистими від крові (Дії 20:26, 27). Левані продовжує: «Люди якраз святкували Новий рік, і ми не проповідували від дому до дому. Все ж ми вирішили більше не зволікати і відвідати ту пару».

Цим духовно спраглим подружжям були Роїні та Нана Грігалашвілі. Вони не могли повірити власним очам, коли одного морозного ранку на порозі свого дому побачили Левані разом з іншим братом. З ними відразу ж було розпочато біблійне вивчення. Сьогодні Роїні та Нана разом зі своїми дітьми служать сталими піонерами.

Правда досягає найвіддаленіших куточків

Серця тих, хто пізнавав правду, були переповнені вдячністю, тож вони задля поширення доброї новини охоче жертвували часом, силами та засобами. Бадрі та Маріна Копаліані попри численні сімейні обов’язки багато подорожували глухими селами, доносячи правду до тамтешніх щирих мешканців.

Не раз на вихідних це подружжя і їхні сини-підлітки Гоча й Левані виїжджали в мальовничий гірський район Душеті, що на північ від Тбілісі. Там, щоб добратися до розкиданих сіл, їм доводилося мандрувати звивистими шляхами по 150 кілометрів.

Якось одна жінка запросила Бадрі з дружиною до себе на роботу. Бадрі пригадує: «Коли ми увійшли, у великій кімнаті на нас чекало приблизно 50 людей! Спершу я розгубився, але, помолившись до Єгови, почав обговорювати з ними ознаки останніх днів з 24-го розділу Євангелія від Матвія. Хтось із присутніх здивовано запитав: “А чому нас цього не вчать священики?”».

Спомин викликає інтерес до правди

Спомин Ісусової смерті став для багатьох щирих грузинів чудовою нагодою почути правду. Наприклад, 1990 року Спомин у Тбілісі проводили у сестри Ії Бадрідзе, що дуже зацікавило її сусідів.

Сестра Ія запропонувала провести Спомин у її квартирі на 13-му поверсі. Діти допомогли їй повиносити все з вітальні, аби звільнити більше місця. Але де взяти стільки стільців для гостей? У Грузії був звичай на великі гостини брати стільці та столи напрокат. І, оскільки сестра Ія брала лише стільці, це викликало чимало запитань. «А чому ви не берете столів?— цікавилися працівники прокату.— Як же ви збираєтеся їсти?»

Завдяки ретельним приготуванням до відзначення Спомину в квартирі сестри Ії помістилося аж 200 людей! Можна зрозуміти, чому після цієї події сусіди стали цікавитися Свідками Єгови.

Незабутній Спомин

У 1992 році в різних частинах Грузії для проведення Спомину орендували великі зали. Давіт Самхарадзе, який жив у місті Горі, пригадує, що районний наглядач поцікавився їхніми приготуваннями до Спомину.

Дізнавшись, що вісники збираються проводити Спомин у приватному помешканні, районний наглядач запитав: «А у вашому місті є якийсь великий зал? Може, спробувати його орендувати?» Місцевий зал був розрахований на понад 1000 осіб, і Свідки не бачили потреби винаймати його лише для 100 з чимось вісників.

Тоді районний наглядач запропонував: «Якби кожен вісник запросив десять осіб, всі місця були б зайняті». Хоча спершу це здавалось нереальним, місцеві вісники послухались і почали ревно запрошувати людей. На їхнє здивування та радість, Спомин відвідало аж 1036 осібa!

Завзяті піонери поширюють правду на нових територіях

У 1992 році в Грузії було чимало територій, де Свідки Єгови ніколи ще не проповідували. Як добратися туди в скрутний економічний час?

Тамазі Біблая, який жив тоді на заході Грузії, пригадує: «Районний наглядач зустрівся з нами, щоб обговорити цю ситуацію. Нам було мало що відомо про служіння спеціальних піонерів. Але ми точно знали, що праця проповідування невідкладна» (2 Тим. 4:2). Тож брати вибрали 16 піонерів і призначили їх у різні території по всій Грузії. (Дивіться супровідну карту.)

У травні 1992 року в Тбілісі організували тригодинну зустріч для підбадьорення піонерів, яких призначили на п’ять місяців служити в тих територіях. Крім того, щомісяця старійшини відвідували їх і надавали духовну підтримку, а, якщо було потрібно, і матеріальну.

Піонерки Манеа Адуашвілі та Назі Жванія отримали призначення в місто Озургеті. Манеа, якій тоді було 60, пригадує: «Ми знали, що неподалік Озургеті живе жінка, котра цікавиться правдою. Приїхавши туди, ми відразу пішли до неї. Коли ми зайшли до її дому, на нас чекала не лише та зацікавлена, а ще 30 осіб, яких вона запросила. Того дня ми розпочали кілька біблійних вивчень».

Упродовж наступних місяців невтомна праця сестер приносила рясні плоди. Лише за п’ять місяців аж 12 осіб були готові до хрещення!

Їхній саможертовний дух винагороджено

Двоє братів-піонерів Павле Абдушелішвілі та Паата Морбедадзе були призначені в Цагері. Там люди тримаються давніх традицій, переплетених з ученнями загальновизнаного християнства.

Прослуживши в Цагері майже п’ять місяців, брати могли повертатися додому. Павле запросили допомагати у перекладі публікацій, до того ж наближалася зима, а зими в тій місцевості бувають дуже холодні. Цей брат постав перед вибором. Він пригадує: «Я розумів, що взимку в Цагері буде нелегко. Але комусь же треба було подбати про зацікавлених, і тому я вирішив залишитися».

Павле продовжує: «Я зупинився в місцевої сім’ї. Майже цілий день я проповідував, а надвечір ми разом з тією сім’єю проводили час біля печі у вітальні на першому поверсі. Потім я йшов до своєї кімнати нагору, вдягав шапку, залазив під товсту ковдру і так засинав».

Коли навесні старійшини приїхали до Павле, 11 осіб відповідали вимогам, щоб стати неохрещеними вісниками. І невдовзі всі вони охрестилися!

На початку 1990-х у більшості зборів Грузії був лише один старійшина чи служитель збору. Територія збору могла охоплювати декілька міст чи сіл. І, через те, що вісники жили далеко один від одного, збори зазвичай складалися з кількох груп, зібрання в яких проводилися окремо.

Джоні Шаламберідзе та Павле Абдушелішвілі, які служили у віддалених територіях, були призначені допомагати збору в Телаві, що в Кахетії. До того збору належало 300 вісників, і в ньому не було жодного старійшини. Зібрання проходили в різних місцях, оскільки збір складався з 13 окремих груп.

Джоні та Павле одразу помітили, що́ стоїть на заваді духовному поступу тамтешніх вісників. Джоні розповідає: «Багато братів мали великі поля та виноградники. А в сільській місцевості прийнято допомагати один одному, тож брати чимало часу проводили з невіруючими сусідами» (1 Кор. 15:33).

Джоні і Павле запропонували вісникам просити допомоги в одновірців, а не в інших людей. Тоді вони будуть встигати з роботою на полі і взаємно підбадьорюватися (Еккл. 4:9, 10). Джоні пригадує: «Завдяки цьому узи братерської любові у зборі ставали щораз міцнішими». Через три роки Павле і Джоні поїхали з Кахетії, але там вже служило 5 місцевих старійшин і 12 служителів збору.

Зібрання вчать проповідувати

До початку 1990-х наша діяльність була обмежена, тому Свідки в Грузії збиралися маленькими групами лише на книговивчення і вивчення «Вартової башти». І, хоча ці зібрання зміцняли віру вісників, вони не вчили їх проповідувати.

Усе змінилося з падінням комуністичного режиму. Організація Єгови стала заохочувати збори щотижня проводити Школу теократичного служіння та службове зібрання.

Наїлі Хуцішвілі та її сестра Лалі Алекперова з теплотою згадують ці зібрання. «Це був унікальний час,— каже Лалі.— Усі дуже тішилися, що в програмі братимуть участь і сестри».

Наїлі розповідає: «Пригадую один показ. На сцені сиділа сестра і читала газету. Тут почувся стук у двері, і на порозі головного входу з’явилися дві інші сестри та попрямували до сцени». Лалі додає: «Хоча ці зібрання іноді були незвичними, вони допомагали нам ставати вмілішими проповідниками».

Потреба в духовній поживі зростає

Не один рік кілька братів розмножували біблійну літературу з допомогою ручних копіювальних машин. Щоб задовольнити дедалі більшу потребу в публікаціях, брати домовилися з друкарнями, які б за помірну ціну друкували наші журнали.

Готуючи основний примірник до друку, брати виявляли винахідливість. На друкарській машинці друкували перекладений грузинською текст, а з англійського видання вирізали ілюстрації і наклеювали їх на друкований примірник грузинською. Потім в газетах вишукували гарні літери, вирізали і приклеювали їх на обкладинку англійського журналу. Грузинське видання мало виглядати точно так, як англійське. Тепер з нього можна було робити копії.

Коли стали доступними комп’ютери, двоє молодих братів, Левані Копаліані та Лері Мірзашвілі, пішли на спеціальні комп’ютерні курси. Лері пригадує: «Нам бракувало досвіду, і не все йшло гладко. Проте з допомогою Єгови ми навчилися друкувати і верстати наші журнали».

Попри ці труднощі збори по всій країні почали отримувати виготовлені тут чотириколірні журнали. Але з часом друкувати публікації в Грузії ставало щораз важче, адже потреба в літературі постійно зростала. І саме тоді організація Єгови подбала про своїх служителів у цій країні.

Поворотний момент

У 1992 році на міжнародному конгресі в Санкт-Петербурзі грузинські брати зустрілися з представниками філіалу з Німеччини. «Нам пояснили, як має відбуватися переклад,— розповідає Генаді Гудадзе,— і пообіцяли, що згодом приїдуть брати і допоможуть організувати переклад публікацій грузинською».

Однак розпочати друкування біблійної літератури грузинською мовою виявилось не так вже й легко. Грузинська має унікальний алфавіт, і Багатомовна електронна видавнича система (MEPS) на той час його не підтримувала. Тож треба було створити новий шрифт для фотонабору та друкування літератури грузинською.

Наприкінці 1970-х років сім’я Датікашвілі з дітьми емігрувала до США. Їхня донька Маріна пізнала правду. Брати попросили її допомоги, і вона приїжджала до бруклінського Бетелю та малювала кожну літеру грузинського алфавіту. Цей алфавіт додали в систему MEPS, і згодом в Німеччині вже надрукували деякі буклети та брошуру «Ось! Я творю все нове».

Допомога в організації перекладацької праці

У 1993 році з німецького філіалу до Тбілісі приїхали Міхаель Флекенштайн та його дружина Сільвія. Міхаель розповідає: «Мені пригадалась зустріч з грузинськими братами в Санкт-Петербурзі. Які ж ми були здивовані, коли через півтора року приїхали до Тбілісі і побачили, що там злагоджено працює перекладацька група!»

Через кілька місяців група з 11 перекладачів вже працювала повночасно у невеличкій квартирі, яка виконувала роль офісу. Завдяки цінному навчанню від організації Єгови збори стали регулярно отримувати духовну поживу.

Духовна пожива в час неспокою

Після розпаду Радянського Союзу в багатьох його колишніх республіках почалися громадянські заворушення та етнічні конфлікти. Не була винятком і Грузія. Тож подорожувати, а особливо перетинати державний кордон, стало доволі небезпечно.

Одного дня в листопаді 1994 року Алеко Гврітішвілі з двома іншими братами перетинав кордон. Раптом їх зупинили озброєні чоловіки й наказали вийти з авто. Алеко розповідає: «Побачивши біблійну літературу, вони дуже розлютились. Нас вишикували в ряд, ніби збиралися розстріляти. Ми почали палко молитись до Єгови. Десь через дві години один з них гаркнув: “Забирайтеся звідси разом зі своєю літературою. Ще раз побачимо вас тут, то спалимо ваше авто і покінчимо з вами!”»

Попри такі залякування брати і далі доставляли духовну поживу. Заза Джікурашвілі, який йшов на великі жертви заради того, щоб ввозити біблійну літературу в Грузію, розповідає: «Ми просто знали, що вісники потребують духовної поживи. Також нас дуже підтримували наші кохані дружини».

Алеко пригадує: «Чимало братів, які перевозили літературу, мали сім’ї». Що спонукало їх попри небезпеку виконувати цю працю? «Передусім ми робили це з вдячності та любові до Бога,— пояснює Алеко.— Ми хотіли наслідувати Єгову і так само дбати про наших дорогих одновірців».

Завдяки такому саможертовному духу впродовж років неспокою вісники завжди мали духовну поживу. Згодом брати продумали безпечніші маршрути з Німеччини до Грузії.

Вчасне підбадьорення

Коли 1995 року політична ситуація стабілізувалась, Свідки вперше організували обласний конгрес. Влітку 1996 року приблизно 6000 делегатів з усієї Грузії провели обласні конгреси в трьох містах: Горі, Марнеулі та Цнорі.

Особливо незабутнім виявився конгрес, який проходив у Горі. Вісники ще добре пам’ятали той час, коли сумнівалися, чи варто винаймати великий зал для проведення Спомину. А тепер вони організовують конгрес на понад дві тисячі присутніх і не можуть знайти відповідного приміщення. Брати вирішили провести конгрес просто неба на мальовничій території гірського кемпінгу.

Брат Како Ломідзе, який служив у комітеті конгресу, пригадує: «Після програми брати і сестри не поспішали розходитись, а співали й насолоджувались теплим християнським товариством. Було очевидно, що всі Божі служителі об’єднані міцними узами любові» (Ів. 13:35).

Візити роз’їзних наглядачів сприяють духовному росту

У 1996 році до кожного збору по всій Грузії почали робити тижневі візити роз’їзні наглядачі. Для цього, окрім братів, які служили в країні, були призначені нові районні наглядачі.

Завдяки вірному служінню цих братів, яке вони «виконували з любові», збори росли духовно та чіткіше дотримувалися теократичних вказівок (1 Фес. 1:3). З 1990 до 1997 року в країні відбувався надзвичайний ріст. У 1990 році звіт здали 904 вісники, а лише через сім років добру новину вже проповідували 11 082 вісники.

Духовний ріст, який почався кілька десятиліть тому, тепер був очевидним по всій країні. Єгова і в подальші роки рясно зливав благословення на свій народ у сонячній Грузії.

ПОЧИНАЮЧИ з кінця 1990-х Свідки Єгови в Грузії відчували особливі благословення. Тут надзвичайно зросла кількість вісників і зацікавлених. У 1998 році Спомин Христової смерті відвідало 32 409 осіб.

Однак чимало вісників, у тому числі й старійшини, були відносно новими в правді, і їм бракувало досвіду. Більшість з них потребувала навчання в різних галузях християнського служіння. Але як надати таке навчання?

Допомога від організації Єгови

У березні 1998 року до Грузії призначили Арно і Соню Тюнґлер, які закінчили додатковий курс школи «Гілеад» у Німеччині. Того ж року Керівний орган схвалив відкриття офісу в Грузії, за діяльністю якого мав наглядати філіал в Росії.

Проповідницьку діяльність у Грузії невдовзі почав координувати комітет країни. Оскільки наша діяльність була узаконена, біблійну літературу стали привозити безпосередньо з німецького філіалу (сьогодні центральноєвропейський філіал). Також реєстрація дала нам можливість купувати ділянки для будівництва Залів Царства і філіалу.

Пора теократичного навчання

За радянського режиму впродовж багатьох років заборони чимало братів і сестер не проповідували від дому до дому. Арно Тюнґлер пригадує: «Більшість вісників звикли проповідувати по вулиці, і не всі вміли свідчити від дому до дому та підтримувати у зацікавлених інтерес до правди».

Давіт Девідзе, який в травні 1999 року почав служити в нещодавно відкритому офісі, пригадує: «Тоді було вдосталь роботи і в полі, і в Бетелі. Багато про що ми читали, та не мали уявлення, як це втілити в життя. Ми спостерігали за досвідченими братами, яких прислав до нас Керівний орган, і вчилися від них».

Для братів у Грузії розпочався період інтенсивного навчання. І користь від такого навчання, як це часто буває, отримували обидві сторони: не лише ті, хто вчився, але й ті, хто приїхав навчати (Присл. 27:17). Брати-іноземці також багато чого вчилися від місцевих вісників.

Захопливі риси місцевих Свідків

Арно та Соня й досі пам’ятають те, як їх радо приймали грузинські брати і сестри. Вони зробили все можливе, аби це подружжя якнайшвидше пристосувалось до нових умов.

Соня пригадує, наскільки її вражала щедрість тамтешніх вісників. Вона розповідає: «Подружня пара, яка жила неподалік, постійно частувала нас чимось смачним. Одна сестричка брала нас у служіння, знайомила з новим збором і багато розказувала про грузинську культуру. Інша сестра терпеливо навчала нас мови».

А ось що пригадують Уоррен та Леслі Шуфельт з Канади, які приїхали до Грузії в 1999 році: «Ми були вражені й зворушені любов’ю грузинських братів і сестер. Усі вони, навіть діти, вільно виявляли щирі почуття і любов один до одного».

Призначені сюди іноземці не звертали уваги на труднощі, з якими доводилось стикатися, а зосереджувались на чудових рисах місцевих людей. Водночас своїм смиренням та приязним ставленням місіонери притягували до себе грузинських вісників.

Богобоязливі люди відгукуються на правду

Протягом 1990-х чимало щирих людей пізнавали правду. Лише в 1998 році охрестилося 1724 особи. Завдяки чому так багато грузинів зацікавлювалися біблійною звісткою?

Тамазі Біблая, який не один рік прослужив роз’їзним наглядачем, пояснює: «З давніх-давен любов до Бога була однією з характерних рис грузинів, тому вони охоче відгукуються на біблійну звістку».

Давіт Самхарадзе був викладачем Школи для проповідників Царства. Він пригадує: «Коли людина починає вивчати Біблію, родичі й сусіди часто чинять опір. Але часто, намагаючись відрадити зацікавленого від вивчення, вони самі погоджувалися вивчати».

Звістка про Царство ширилася, і завдяки цьому багато людей змінювало своє життя. У квітні 1999 року на Спомин прийшло 36 669 осіб, а це було новим найбільшим числом присутніх!

«Противників багато»

Ось що писав апостол Павло стосовно проповідницької діяльності в стародавньому Ефесі: «Переді мною відкрилися широкі двері, а з ними й доступ до діяльності, хоча противників багато» (1 Кор. 16:9). Ці слова влучно описують ситуацію, в якій опинилися Свідки в Грузії лише через кілька місяців після визначного Спомину 1999 року.

У серпні того ж року група православних екстремістів на чолі з позбавленим сану священиком Василієм Мкалавішвілі організувала в Тбілісі зборище й привселюдно спалила нашу літературу. Це спричинило переслідування, які не припинялися впродовж чотирьох років.

17 жовтня 1999 року в Тбілісі релігійні фанатики зібрали юрбу з приблизно 200 осіб і вдерлися на зібрання збору «Глдані». Розлючений натовп, озброєний киями та залізними хрестами, серйозно травмував кількох Свідків, внаслідок чого їх було госпіталізовано.

На жаль, жодного нападника не арештували, і цькування Свідків продовжувалося. Хоча урядовці, зокрема президент Шеварнадзе, суворо засудили ці акти насилля, проти злочинців не було вжито ніяких заходів. Поліція зазвичай приїжджала не в розпал нападу, а коли вже все закінчувалося.

Приблизно в той час член парламенту Грузії, Гурам Шарадзе, організував безпрецедентну наклепницьку кампанію проти Свідків, стверджуючи, що вони становлять загрозу для суспільства. Здавалося, що «сприятливий час» для проповідування доброї новини закінчився.

Організація Єгови надає підтримку

Коли в Грузії почалися переслідування, організація Єгови відразу прийшла на допомогу тамтешнім Свідкам. Брати отримали чіткі вказівки, як поводитися у разі нападу. Також їм нагадали, чому правдиві християни стикаються з протидією (2 Тим. 3:12).

До того ж організація Єгови почала захищати права наших братів у судах. Брат, який служив у юридичному відділі грузинського філіалу, розповідає: «За ті чотири роки у відповідь на безчинство прибічників Василія Мкалавішвілі ми подали більш ніж 800 скарг. Ми звертались по допомогу до урядовців та правозахисних організацій. Всесвітній центр Свідків Єгови став знайомити світову громадськість з тим, що відбувалося в Грузії, але ніщо не зупиняло тих фанатиків»a.

Наші брати і сестри не піддавалися залякуванням, а й далі збиралися разом. Щоб захистити вісників, старійшини вжили деяких заходів. Андре Карбонно, юрист з Канади, який тоді обстоював права наших одновірців, пригадує: «Один з братів завжди чергував з мобільним біля місця проведення зібрання. Як тільки він бачив, що наближається юрба, то відразу попереджав про потенційну небезпеку старійшин».

Після кожного нападу двоє представників філіалу відвідували та підбадьорювали вісників. «Вражало те, що на зібраннях вони завжди бачили щасливих усміхнених братів і сестер»,— каже Андре Карбонно.

Таку ж рішучість виявляли і зацікавлені, які не були учасниками тих подій. Андре пригадує розмову з жінкою, котра тоді захотіла стати неохрещеним вісником. Вона сказала йому: «Я дивилася все це по телевізору і побачила чітку різницю між правдивими та фальшивими християнами. А я хочу бути правдивою християнкою».

Вони сміливо захищали одновірців

У ті нелегкі роки грузинські Свідки виявили справжню віру та мужність, залишаючись активними в проповідницькій праці. Непохитну віру виявляли й вісники, які захищали одновірців у судах.

Часто у мас-медіа Свідків представляли як тих, хто розбиває сім’ї, відмовляється від медичної допомоги й діє всупереч інтересам держави. Юристи, які обстоювали наші права, ризикували своєю репутацією та кар’єрою.

Джон Бернс, юрист з Канади, котрий допомагав грузинським братам в той період, пригадує: «Місцеві Свідки-юристи були готові до співпраці. Хоча це могло відбитися на їхній кар’єрі, вони не боялися виступати в судах як Свідки Єгови». Ті сміливі вісники охоче допомагали «захищати і законно утверджувати добру новину» (Філ. 1:7).

Грузини виступають проти насилля

А тим часом Божі служителі і далі зносили переслідування. 8 січня 2001 року Свідки Єгови склали петицію з проханням захистити їх від нападів юрби і віддати під суд учасників брутальних заколотів проти мирних громадян Грузії.

Брат Бернс пояснює: «Цією петицією ми хотіли показати, що більшість грузинів не схвалює насилля над Свідками Єгови і що винуватцями цього беззаконня фактично є невеличка група релігійних фанатиків».

Лише за два тижні було зібрано 133 375 підписів від мешканців усіх частин Грузії, більшість з яких були православними. Попри те що президент Шеварнадзе ознайомився з цим документом, насиллю так і не було покладено край. Релігійні фанатики продовжували свідомо знущатися над Свідками.

Однак Єгова і далі благословляв свій народ. У той час як фанатики безупинно завдавали прикрощів Божим служителям, Єгова допомагав багатьом щирим людям звільнитися з пут фальшивої релігії.

Щирі люди покидають фальшиву релігію

Майже все життя Бабіліна Харатішвілі була відданою прихожанкою грузинської православної церкви. Коли їй було трохи за 30, вона подорожувала містами й селами та розповідала людям про життя святих.

Бабіліна, прагнучи знати більше про Бога, стала відвідувати лекції, що проходили в грузинській православній семінарії. На одній з таких лекцій священик показав книжку «Знання, яке веде до вічного життя» і заохотив присутніх взяти такий примірник у Свідків Єгови. «Ця книжка вас багато чого навчить про Біблію»,— пояснив священик.

Бабіліна була шокована — вона завжди уникала Свідків, а тут священик рекомендує їхню літературу. «Якщо я маю навчатися про Бога від Свідків Єгови,— подумала Бабіліна,— то що я роблю тут?» Вона відразу розшукала Свідків у місті Поті і почала вивчати Біблію.

Набуваючи знань з Біблії, Бабіліна робила суттєві зміни в житті. Вона розповіла: «Коли я на власні очі побачила в Біблії, що неправильно поклонятися іконам, то назавжди відмовилась від будь-якого ідолопоклонства. Я була цілковито переконана, що це правильно». Хоча Бабіліні було тоді вже під 80, вона вирішила стати Свідком Єгови.

На жаль, у 2001 році Бабіліна захворіла і невдовзі померла. Вона так і не встигла охреститися. Але згодом охрестилася її внучка Ізабела, яка тепер віддано служить Єгові.

Вона хотіла стати монахинею

Елісо Дзідзішвілі у 28-літньому віці захотіла стати монахинею. Неподалік її рідного міста Ткібулі не було жіночого монастиря, тож 2001 року вона поїхала до Тбілісі. І там, чекаючи, поки її приймуть у монастир, стала займатися репетиторством. Однією з її учениць була донька нашої сестри, яку звали Нуну.

Елісо розповідає: «Ми часто розмовляли з нею про Біблію. Я ревно обстоювала православну віру, а Нуну терпеливо показувала мені з Біблії вірш за віршем. Потім Нуну запропонувала прочитати брошуру “Чого Бог вимагає від нас?”. Коли ми розглядали цю брошуру і зачитували біблійні вірші, я побачила, що поклоніння іконам є прямим порушенням Божої заповіді».

Згодом Елісо пішла до місцевої церкви і поставила священику декілька запитань. З його відповідей вона чітко зрозуміла, що церковні вчення не ґрунтуються на Біблії (Марка 7:7, 8). Переконавшись, що Свідки навчають правди, Елісо одразу погодилася на біблійне вивчення і за короткий час охрестилася.

Протидія не змогла зупинити будівництво Залів Царства

У 2001 році щораз більша кількість зборів потребувала належних місць для проведення зібрань. Згідно з підрахунками, на той час існувала потреба приблизно в 70 Залах Царства. Тож, незважаючи на протидію релігійних фанатиків, в країні було впроваджено програму будівництва Залів Царства (Езд. 3:3).

Невдовзі будівельна група розпочала реконструкцію будівлі в Тбілісі, в якій раніше проходили зібрання кількох зборів. Потім брати відразу перейшли до двох наступних проектів: ще однієї споруди в Тбілісі та іншої в Чіатурі, що на заході Грузії.

Тамазі Хуцішвілі, який допомагав на будівельному проекті в Чіатурі, пригадує: «Щодня там працювала група з 15 чоловік. За короткий час кожен мешканець того міста вже знав, що ми будуємо новий зал. Іноді до нас доносились чутки, ніби наші противники хочуть прийти та зруйнувати Зал Царства».

Чи протидія перешкодила цьому проекту? Тамазі розповідає: «Ми продовжували трудитися, і за три місяці Зал Царства був завершений. Попри погрози противники так і не прийшли»a.

Довгоочікуване полегшення

У жовтні 2003 року почалися роботи на будівельному проекті в місті Самтредіа. Релігійні фанатики знову погрожували місцевим братам. Не встиг висохнути розчин на щойно зведених стінах, як прибула юрба нападників і зруйнувала будівлю.

Але в листопаді 2003 року в Грузії відбулися події, що принесли полегшення нашим одновірцям. До влади прийшов новий уряд, який став сприяти релігійній терпимості. Тож було заарештовано кількох православних екстремістів, які брали участь у нападах на Свідків Єгови.

Єгова зливає рясні благословення на свій народ

Після того як припинилися переслідування, Божий народ у Грузії відчув на собі рясні благословення. На обласному конгресі 2004 року було оголошено про видання «Християнських Грецьких Писань. Перекладу нового світу» грузинською мовою.

Ще одна незабутня подія відбулася на обласному конгресі 2006 року «Визволення близько!». Делегати були дуже піднесені, почувши, що з промовою виступатиме член Керівного органу Джеффрі Джексон. Якою ж приємною несподіванкою для делегатів конгресу стало оголошення брата Джексона про випуск повної «Біблії. Перекладу нового світу» грузинською мовою!

Багатьох присутніх переповнювала вдячність, і на їхніх очах були сльози радості. Ось що сказала одна сестра: «Важко передати словами наші почуття, коли ми отримали повну Біблію грузинською... Це справді історична подія». Понад 17 000 осіб були присутніми на цьому духовному бенкеті, який став знаменною подією в історії народу Єгови в Грузії.

СЛУЖИТЕЛІ Єгови в Грузії віддано проповідували добру новину, і Єгова благословляв їх за наполегливу працю. Завдяки цьому добра новина досягла майже всіх куточків країни.

Останніми роками ревні вісники й піонери присвячували більше уваги потребам тих, хто живе в рідко опрацьовуваних територіях. У гірських районах до деяких сіл та хуторів можна добратися лише канатною дорогою або на повнопривідних автомобілях.

З 2009 року кожен рік грузинський філіал, щоб заохотити вісників до служіння в таких місцевостях, надсилає всім зборам список непризначених територій. Тож чимало Свідків іде заради цього на неабиякі жертви.

Темурі та Ана Бліадзе, щойно одружившись, дізналися, що існує велика потреба у вісниках в гірському регіоні Аджарія. Хоча вони тільки-но придбали ділянку для будівництва дому, їм дуже хотілося розширити служіння.

Спочатку молоде подружжя поїхало до Аджарії на тиждень. Темурі ділиться своїми першими враженнями: «Місцеві вісники багато ходили пішки, щоб проповідувати в маленьких селах. А ми мали повнопривідний автомобіль, і я подумав, що там він би дуже знадобився».

Ана додає: «Було нелегко переїхати, бо ми дуже прив’язалися до свого збору та родини. Але ми бачили, що Єгова благословляв нас». Вже понад три роки Темурі та Ана допомагають групі в аджарському містечку Кеда.

Винахідливі піонери

Особливий внесок у проповідування у віддалених територіях роблять тимчасові спеціальні піонери. Багато з них навіть після закінчення спеціального служіння вирішують залишитися, щоб підтримати тих, з ким розпочали вивчати Біблію.

Двох сестер-піонерок — обидві мають ім’я Хатуна — призначили до мальовничого містечка Манглісі, де не було жодного Свідка. Сестри мали дуже продуктивне служіння: вже в перший місяць після приїзду вони проводили 9 біблійних вивчень, наступного місяця — 12, потім — 15, а згодом — аж 18. Піонерки хотіли і далі дбати про своїх зацікавлених, тому вирішили залишитися в Манглісі.

Щоб утримувати себе, сестрам довелося виявити неабияку винахідливість. Той, хто бував у Манглісі, неодмінно куштував місцеві ласощі — варення з соснових шишок, відоме своїми цілющими властивостями. Тож сестрички збирали зелені шишки, готували з них варення і продавали його на ринку. Але несподівано в них з’явилося нове джерело прибутку.

Одного дня зацікавлена принесла їм кілька курчат. Вона розповіла, що її квочка невідомо де висиджувала яйця і привела додому малих курчат. Тож жінка захотіла поділитися цим неочікуваним виводком зі своїми вчительками. Оскільки одна з сестер мала досвід у розведенні курей, вони вирішили організувати невеличку птахоферму і з цього жити.

Хатуна каже: «З допомогою Єгови, одновірців та зацікавлених ми прослужили в Манглісі п’ять років». Сьогодні в цьому мальовничому містечку вже організована група.

Служіння в іншомовному полі

Упродовж останніх років до Грузії з’їжджаються іноземці. Чимало піонерів зрозуміли, що відкриваються нові горизонти для служіння. Тому вони почали вивчати різні мови, як-от: азербайджанську, англійську, арабську, китайську, перську та турецьку.

Одні піонери приєдналися до іншомовних груп і зборів у Грузії, а інші переїхали в країни, де більша потреба у вісниках. Брати Гіоргі і Гела, яким було трохи за 20, перебралися до сусідньої країни. «Ми хотіли віддавати Єгові найкраще, і чудовою можливістю для цього став наш переїзд»,— розповідає Гіоргі.

Пригадуючи той час, Гела каже: «Служачи старійшиною в такій території, я багато чого навчився. Так приємно усвідомлювати, що Єгова послуговується тобою, щоб дбати про своїх овечок» (Ів. 21:17).

Гіоргі додає: «Були й труднощі, але ми зосереджувались на служінні та не допускали неправильних думок. Ми розуміли, що просто робимо те, що повинні робити».

Ще один брат, якого також звати Гела, кілька років служив у Туреччині. Він пригадує: «На початках я ледве давав собі раду з місцевою мовою, тому було важко отримувати радість від служіння. Але коли я зрештою заговорив з братами і сестрами та з людьми в території, моєму щастю не було меж».

А ось що каже Ніно, яка понад 10 років служить піонеркою в Стамбулі: «З першого дня мого переїзду я відчувала підтримку Єгови. Служачи піонером в іншомовному полі, ти майже щодня маєш випадки, про які можна писати в “Щорічнику”».

Багато вісників, з якими ми познайомилися на сторінках цієї книжки, пам’ятають «про свого Величного Творця у дні молодості» (Еккл. 12:1). До речі, у Грузії служить 3197 піонерів і третина з них ще навіть не має 25 років. Завдяки чому ці молоді люди такі активні?

На це, схоже, впливає кілька чинників. По-перше, у Грузії в сім’ях підтримують дуже близькі стосунки. Константіне, який виховав у правді п’ятьох дітей, розповідає: «Я почав тягнутися до правди, коли усвідомив, що Єгова є дбайливим Батьком. Ставши татом, я вирішив робити все можливе, аби діти почувалися зі мною невимушено».

Малхазі з дружиною виховує трьох дітей. Вони також з усіх сил стараються зміцнювати сімейні узи. Малхазі каже: «Час від часу ми просимо дітей подумати про те, що́ вони цінують у нас та у рідних братах і сестрі. Потім вони діляться своїми думками на сімейному поклонінні. Так ми вчимо дітей бачити добре в інших і цінувати їх».

«Тепер у мене справді змістовне життя!»

Внесок у духовний ріст дітей роблять не лише батьки. Старійшини намагаються якомога раніше залучати молодь до діяльності збору. Несторі, який охрестився в 11 років, каже: «Вже змалечку я отримував різні маленькі завдання від старійшин і завдяки цьому почувався частиною збору».

Також вкрай важливими є добрий приклад і підтримка старійшин збору. Коба, один з братів Несторі, розказує: «На відміну від своїх братів і сестер, у підліткові роки я був бунтівною дитиною. Один молодий старійшина, який став для мене гарним прикладом, завжди намагався розуміти мене і ніколи не засуджувати. Він допоміг мені повернутися до Єгови».

Сьогодні Несторі, Коба і їхня сестра Марі служать разом у віддаленій території. Коба каже: «Тепер у мене справді змістовне життя!»

«Мої діти і далі ходять у правді»

Філіал також старається допомагати батькам у вихованні дітей, залучаючи християнську молодь до теократичних проектів. Один член комітету філіалу зауважив: «Ми дуже цінуємо нашу молодь і стараємось підтримувати їх у досягненні духовних цілей».

Тісна співпраця та спілкування зі зрілими братами і сестрами теж позитивно впливають на молодих. Мамука, який працював з одновірцями з багатьох країн на будівництві Залу конгресів у Тбілісі, пригадує: «Такі міжнародні проекти дали мені чудову нагоду багато навчитися від інших. Я не лише набув практичних умінь, але й взяв для себе цінні духовні уроки».

Завдяки близьким родинним стосункам, заохоченню від старійшин та гарним прикладам молодь у Грузії духовно процвітає. Їхні батьки мають такі ж почуття, як апостол Іван. Свого часу він написав: «Не маю більшої радості, ніж чути, що мої діти і далі ходять у правді» (3 Ів. 4).

Розширення перекладацької праці

У 2013 році Керівний орган заохотив усі філіали проаналізувати, чи на території, за якою вони наглядають, є потреба перекладати біблійні публікації ще іншими мовами. Це робилося для того, аби якнайбільше людей почули добру новину рідною мовою.

Тож грузинський філіал вирішив розпочати переклад сванською та мегрельською мовами. Ці дві мови настільки споріднені з грузинською, що дехто вважає їх просто діалектами.

Ревні піонери зі Сванетії написали: «Свани щиро цікавляться духовним і мають глибоку повагу до Біблії. Навіть ті, хто спершу не хотів брати нашу літературу, згодом брали публікації, перекладені їхньою рідною мовою».

Вісники, які розмовляють мегрельською, були зворушені до сліз, коли почали проводити зібрання їхньою мовою. Молодий піонер, на ім’я Гіга, зізнається: «Тепер на зібраннях я можу вільно висловлювати свої думки. Мені більше не потрібно подумки все перекладати, перш ніж дати коментар».

Зурі, який служить старійшиною в такому зборі в селі Ткаія, розповідає: «У моєму житті було чимало зворушливих моментів, як радісних, так і сумних, але вони ніколи не викликали у мене сліз. Та коли на зібранні вперше заспівали пісні Царства мегрельською, плакали усі, в тому числі я».

Нещодавні визначні події

У суботу, 6 квітня 2013 року, в історії Свідків Єгови у Грузії відбулася особлива подія. Дейвід Сплейн з Керівного органу виголосив промову з нагоди присвячення реконструйованого та розбудованого філіалу, а також нового Залу конгресів і будівлі для проведення біблійних шкіл. На цю урочистість приїхало 338 делегатів з 24 країн, тож місцеві Свідки мали нагоду відкрити для гостей не лише свої помешкання, але й серця.

Наступного дня завдяки аудіо- та відеозв’язку спеціальну промову Дейвіда Сплейна слухало 15 200 осіб, які зібралися у своїх залах для поклоніння Єгові по цілій Грузії. Це була найбільша в історії Грузії теократична подія за участю делегатів з інших країн. Було зворушливо бачити, яке підбадьорення і радість відчували брати і сестри. Один молодий брат сказав: «Тепер я уявляю, яким буде життя в новому світі».

Також справжнім благословенням для народу Єгови в Грузії стала Біблійна школа для подружніх пар, яка тепер називається Школою для проповідників Царства. З 2013 року в ній навчалося понад 200 Свідків. Ці ревні вісники, переповнені вдячністю за таку освіту, готові служити всюди, де є потреба.

«Тягнучись до того, що попереду»

Завдяки зусиллям перших відважних вісників Царства добра новина поширилася по всій Грузії. Єгова рясно благословив їхню саможертовну любов до нього і ближніх, а також їхню віру, мужність та ревність.

Понад 18 000 братів і сестер у Грузії радісно виконують працю, розпочату їхніми попередниками, і допомагають своїм землякам переконатися в тому, наскільки велику силу має Боже Слово (Філ. 3:13; 4:13).

«Я ЧАСТО дякую Єгові за те, що можу навчатися правди про нього рідною мовою»,— каже Гулізар.

Протягом восьми років Гулізар була неохрещеним вісником, але охрестилася лише після того, як почала відвідувати зібрання рідною, курдською, мовою. Останніми роками чимало курдів у Грузії теж стали цікавитися правдою. Але хто такі курди?

Курди не одне століття живуть на Близькому Сході. На думку деяких вчених, вони є нащадками стародавніх мідійців, про яких згадується в Біблії (2 Цар. 18:11; Дії 2:9). Курдська мова належить до іранської групи мов.

Нині мільйони курдів мешкають в різних країнах, зокрема у Вірменії, Ірані, Іраку, Сирії та Туреччині. У Грузії проживає приблизно 20 000 курдів. Здебільшого це дуже богобоязливі люди, які мають глибоку повагу до духовного.

На території Грузії служить 500 вісників, котрі розмовляють курдською мовою, та існує три курдські збори. У 2014 році ці вісники мали особливу радість — у Тбілісі вперше проводився регіональний конгрес курдською мовою, на який приїхали делегати з Вірменії, Німеччини, Туреччини та України.

ЩЕ ДО народження Санель лікарі повідомили батькам, що дівчинка народиться з серйозними вадами, а то й взагалі може померти. Вже з перших хвилин життя їй треба було робити операцію. Батьки Санель жили в Абхазії, що проголосила себе незалежною від Грузії. Вони не могли знайти лікаря, який би погодився оперувати дівчинку без використання крові.

Тож ця сім’я звернулася за допомогою до місцевого комітету зв’язку з лікарнями (КЗЛ)a. Вони дуже зраділи, коли брати швидко знайшли в Тбілісі хірурга, котрий погодився оперувати без використання крові. Проте мама Санель була ще дуже слабкою після пологів і не могла подорожувати. Тож вирішили, що до Тбілісі дівчинку повезуть її бабусі, які теж були Свідками.

Складна операція пройшла успішно. І ось що написали бабусі, які піклувались про свою внучку: «Ми пробули в лікарні більш ніж 20 днів. Увесь той час до нас приходили грузинські брати і сестри та пропонували свою допомогу. Вони щиро співчували нам. Ми читали про братерську любов, але тепер відчули її на собі».

У 1985 році мене, 18-літнього юнака, призвали до радянської армії. Побачивши, яка несправедливість та утиски панують серед військових, я дуже розчарувався і боявся, щоб не стати схожим на них. Однак я помітив, що не завжди можу поводитися так, як хотілося б. Тож я прагнув змін у житті.

Закінчивши службу в армії, я повернувся додому. Пригадую, як після одного святкування я благав Бога в молитві допомогти мені стати ліпшою людиною. Наступного дня дорогою на роботу я зайшов до своєї тітки, яка була Свідком Єгови. Саме в той час до її дому на зібрання прийшло кілька Свідків. Вони радо привітали мене, і я вирішив залишитися та послухати.

Потім я погодився на біблійне вивчення і через півроку охрестився. Єгова допоміг мені зробити зміни, які б я ніколи не зробив самотужки. Завдяки йому я став ліпшою людиною.

КОЛИ ми з дружиною Ціцо стали Свідками Єгови, моя мама дуже засмутилася. Якось вона скликала всю родину, щоб переконати нас порвати зі Свідками. Я опинився перед вибором: або я відмовляюсь від нової релігії, або родина відмовляється від мене.

Отож я вирішив покинути рідне місто. Оскільки я працював слюсарем, то хотів переїхати до Кутаїсі, другого найбільшого міста в Грузії, де міг би знайти роботу. Я знав, що в Кутаїсі є велика потреба у вісниках, тому шукав керівництва Єгови.

Невдовзі після цього я зустрів свого зацікавленого, який жив у містечку Джварі. Почувши, що ми плануємо перебратися до Кутаїсі, він став впрошувати мене переїхати до Джварі. «У нас є квартира,— переконував він.— Ми з дружиною і дітьми будемо в одній кімнаті, а ви з дружиною — в іншій».

Оскільки я просив в Єгови керівництва, то сказав зацікавленому, що ми поживемо в нього, якщо в Джварі я швидко знайду і роботу, і квартиру. На моє велике здивування, того ж вечора він прийшов до мене зі списком вакансій.

Вже через кілька днів ми переїхали до Джварі. Цікаво, що з першого дня я мав роботу і, на диво, з досить високою зарплатнею. Мій новий начальник запропонував оселитися у великому будинку від їхнього підприємства. А через деякий час брати попросили мене допомагати з друкуванням біблійної літератури. У нашому будинку було вдосталь місця, тож ми з дружиною пристосували його до цієї підпільної діяльності.

Упродовж багатьох років у нашому просторому домі проводили Спомин та інші особливі заходи, а також там охрестилося понад 500 осіб. Як же приємно бачити керівництво Єгови та слухатися його!

НАПРИКІНЦІ 1980-х на зібраннях лише ведучий «Вартової башти» мав примірник журналу, і то зазвичай рукописну копію. Тому я підійшла до нашого старійшини Генаді Гудадзе і запропонувала спробувати самим друкувати журнали.

Раніше брати розмножували невелику кількість наших публікацій за допомогою саморобного мімеографа. Щоб регулярно друкувати журнали, потрібен був якісний мімеограф, друкарська машинка, постійні запаси трафаретного паперу, а також досвідчений друкар. Однак уряд вів облік усього обладнання для друкування, і навіть паперу. До того ж за цим слідкували спецслужби.

Через свого знайомого, який мав доступ до списаного обладнання, мені вдалося роздобути друкарську машинку. Моя сестра була друкаркою і погодилася нам допомагати. А брати подбали про новий мімеограф і знайшли місце, в якому можна безпечно придбати трафаретний папір. Тож усі перешкоди були усунені, й невдовзі вийшло перше видання «Вартової башти» грузинською.

Проте з’явилась нова перешкода. Одного разу до мене підійшов Генаді і сказав: «Доведеться знайти інше місце, в якому будемо купувати папір». Він бачив коробки з папером в одній конторі, але не міг їх придбати, бо за ним стежили. Як же вирішити цю проблему? «Це неможливо!» — раз за разом повторювала я. «Перестань таке казати! Для Бога можливо все!» — рішуче промовив Генаді (Матв. 19:26).

Наступного дня, йдучи до тієї контори, я дуже переживала, але постійно думала над цими словами. Єгова скерував мене до привітної друкарки, яка охоче передала моє прохання директору. А директор, як виявилось, був її чоловіком. Відтоді ми регулярно купували там трафаретний папір і більше ніколи не мали з цим проблем.

У 1989 році ми познайомилися зі Свідками, які приходили до нашого сусіда. Брат Гіві Барнадзе вивчав з ним Біблію, але сам не мав власної Біблії грузинською, бо в ті часи дістати її було непросто.

Нам дуже сподобалося те, що ми почули від нього, і ми захотіли мати Біблію. Коли Бадрі побачив свого рідного брата, то розповів йому, що шукає Біблію. Як же здивувався Бадрі, почувши від брата, що той недавно купив новий переклад Біблії грузинською і з радістю подарує її йому.

Бадрі, повернувшись додому, сів за стіл і став читати Біблію. Він читав її до ночі. Наступного ранку, щойно прокинувшись, він знову сів читати. Коли я прийшла з роботи, він далі сидів за столом і читав. Мій чоловік не міг відірватися від цієї книжки! Тож я запропонувала йому взяти кілька вихідних, аби він зміг її дочитати. Невдовзі Бадрі прочитав усю Біблію.

Згодом брат Барнадзе почав вивчати з нами книжку «Правда, яка веде до вічного життя». Ми були дуже раді, що в нас була своя Біблія. Ми не мали власного примірника книжки для вивчення, а наш вчитель не мав Біблії, тож треба було добре співпрацювати. Приблизно через рік ми з чоловіком охрестилися.

НЕВДОВЗІ після мого хрещення старійшини запитали, чи я б хотів розширити служіння. 4 травня 1992 року я відвідав спеціальну зустріч для охочих переїхати туди, де більша потреба. Вже наступного дня я разом зі своїм партнером прибув у порт Батумі, що в Аджарії.

Я дуже хвилювався, вперше йдучи в служіння в Батумі. Я запитував себе: «Як мені починати розмови з людьми?» Уявіть моє здивування, коли, підійшовши до першої жінки, я почув: «Де ви були раніше?» Вона настільки хотіла дізнатися про Свідків, що наступного дня розпочала вивчати Біблію.

Перед тим як ми вирушили в Батумі, брати дали нам список адрес зацікавлених. Ми не знали добре міста, тому розпитували людей, як знайти ту чи іншу вулицю. Більшість вулиць нещодавно перейменували, тому люди не завжди могли нам допомогти, зате вони цікавилися правдою. За деякий час ми вже проводили біблійні вивчення з групами по 10—15 людей.

Через чотири місяці після нашого приїзду на зібрання регулярно приходило понад 40 осіб. Ми переживали, хто піклуватиметься про зацікавлених. Але приблизно в той час стався грузино-абхазький конфлікт, і до Батумі переїхали всі вісники мого колишнього збору. Тож лише за один день було сформовано новий збір з досвідченими старійшинами і піонерами.

ВПЕРШЕ я почула біблійну звістку в 1989 році. Тоді я була відомим діячем компартії у своєму рідному місті Сенакі та регулярно брала участь у засіданнях Верховної Ради Грузії. Я була заручена і думала, що досягла успіху в житті.

Тато і мама прищепили мені любов до Бога. Тож я вірила в Бога, хоча й була комуністкою. Коли я почала вивчати Біблію, то знайшла змістовні відповіді на всі свої запитання. Тому я вирішила присвятити своє життя Єгові. Однак таке рішення не сподобалось ні батькам, ні друзям, ні співробітникам, ні нареченому.

Через нову віру рідні відмовилися від мене, і я мусила піти з дому та розірвати заручини. Також я звільнилась з роботи і припинила політичну кар’єру: вийшла з компартії і перестала брати участь у роботі Верховної Ради. Після хрещення я зіткнулася ще з більшим опором родичів і друзів. Оскільки в моєму рідному місті мене всі знали, я переїхала до Кутаїсі і там відразу розпочала піонерське служіння.

Коли люди запитують, чи я не шкодую, що довелося знести стільки труднощів через віру, я з упевненістю відповідаю «ні», бо щаслива, що прийняла таке рішення. Хоча батьки не поділяють моїх переконань, я дуже їм вдячна, що вони прищепили мені любов до Бога і ближніх. Це надзвичайно допомагає мені в житті.

Ігор. Ми обидва належали до групи Свідків у містечку Ткварчелі, що в Абхазії. Збір, з яким співпрацювала наша група, розташований за 85 кілометрів від міста Джварі. Щомісяця я їздив до Джварі за біблійною літературою для групи. У 1992 році після розпаду Радянського Союзу Абхазія намагалася здобути незалежність і між грузинами та абхазцями спалахнув збройний конфлікт. Це призвело до багатьох труднощів.

Гізо. Я охрестився в 21 рік, якраз за рік до цього конфлікту. Коли почалась війна, брати ненадовго призупинили свою діяльність через страх і непевність. Але Ігор, який завжди був дбайливим пастирем, заохочував нас: «Саме тепер люди потребують потіхи. Ми залишатимемось духовно сильними, якщо і далі будемо виконувати своє служіння». Тож, виявляючи обережність, ми продовжили ділитися з людьми потіхою з Божого Слова.

Ігор. Через війну ми більше не могли їздити за літературою до Джварі і назад звичним маршрутом. Оскільки я виростав у тій місцевості, то знайшов безпечну дорогу через чайні плантації та гори. Все ж існувала небезпека зустрітися з озброєними людьми або натрапити на міну. Я не хотів, щоб брати ризикували життям, тому їздив раз на місяць за літературою сам. З допомогою Єгови мені завжди вдавалося привозити своєчасну духовну поживу, яка допомагала нам залишатися міцними в правді.

Хоча у Ткварчелі не велися бої, наше місто невдовзі опинилося в блокаді, і ми теж пережили труднощі війни. Наближалась зима. Харчі закінчувалися. Ми не знали, чи зможемо вижити. Важко передати словами, як ми зраділи, дізнавшись, що брати в Джварі організували для нас допомогу!

Гізо. Одного дня Ігор запитав, чи моя сім’я не буде проти, якщо в нас вдома розмістять склад і пункт роздачі харчів та гуманітарної допомоги, підготовленої братами. Ігор планував привезти все це з Джварі. Ми переживали за нього, бо, проїжджаючи блокпости, він міг зіткнутися з озброєними чоловіками та злодіями (Ів. 15:13).

Усі були невимовно щасливі, коли через кілька днів Ігор повернувся живий і здоровий з повною машиною харчів на цілу зиму. У ці нелегкі часи ми відчули на собі, що справжня християнська любов ніколи не згасає (1 Кор. 13:8).

ВПЕРШЕ я почула про Свідків, коли вчилася в технікумі в Кутаїсі. Сусідка сказала мені, що вони не поклоняються іконам і не вірять, що Ісус — Всемогутній Бог. Це суперечило вченням, які мені прищепили в православній церкві.

Коли влітку 1992 року я повернулась до рідного міста Цагері, то помітила, що Свідки дуже активні й тут. Моя мама чула багато позитивного про Свідків, а я мала до них упередження, тому вона заохотила мене: «Піди й сама розберись, чого вони вчать».

Двоє піонерів, Павле і Паата, регулярно відвідували сім’ю, яка жила по сусідству. Чимало сусідів приходили і слухали їх та ставили запитання. Я вирішила теж піти й послухати. На кожне моє запитання брати відкривали Біблію і просили прочитати той чи інший вірш. Це справило на мене надзвичайне враження, адже я на власні очі могла побачити, що каже Біблія.

Невдовзі я долучилась до групи, з якою брати вивчали Біблію. Наступного літа десятеро з нас охрестилися. Згодом моя мама теж стала Свідком Єгови.

Я дуже вдячна братам, що вони відкривали Біблію і давали можливість самій прочитати відповіді на мої запитання. Це допомогло покласти край внутрішній боротьбі, яку я відчувала через те, що мої вірування поставили під сумнів. Тепер я сама стараюся використовувати в служінні такий метод.