Півстоліття під тоталітарною тиранією

Розповів Лембіт Тоом

У 1951 році мене засудили на 10 років каторжних робіт у Сибіру. Нас відвезли за тисячі кілометрів до табору, який розташовувався далеко на північ за полярним колом. Праця була виснажливою, клімат — дуже суворим, а умови — жахливими. Дозвольте мені розповісти, як я туди потрапив, і чому можна сказати, що ми страждали не даремно.

В ЕСТОНІЇ, балтійській країні, де я народився 10 березня 1924 року, мого батька вважали інтелігентом. Проте наприкінці свого життя він узявся господарювати на сімейній фермі в Ярвамаа (центральна Естонія). Ми були великою лютеранською родиною з дев’ятьма дітьми, троє з яких померли ще маленькими. Я з’явився на світ останнім. Батько пішов з життя, коли мені було 13 років.

Наступного року я закінчив початкову школу. У вересні 1939 року, коли вибухнула Друга світова війна, мого брата Еріха забрали до війська, і я не міг продовжувати навчання. Відтак у 1940 році Естонію приєднали до Радянського Союзу, а ще через рік її окупували німці. Вони ув’язнили Еріха, але пізніше звільнили, і в серпні 1941 року він повернувся до Естонії. У 1942 році я зміг відвідувати сільськогосподарську школу.

На різдвяні канікули 1943 року я приїхав додому, і саме тоді моя сестра Лейда розповіла мені, що наш дільничний лікар говорив з нею про Біблію. Він дав сестрі декілька брошурок, виданих Товариством Вартової башти. Я прочитав їх і відразу ж розшукав д-ра Артура Індуса, який потім вивчав зі мною Біблію.

Змушений вирішувати

Тим часом бої між Німеччиною та Радянським Союзом ставали дедалі запеклішими. У лютому 1944 року радянські війська дійшли до естонського кордону. Еріха забрали до німецької армії, а відтак і мені прийшла повістка на вступ до війська. Я знав, що Божий закон забороняє вбивати своїх ближніх, і д-р Індус пообіцяв допомогти мені переховатися, поки скінчиться війна.

Одного дня на нашу ферму прибув комендант разом з керівником місцевої групи цивільної оборони. Вони отримали наказ заарештувати мене у зв’язку з підозрою, що я намагаюсь ухилитися од військової служби. Тоді я зрозумів, що мушу тікати з дому, інакше на мене чекатиме німецький концентраційний табір.

Один Свідок Єгови сховав мене на своїй фермі. Щоб зміцнити віру, я намагався якомога більше читати Біблію та публікації Товариства Вартової башти. Якось уночі я крадькома пробрався додому, аби взяти трохи харчів. Удома було повно німецьких солдатів, бо мій брат Еріх приїхав зі своїми товаришами на кількаденну відпустку. Вночі я зміг таємно поговорити з ним на току. Це була моя остання зустріч з братом.

Ледве врятувався

Тої самої ночі, коли я повернувся до свого сховку на фермі, туди прийшли з обшуком. Місцевий комендант та члени групи цивільної оборони отримали повідомлення, що на фермі хтось ховається. Я сховався під підлогою і незабаром почув у себе над головою брязкіт підкованих чобіт. Погрожуючи фермеру гвинтівкою, офіцер заволав: «У цьому домі ховається людина! Як дістатися до місця під підлогою?» По моєму сховку рухався промінь світла від їхнього ліхтарика. Я трішки відповз назад і затаївся очікуючи. Коли вони пішли, я ще деякий час не виходив, аби впевнитись, що небезпека минула.

До ранку я залишив той дім, дякуючи Єгові, що мене не знайшли. Християнські брати допомогли відшукати інший сховок, де я залишався до кінця німецької окупації. Пізніше мені розповіли, що комендант та керівник місцевої групи цивільної оборони були вбиті, напевно, радянськими партизанами. Дев’ятнадцятого червня 1944 року я символізував своє присвячення Богові водним хрещенням, моя сестра Лейда також стала Свідком Єгови.

Радянська окупація Естонії почалася у червні 1944 року, а через кілька місяців я зміг повернутися додому, щоб допомагати працювати на фермі. Але у листопаді, невдовзі після свого повернення, я отримав виклик до радянської армії. Сповнений мужності, я хоробро свідчив членам приймальної військової комісії. Вони повідомили мені, що радянську систему не цікавлять мої погляди і що в армії повинен служити кожен. Проте до кінця війни мені вдалося залишатися на волі і я віддано допомагав братам отримувати біблійну літературу.

Післявоєнна діяльність

Коли у травні 1945 року війна закінчилась і тим, хто з релігійних міркувань відмовлявся служити у війську, була дарована амністія, я повернувся до школи. Але на початку 1946 року дійшов висновку, що як естонський фермер не матиму майбутнього, бо радянська система колективізації повністю поглинула приватний сектор виробництва. Тож я кинув школу й став приділяти більше часу праці проповідування про Царство.

Під правлінням радянського уряду наше служіння більше не можна було проводити відкрито. Контакт з Товариством Вартової башти обірвався під час Другої світової війни. Тому я допомагав знімати на старому мімеографі копії з літератури, яку ми зберегли. Ми також докладали всіх зусиль, щоб проводити зібрання збору.

КДБ (Комітет Державної Безпеки Радянського Союзу) почав переслідувати Свідків Єгови у серпні 1948 року. П’ять братів, які очолювали працю, були заарештовані й ув’язнені, і незабаром стало зрозуміло, що КДБ хоче арештувати всіх. Ми сформували комітет з чотирьох осіб, щоб організовувати працю проповідування, підбадьорювати наших християнських братів і допомагати тим, хто потрапив до в’язниці. Оскільки я міг порівняно вільно їздити по країні, то допомагав встановлювати контакт з братами.

До службовців радянського уряду в Естонії 22 вересня 1948 року був надісланий офіційний письмовий протест. У тому документі описувалася наша організація та мета нашої роботи й вимагалось звільнення ув’язнених співвіруючих. Як відгукнувся уряд? Наступними арештами. Шістнадцятого грудня 1948 року ми надіслали до найвищої судової ради Естонської РСР ще одну декларацію протесту, вимагаючи виправдання і звільнення наших братів. Копії цієї та інших петицій досі зберігаються у папці в міських архівах Таллінна.

Подорожувати було ризиковано, бо ми не могли дістати необхідних документів. Але ми відвідували збори в Аравете, Отепя, Таллінні, Тарту та Веру на потужному мотоциклі з чотирициліндровим двигуном та коляскою, придбаному в радянського офіцера. Ми ніжно називали його Колісницею.

Наш протест надіслано до Сталіна

Першого червня 1949 року ще одна петиція була відправлена до найвищого органу державної влади Естонської Радянської Соціалістичної Республіки та до Миколи Шверника, голови президії Верховної Ради. Цей документ, копію якого ми знайшли у талліннських архівах, позначено штемпелем Миколи Шверника, а це означає, що він отримав петицію і надіслав копію Йосифу Сталіну, голові уряду Радянського Союзу. В останньому абзаці петиції говориться:

«Ми вимагаємо, щоб Свідків Єгови звільнили з в’язниці й припинили переслідувати. Організація Бога Єгови повинна мати дозвіл без перешкод проповідувати добру новину про Царство Єгови всім мешканцям Радянського Союзу через Товариство Вартової башти, інакше Єгова повністю знищить Радянський Союз і Комуністичну партію.

Ми вимагаємо цього в ім’я Бога Єгови та Царя його Царства, Ісуса Христа, а також в ім’я всіх ув’язнених співвіруючих.

Підпис: Свідки Єгови в Естонії (1 червня 1949 року)».

Переслідування посилюється

На початку 1950 року ми отримали три номери «Вартової башти» від когось, хто повернувся з Німеччини. Аби всі наші християнські брати могли скористатися з цієї духовної поживи, було вирішено 24 липня 1950 року організувати конгрес недалеко від села Отепя у повітці для сіна, яка належала одному з зацікавлених. Однак про наші плани якось довідався КДБ і приготувався провести масовий арешт.

Два вантажних автомобілі з солдатами були встановлені на залізничній станції в Палупері, де брати мали сходити. Ще один солдат з радіопередавачем лежав у засідці недалеко від місця проведення конгресу, поруч з дорогою між Отепя і Палуперою. Коли декілька братів, які повинні були прибути раніше, не з’явилися вчасно, ми запідозрили, що наші плани викрито.

Я взяв з собою Еллу Кікас, яка теж була Свідком, і помчався на мотоциклі до залізничної станції за дві зупинки до Палупери. Поїзд якраз підійшов, тож ми з Еллою зайшли в нього з протилежних кінців та пройшли по вагонах, вигукуючи, щоб усі сходили. Коли Свідки зійшли, ми домовилися провести конгрес у іншому амбарі наступного дня. Так зірвався план КДБ провести масовий арешт Свідків Єгови.

Проте через два місяці після конгресу почалися масові арешти. Мене і ще трьох членів комітету, який наглядав за працею проповідування в Естонії, 22 вересня 1950 року забрали для допитів. Вісім місяців нас протримали у в’язниці КДБ в Таллінні на вулиці Паґарі. Після того нас перевели на вулицю Калда у загальну в’язницю. Там ми провели ще три місяці. Порівняно з в’язницею КДБ, де нас тримали в підвалі, друга в’язниця на Балтійському морі видалася майже курортом.

Важке життя в Сибіру

Незабаром мене разом з Гаррі Еннікою, Александром Гермом, Альбертом Козе та Леонардом Кріїбі засудили до десяти років, які я мав провести у таборі в далекому Норильську (Сибір). У тих місцях влітку сонце не заходить протягом двох місяців, а взимку два місяці воно не з’являється над горизонтом.

У серпні 1951 року почався перший етап нашої подорожі залізницею від Таллінна до Норильська. Ми проїхали приблизно 6000 кілометрів через Псков, Санкт-Петербург (колишній Ленінград), Перм, Єкатеринбург (колишній Свердловськ), Новосибірськ та Красноярськ на річці Єнісей. Кінець кінцем на початку жовтня ми піднялися на баржу в Красноярську, і нас відбуксирували більш ніж на 1600 кілометрів на північ. Через два тижні ми дісталися до містечка Дудінка, яке лежить далеко на північ за полярним колом. У Дудінці нас знову пересадили на поїзд для подолання наступного 120-кілометрового етапу до Норильська. З вокзалу в Норильську ми пройшли пішки по глибокому снігу останніх п’ятнадцять кілометрів до трудового табору за містом.

Мій зимовий одяг вкрали на баржі, і в мене лишився тільки легкий плащ, капелюх та літнє взуття. Багатотижнева подорож з Таллінна ослабила нас, до того ж ми не отримували свого мізерного денного раціону їжі. Деякі в’язні непритомніли. Ми допомагали їм іти, аж доки дістали коней і поклали слабих на сани.

Після прибуття до табору нас зареєстрували, відправили в сауну та видали денний харчовий пайок. У бараках було тепло, і я відразу міцно заснув. Однак глибокої ночі прокинувся від гострого болю, викликаного запаленням вух. Наступного ранку лікар оглянув мене і звільнив од роботи. Але наглядачі в’язниці розізлилися, що я не міг працювати, і побили мене. Відтак мене на місяць укинули до одиночної камери, бо, за їхніми словами, я «порушував мир у таборі». На щастя, я отримував ліки з медпункту, і той час в одиночній камері дав мені можливість відновити своє здоров’я.

Перша зима у таборі була найтяжчою. Праця, здебільшого у відкритих нікелевих копальнях, була виснажливою, а годували нас погано, і їжі було недостатньо. Коли в багатьох з’явилися симптоми цинги, нам стали робити ін’єкції вітаміну С, щоб полегшити хворобу. На щастя, у таборі ми зустріли багато братів з Молдови, Польщі та України.

Зміни у в’язничному житті

Навесні 1952 року в’язні стали отримувати невеличку платню, яка дозволяла нам купувати їжу і так доповнювати свій раціон. Крім того, деякі Свідки почали отримувати продукти в коробках з подвійним дном, де була схована біблійна література. Один Свідок з Молдови якось отримав консервну банку зі смальцем. Коли смалець з’їли, на дні показалась оболонка свинячого шлунка. Всередині було три номери «Вартової башти»!

Коли 5 березня 1953 року помер Сталін, життя у в’язниці різко змінилося. Спочатку спалахнули страйки та повстання в’язнів, які вимагали звільнення. Щоб придушити їх, влада послала військові загони. У Норильську під час одного повстання було вбито 120 в’язнів, але Свідки не втягувались у заворушення, і жоден з них не постраждав. Влітку 1953 року праця у нікелевих копальнях зупинилася на два тижні. Після цього жити у в’язниці стало легше. Деяких в’язнів звільнили, а іншим скоротили строк.

Вірний Свідок

Після того неспокійного часу мене перевели до іншого табору, розташованого далі на південь, поруч із містом Тайшет у Іркутській області. Там я зустрів Артура Індуса, який колись почав вивчати зі мною Біблію. Артур одмовився працювати у таборі лікарем, воліючи натомість отримати важку фізичну працю. Він пояснив: «Моє сумління не дозволяло мені звільняти від роботи здорових в’язнів, котрі займали відповідальні посади, тоді як справжні хворі мусили працювати».

Брат Індус був уже виснажений і хворий, оскільки не звик до важкої фізичної роботи. Але, за його словами, він відчував, що страждання очистили його серце духовно. Ми були разом майже три тижні. Потім брата Індуса забрали до лікарні при таборі, де він і помер у січні 1954 року. Десь у безкрайому субарктичному лісі є його безіменна могила. Він помер вірним християнином й очікує воскресіння.

Звільнення та подорож додому

— Побачимо, коли прийде час,— відповів я.

Мене попросили вийти з кімнати, а коли запросили знову, генерал сказав: «Ви — найгірший ворог Радянського Союзу, бо ви — ідеологічний ворог». Утім, він додав: «Ми випустимо вас, але будемо стежити». Мене звільнили 26 липня 1956 року.

Протягом двох днів ми разом з українськими Свідками відвідували Суєтіку, село поруч з Тайшетом, до якого вони були заслані в 1951 році. Відтак я провів чотири дні у Томській області поруч з місцем, до якого потрапила в заслання моя мати. Від залізничної станції я пройшов пішки 20 кілометрів до села Григорьєвки. Умови в тому селі були навіть гіршими, ніж багато з нас бачили у таборах! Мою сестру Лейду звільнили з трудового табору в Казахстані, і вона приїхала кілька місяців раніше за мене, щоб бути з матір’ю. Але оскільки її паспорт було конфісковано, Лейда ще не могла повернутися до Естонії.

Під тиском в Естонії

Через якийсь час я прибув додому в Естонію та відразу ж відправився до батьківської ферми. Виявилося, що чутки, які ходили в Сибіру, підтвердилися: уряд зруйнував усі наші будівлі! Через декілька днів я захворів на поліомієліт. Довго пролежав у лікарні та й пізніше продовжував лікуватися. До сьогодні я трохи кульгаю.

Незабаром мені вдалося знайти роботу в компанії Летце Піт, де я працював улітку 1943 року. Завдяки роботі я отримав квартиру, і, коли мати з Лейдою в грудні 1956 року повернулися із заслання, вони стали жити зі мною в Летце.

У листопаді 1957 року я одружився з Еллою Кікас, яка також недавно повернулася з трудового табору в Сибіру. Через два місяці ми переїхали в Тарту, де знайшли собі невеличке помешкання у приватному будинку. Я зрештою влаштувався на роботу водієм в обласному споживчому кооперативі в Тарту.

У Сибіру я переклав з російської мови на естонську десять статей для вивчення з «Вартової башти» і привіз їх із собою додому. Пізніше ми отримали книжку «Від раю втраченого до раю відновленого» і також переклали її на естонську. Відтак ми надрукували на машинці копії книжки. Увесь той час КДБ тримав нас під наглядом. Оскільки нам були відомі їхні методи стеження, ми завжди були пильними й обережними, наче тварини, за якими полюють.

Мішені КДБ

На початку 1960 років КДБ розпочав наклепницьку кампанію проти Свідків. Ми з дружиною стали головними мішенями. У газетах стали з’являтися наклепницькі статті, і нас обмовляли по радіо й телебаченню. Два рази КДБ організовував відкриті збори на моєму місці роботи. Професійні актори Естонського театру в Таллінні поставили про нас сатиричну комедію. Та ситуація нагадала мені слова Давида: «Про мене балакають ті, хто в брамі сидить, і пісні тих, хто п’янке попиває» (Псалом 69:13).

Ці спроби зганьбити нас тривали до 1965 року, коли у Тарту в Будинку здоров’я робітників відбулися останні збори. На тих зборах були ми з Еллою, а також агенти КДБ та багато народу. Декілька разів, коли Елла відповідала на запитання, аудиторія відгукувалась оплесками. Стало зрозуміло, що аудиторія була на нашому боці. Такий результат розчарував та розгнівив агентів КДБ.

Задоволення духовного голоду

Хоча комуністи намагалися зупинити розповсюдження нашої літератури, після 1965 року ми змогли відносно добре задовольняти потреби наших християнських братів. Проте таємна діяльність, пов’язана з перекладом та друкуванням у секретних сховках, вимагала багато часу та енергії. Говорячи про мою підпільну діяльність та наше перевезення літератури, один агент КДБ сказав мені: «Ти, Тоом, наче валіза з подвійним дном».

Наші зібрання, зрозуміло, проводилися таємно, і ми сходилися на них малими групами. Проповідували ми неформально. Брати мусили завжди бути готовими до обшуку. Тому літературу Товариства Вартової башти доводилося дуже ретельно ховати. Але навіть у таких обставинах вдалося знайти багато людей, які любили біблійну правду, і вони зайняли свою позицію на стороні Царства.

Коли у 1980-х роках радянський генеральний секретар Михайло Горбачов почав свої реформи, ми відчули більшу свободу в служінні Богу. Кінець кінцем 1991 року Радянський Союз розпався, і Свідки Єгови отримали законне визнання. Тепер ми маємо у Тарту чотири збори й недавно завершили будову власного комплексу Залів Царства. В Естонії вже бере участь у служінні більше 3800 Свідків, а коли я понад півстоліття тому починав проповідувати, їх було лише 40 або 50.

Християнське життя, що приносить задоволення

Я ніколи не сумнівався у тому, що зробив правильний вибір, вирішивши служити Єгові. Тепер згадую минуле з глибоким задоволенням у серці; радий бачити, як організація Єгови продовжує швидко рухатись уперед і як ще багато людей хочуть служити Єгові.

Я дуже вдячний Єгові за те, що його любов та охорона протягом усього цього часу підтримували нас з дружиною. Нагадуючи собі, що справедлива система Єгови вже поруч, ми зміцняємося духовно. Безсумнівно, чудовий ріст кількості поклонників Єгови переконливо свідчить, що страждання, яких ми зазнали, не були даремними (Євреїв 6:10; 2 Петра 3:11, 12).

[Карта на сторінках 12, 13]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

Карта двомісячної подорожі з Таллінна до горезвісного табору в Норильську.

Таллінн

Псков

Санкт-Петербург

Перм

Єкатеринбург

Новосибірськ

Красноярськ

Дудінка

Норильськ

ПІВНІЧНЕ ПОЛЯРНЕ КОЛО

[Відомості про джерело]

Mountain High Maps® Copyright © 1997 Digital Wisdom, Inc.

[Ілюстрація на сторінці 14]

Артур Індус — мужній християнський мученик.

[Ілюстрація на сторінці 14]

В’язні в Сибіру, 1956 рік. Я — четвертий зліва в другому ряду.

[Ілюстрація на сторінці 15]

Ми з дружиною перед колишнім головним управлінням КДБ, де нас часто допитували.