Наша боротьба за право проповідувати

Розповіла Ґрейс Марш

Кілька років тому професор Ньютон, яка тоді працювала у Хантінгдонському коледжі в Монтгомері (штат Алабама), взяла в мене інтерв’ю про події 50-річної давності. У 1946 році судову справу щодо моєї діяльності як служителя Свідків Єгови розглядав Верховний суд Сполучених Штатів Америки. Зацікавленість професорки минулими подіями навіяла на мене багато спогадів. Дозвольте мені почати свою розповідь із спогадів про дитинство.

Я НАРОДИЛАСЯ 1906 року в Рандольфі (штат Алабама, США) у четвертому поколінні Дослідників Біблії, як тоді називалися Свідки Єгови. Мій прадід Люїс Волдроп та дідусь Сім Волдроп охрестилися як Дослідники Біблії в кінці XIX сторіччя.

Джозеф, син Сіма Волдропа, був моїм батьком. Джозеф справив добре враження на дівчину Бел, давши їй брошурку, яка викривала вчення церкви про пекло. Бел так сподобалося прочитане, що вона дала ту брошурку своєму батькові, котрий також зацікавився. Згодом Джозеф одружився з Бел, і в них народилося шестеро дітей. Я була їхньою другою дитиною.

Щовечора батько збирав сім’ю біля каміна й вголос читав Біблію та журнал «Вартова башта». Коли він закінчував читання ми вставали на коліна й батько проказував щиру молитву. Кожного тижня наша сім’я мандрувала на возі за кілька миль на зібрання з іншими Дослідниками Біблії. Ті зібрання проходили в будинку дідуся Сіма.

У школі однокласники часто насміхалися з нас, обзиваючи расселітами. Це не ображало мене, як вони того хотіли, бо я надзвичайно поважала Чарлза Тейза Рассела, першого президента Товариства Вартової башти. Я була глибоко схвильована, коли побачила його на конгресі в Бірмінгемі (Алабама) 1914 року! І досі пам’ятаю, як він стояв на сцені й давав пояснення до показу слайдового фільму «Фото-драма сотворення».

У 1920 році наша сім’я переїхала в Робертсдейл, невеличке містечко на схід від Мобіла (Алабама). Через п’ять років я вийшла заміж за Герберта Марша. Ми з Гербертом переїхали в Чикаго (штат Іллінойс) і невдовзі після цього народився наш син Джозеф-Гарольд. На жаль, я відійшла від релігії свого дитинства, але вона все ще залишалася в моєму серці.

Я обстоюю біблійну правду

Одного дня 1930 року я схаменулася, коли побачила, як власник нашого будинку жорстоко спустив зі сходів одного Дослідника Біблії. Я розгнівано вказала власникові будинку на його поведінку. Він сказав, що коли я запрошу ту людину до свого помешкання, то можу забиратися разом з чоловіком з квартири. Авжеж, я негайно запросила до себе Дослідника Біблії на чашку чаю.

Наступної неділі ми з чоловіком пішли на зібрання Дослідників Біблії і зустрілися там з Джозефом Ф. Рутерфордом, який став президентом Товариства Вартової башти після смерті Рассела. У той час Рутерфорд саме відвідував Чикаго. Ці події спонукали мене знову стати активною у християнському служінні. Незабаром ми переїхали назад у Робертсдейл (Алабама).

У 1937 році на конгресі в Колумбусі (штат Огайо) я вирішила стати піонеркою, як називаються повночасні служителі Свідків Єгови. Перегодом охрестився мій чоловік Герберт і невдовзі став служити головуючим наглядачем робертсдейлського збору. Наш син Гарольд часто супроводжував мене у служінні від дому до дому.

У 1941 році я отримала запрошення служити спеціальною піонеркою в Брукгейвені (штат Міссісіпі). Вайолет Бабен, християнська сестра з Нового Орлеана, стала моєю партнеркою. Ми прийняли це нелегке завдання, взяли з собою трейлер і наших дітей, щоб оселитися в Брукгейвені. Наші чоловіки мали приєднатися до нас пізніше.

Спочатку ми мали успіх у служінні, і дочка Вайолет та мій син Гарольд добре вчилися в школі. Проте після того як у грудні 1941 року японці бомбардували Перл-Харбор і Сполучені Штати Америки оголосили війну, ставлення до нашої праці драматично змінилося. Запанував дух високого патріотизму й страх змови. Через наш політичний нейтралітет люди ставилися до нас з підозрою, навіть називали нас німецькими шпигунами.

Гарольда вигнали зі школи за відмову брати участь у церемонії підняття прапора. Його вчитель сказав мені, що Гарольд дуже здібний і добре вихований, але директор школи вважає, що він подає поганий приклад іншим учням, відмовляючись салютувати прапору. Інспектор райвно так засмутився через рішення директора та районного відділу народної освіти, що відмовився від своєї посади й запропонував оплатити навчання Гарольда у приватній школі!

Щодня розлючена юрба погрожувала нам розправою. Якось поліцейські відштовхнули нас від дверей однієї жінки, розбили об дерево наші грамофони, зламали платівки з біблійними лекціями, порвали на шматочки Біблії та літературу й на закінчення спалили все, що конфіскували. Вони сказали нам забратися з міста самим до приходу ночі, інакше нас випровадить юрба. Ми швидко написали й передали листи в руки представників міської влади з проханням про захист. Однак вони відмовили нам. Я навіть зателефонувала до Федерального бюро розслідувань у Джексоні (Міссісіпі) і попросила допомоги. Вони також порадили нам залишити місто.

Тої ночі близько сотні розлючених чоловіків оточили наш трейлер. Що могли зробити дві жінки з дітьми? Ми зачинили двері, вимкнули світло й палко молилися до Єгови. Кінець кінцем натовп розійшовся, не завдавши нам шкоди.

З огляду на такі події Герберт вирішив негайно приєднатися до нас у Брукгейвені. Ми відіслали Гарольда до дідуся з бабусею в Робертсдейл, де директор місцевої школи запевнив нас, що син отримає освіту. Коли ми повернулися в Брукгейвен, трейлер був по-варварськи знищений, а всередині до стіни було прикріплено ордер на арешт. Незважаючи на таке переслідування, ми залишалися непохитними й продовжували своє служіння.

Арешт і знущання

У лютому 1942 року нас з Гербертом заарештували під час біблійного вивчення в одному скромному будинку. Господар настільки розлютився через ставлення, якого ми зазнали, що зняв зі стіни рушницю й погрожував нею поліцейському! Нас звинуватили у порушенні права власності й на суді наступного дня визнали винними.

Нас вкинули на 11 днів до брудної холодної камери. Місцевий баптистський пресвітер відвідав нас у в’язниці й запевняв, що, коли ми погодимося піти з міста, він вжиє свій вплив, аби нас звільнили. Ми вважали, що він іронізує, оскільки власне через його вплив нас ув’язнили.

В одному з кутів нашої камери колись був туалет. Те місце кишіло блощицями. Нам давали брудну їжу в немитих бляшаних мисках. Внаслідок таких умов я захворіла на запалення легенів. До мене викликали лікаря, і нас звільнили. У ту ніч біля нашого трейлера знову з’явилася юрба, тому ми повернулися додому в Робертсдейл, щоб чекати суду.

Суд

На наш суд у Брукгейвені з’їхалися баптисти з цілого штату, щоб підтримати свого пресвітера, відповідального за наш арешт. Це спонукало мене написати листа своєму швагеру Оскару Скуґланду, котрий був вірним дияконом у баптистів. Той палкий лист, мабуть, не відзначався тактовністю виразів. А втім, те, що зі мною сталося, а також те, що я написала, мабуть, вплинуло на Оскара, бо невдовзі він став щирим Свідком Єгови.

Наші адвокати Дж. С. Кларк та Віктор Блеквелл, також Свідки Єгови, вважали, що в Брукгейвені не буде справедливого суду. Тому вони вирішили повністю опротестувати справу в суді. Кожного разу, коли обвинувач відкривав рот, один із адвокатів висловлював протест. Вони висловлювали протест принаймні 50 разів. Зрештою суддя зняв всі звинувачення.

Нове проповідницьке призначення

Відпочивши й поправивши своє здоров’я, я знову почала піонерувати разом з сином Гарольдом. У 1943 році нам дали призначення ближче від дому, у Віслері та Чикасо, невеличких поселеннях поблизу Мобіла (Алабама). Я думала, що ці нові території будуть менш небезпечними, оскільки Верховний суд США незадовго перед тим видав кілька сприятливих для Свідків Єгови постанов, і ставлення громадськості до нашої праці почало змінюватися в ліпший бік.

Невдовзі у Віслері з’явилася група зацікавлених, і ми потребували власного місця для зібрань. Кожний, хто тільки вмів тримати в руках молоток, працював на будівництві нашого маленького Залу Царства, і на перше зібрання прийшло 16 чоловік. Однак у Чикасо ситуація була інакшою, оскільки це містечко було промисловим поселенням, що належало суднобудівному акціонерному товариству «Ґалф». Але виглядало воно, як і всі інші маленькі містечка — ділова частина, пошта та торговельний центр.

Одного дня в грудні 1943 року ми разом з піонеркою Айлін Стефенс пропонували перехожим у Чикасо останні випуски наших біблійних журналів. До нас підійшов помічник шерифа Чатам і сказав, що ми не маємо права проповідувати тут, оскільки перебуваємо на приватній території. Ми пояснили, що не розносимо товари для продажу і що наша праця є суто релігійною й захищається Першою поправкою до Конституції США.

Ще більше арештів та ув’язнень

Наступного тижня Айлін і я зустрілися з І. Б. Пібелсом, віце-президентом товариства «Ґалф», і пояснили йому важливість нашої релігійної діяльності. Він попередив нас, що діяльність Свідків Єгови не буде дозволятися у Чикасо. Ми пояснили, що люди охоче приймали нас. Хіба він може позбавити їх права вивчати Біблію? Він розлютився й почав погрожувати нам в’язницею за порушення права власності.

Я неодноразово приїжджала в Чикасо й кожного разу мене арештовували. Проте мене випускали, коли я вносила грошову заставу. Зрештою застава ставала непомірно великою, і я проводила все більше й більше часу у в’язниці, поки ми могли назбирати достатньо грошей. В’язничні камери були в антисанітарному стані — жодних туалетів, засмальцьовані матраци без простирадл і одна брудна ковдра. Внаслідок цього у мене знову почалися проблеми зі здоров’ям.

Двадцять сьомого січня 1944 року справи шістьох Свідків, заарештованих 24 грудня 1943 року, розглядалися разом і своїми показаннями я представляла також інших підсудних. Хоча суд виявив відверто несправедливе ставлення до Свідків Єгови, мене все одно визнали винною. Ми подали апеляцію.

П’ятнадцятого січня 1945 року апеляційний суд виголосив своє рішення — я винна у порушенні права власності. Більше того, Алабамський верховний суд відмовився од слухання моєї справи. Третього травня 1945 року Гейден Ковінґтон, один із Свідків Єгови, сміливий та діяльний адвокат, подав апеляцію до Верховного суду США.

Чекаючи новин від Верховного суду, ми з Айлін помінялися із супротивником місцями, подавши позовну заяву проти І. Б. Пібелса та його посіпак у шерифський відділ і на відшкодування завданих збитків. Наші супротивники намагалися змінити раніше висунуте проти нас звинувачення у порушенні права власності на перешкоджання руху громадського транспорту. Але їм це не вдалося, оскільки, будучи у в’язниці, я таємно винесла звідти документ, що звинувачував нас у порушенні права власності, з підписом помічника шерифа офіцера Чатама. Коли ці докази були представлені на суді, то шериф Голкомб схопився із свого місця й від злості мало не проковтнув своєї сигари! Цей суд, який відбувся у лютому 1945 року, дійшов єдиного рішення.

Рішення Верховного суду

Верховний суд США зацікавився моєю справою, оскільки порушення права особистої власності впровадило новий аспект у питання про релігійну свободи. Ковінґтон довів, що правила міста Чикасо порушували свободу не лише підсудних, але й цілої громади.

Тож 7 січня 1946 року Верховний суд США скасував рішення суду нижчої інстанції і зробив історичне рішення на нашу користь. Суддя Блек зачитав рішення, в якому були такі слова: «Рішення Штату [Алабама] притягти до кримінальної відповідальності апелянта [Ґрейс Марш] за її діяльність у розповсюдженні релігійної літератури в промисловому поселенні, вважати недійсним».

Безперервна боротьба

Ми з Гербертом врешті-решт оселилися в Феаргоупі (Алабама) і протягом багатьох років продовжували працю для справ Царства. Я втратила Герберта 1981 року, але маю чимало радісних спогадів про наше спільне життя. Мій син Гарольд пізніше припинив служіння Єгові й невдовзі після того помер 1984 року. Ці події завдали мені найбільшого душевного болю в житті.

Проте я вдячна, що Гарольд та його дружина Елсі подарували мені трьох чудових внучок і що тепер у мене є правнуки, котрі також стали охрещеними Свідками. Троє моїх сестер — Марґарет, Еллен-Джо та Кристал — ще живуть і продовжують вірне служіння Єгові. Кристал замужем за Лайманом Суїнґлом, членом Керівного органу Свідків Єгови. Вони мешкають у всесвітньому центрі Свідків Єгови в Брукліні (Нью-Йорк). Всупереч серйозним проблемам зі здоров’ям в останні кілька років, Кристал і далі дає мені чудовий приклад та підбадьорення.

За більше як 90 років я навчилася ніколи не боятися того, що може зробити людина, адже Єгова сильніший за будь-якого шерифа, суддю — за будь-яку людину. Згадуючи минулі події, я високо ціную привілей брати участь в «обороні, і в [«законному», НС] утвердженні Євангелії»! (Филип’ян 1:7).

[Рамка на сторінці 22]

Озброєні конституцією

У 1995 році Мерлін Оуен Ньютон написала книжку «Озброєні конституцією» (англ.), в якій на основі документів виявляється роль Свідків Єгови у проясненні практичного застосування Першої поправки до конституції США. У той час пані Ньютон була ад’юнкт-професором політісторії у Хантінгдонському коледжі в Монтгомері (штат Алабама). Її ретельно досліджена й добре основана на документах праця розглядає дві судові справи, які дійшли до Верховного суду США.

Одна з таких справ у Верховному суді стосувалася Ґрейс Марш, чия розповідь подається у супровідній статті. Інша справа «Джонс проти міста Опеліка», розглядала право поширювати релігійні переконання через розповсюдження літератури. Роско та Тельма Джонс, чорношкіре подружжя, були повночасними служителями Свідків Єгови.

Готуючи свою книжку, професорка Ньютон використовувала тогочасну періодику та юридичні часописи, мемуари Свідків та листи, інтерв’ю та матеріали, опубліковані самими Свідками, а також наукові дослідження діяльності Свідків Єгови. Захопливі подробиці та особисті спогади підсудних, адвокатів та суддів у праці «Озброєні конституцією» донесли до громадськості частину правничої історії Свідків Єгови.

[Ілюстрація на сторінці 20]

З дідусем Сімом Волдропом.

[Ілюстрація на сторінці 23]

Ґрейс Марш сьогодні.