Опера в джунглях

ВІД НАШОГО КОРЕСПОНДЕНТА В БРАЗИЛІЇ

З ІЛЮМІНАТОРА літака можна побачити дві річки, які зливаються в одну,— це Сулімойнс піщаного кольору і Ріу-Негру темно-коричневого кольору. Коли вони зустрічаються, то ще 10 кілометрів течуть, не змішуючи свої води. Літак сідає в Манаусі, столиці бразильського штату Амазонії, яка розташовується неподалік від місця злиття річок.

«У нас є дві пори року,— говорять манаусці.— Або дощ ллє щодня або цілий день». Але дощ не заважає 1,5-мільйонному населенню метушитися по цьому місті контрастів. Ми проходимо повз сучасні заводи і фабрики на широких проспектах, повз житлові будинки на горбистих вуличках і невдовзі опиняємося у центрі міста зі жвавим вуличним рухом, хмарочосами та розкішними спорудами, які привертають увагу. Зрозуміло, чому Манаус колись називали Парижем у джунглях. Проте одна прекрасна споруда особливо впадає у вічі — це оперний театр.

«Оперні театри є в багатьох місцях,— говорить Інец Ліма Дов, директор театру,— але наш «Театро Амасонас» особливий». Він розташований у дуже віддаленій місцевості. Як же така вишукана споруда опинилася посеред найбільшого у світі екваторіального лісу?

Зв’язок з ґумою

У 1669 році португальський капітан Франціско де Мота Фалькаун заснував у джунглях фортецю й назвав її Фортелеца-де-Сан-Жозе-ду-Ріу-Негру. Після того як назва фортеці змінювалася кілька разів, врешті 1856 року її перейменували на Манаус за назвою місцевого індіанського племені манаос. У 1900 році в Манаусі мешкало 50 000 чоловік. Що ж приваблювало до Манауса всіх цих людей? Гевея бразильська (Hevea brasiliensis), рослина басейну ріки Амазонки.

Якось португальські колоністи помітили, що індіанці граються тяжкими м’ячами, зробленими із соку дерев. З часом колоністи побачили, як ще можна використовувати цю молочну рідину. У 1750 році португальський король дон Жозе послав у Бразилію свої чоботи, щоб їх зробили водонепроникними. Вже 1800 року Бразилія експортувала ґумові чоботи в Нову Англію, що у Північній Америці. Однак відкриття процесу вулканізації Чарлзом Ґудьїром 1839 року й патент 1888 року Джона Данлопа на шину, накачану повітрям, викликали «ґумовий бум». Світ вимагав ґуми.

Невдовзі після цього близько 200 000 бразильців працювало каучеро, підсочуючи 80 мільйонів дерев гевеї в екваторіальних лісах довкола Манауса.

У шалені роки розквіту багатства вперше в Південній Америці з’явилися електрика, телефон і навіть трамваї в місті. Ґумові магнати набудували собі палаців, обідні столи в них були застелені ірландськими скатертинами, а члени їхніх родин раз по раз їздили в Європу, щоб відвідувати там культурні заклади, в тому числі й оперні театри. Невдовзі їм запраглося такого ж оперного театру, як в Європі.

Поступове перевезення європейської культури

Ця мрія почала здійснюватися 1881 року, коли місто вибрало оточене лісом місце неподалік від церкви, на пагорбі поміж двох приток. Потім кораблі, завантажені будівельними матеріалами, попливли через весь Атлантичний океан, а далі ще 1300 кілометрів Амазонкою до Манауса.

Але спинімося на хвильку! Чому над цією неокласичною спорудою здіймається купол? І справді, купола не було в початкових планах, але один інженер поїхав у Францію на виставку-продаж, побачив там купол, який йому сподобався, і купив його. Купол прикрашений 36 000 штук німецької черепиці зеленого і жовтого кольорів.

Зал у вигляді підкови містив 700 стільців з плетеними спинками, які стояли в партері, 12 стільців стояло в урядовій ложі, і по 5 стільців — у 90 приватних ложах на трьох верхніх ярусах. Щоб отримати приватні ложі, багаті сім’ї пожертвували 22 скульптурні маски європейських композиторів, музикантів і драматургів, котрі потім були розміщені над колонами.

Освітлення робить цей театр ще прекраснішим. У центрі зали зі стелі звисає величезна бронзова люстра з італійського кришталю, зроблена у Франції. Вона опускається, щоб можна було змінювати лампочки й мити її. Стіни прикрашають 166 бронзових світильників із 1630 скляними плафонами у формі тюльпана, вони також освітлюють настінні розписи.

Стелю театру розмальовував Кріспін ду Амарал, бразильський художник XIX сторіччя, що жив у Парижі й навчався в Італії. Він зобразив чотири сцени: оперу, танець, музику й трагедію. Художник так розписав стелю, що створюється враження, ніби стоїш під Ейфелевою вежею. А на завісі він намалював екзотичну сцену — злиття двох річок, які впадають в Амазонку. Щоб цей малюнок не так нищився, 100-річну завісу не згортають, а просто піднімають вгору до купола.

На другому поверсі театру є танцювальна зала, у кожному кінці якої високе дзеркало з французького кришталю відображає 32 італійські люстри. Їхній блиск освітлює розписи італійського художника Доменіко де Анґеліса, на яких зображений тваринний і рослинний світ Амазонії. Щоб надати театру пишноти, чавунні колони поштукатурили і пофарбували під мармур. Постукайте по бильцях балкону, які виглядають ніби мармурові — вони з дерева. Паркет був покладений за французьким методом; 12 000 дерев’яних шматочків щільно прилягають один до одного без клею і цвяхів. У цьому театрі єдине, що було бразильським,— це дерево для підлоги, панелей та столів. Мабуть, усі почували себе в цьому театрі затишно й не страждали від спеки. Як таке можливе?

На довколишніх вулицях робітники поклали бруківку на речовину з молочного соку гевеї. Це глушило шум екіпажів, які привозили глядачів, що спізнювалися. Також це дозволяло залишати двері відчиненими, щоб прохолодний вітерець віяв крізь плетені спинки стільців і приносив із собою свіжість.

Від пінявого шампанського до лиховісних хмар

У 1896 році відбувся вечір, присвячений відкриттю театру. Щойно відчинилися навстіж двері, як з фонтанів перед оперним театром потекло шампанське. Будівництво театру зайняло 15 років і обійшлося в 10 мільйонів доларів. Це була велична споруда для величних голосів. У ті роки в театр приїжджали солісти й трупи з Італії, Франції, Португалії та Іспанії, щоб виконати опери «Богема» Пуччіні, «Ріголетто» і «Трубадур» Верді. Деякі артисти не приїжджали через страх перед тропічними хворобами, наприклад, холерою, малярією, жовтою гарячкою, однак повстала й інша загроза існуванню театру — кінець ґумового буму. Лиховісні хмари зібралися над Манаусом. (Дивіться інформацію в рамці «Викрадення, яке поклало кінець ґумовому буму й припинило діяльність оперного театру»).

У 1923 році закінчилась монополія Бразилії на ґуму. Промислові магнати, спекулянти, торговці та проститутки в миг ока спакували свої валізи й поїхали з міста, що перетворило Манаус на сільську глушину. А що ж сталося з оперним театром? Крила театру стали складом для ґуми, а сцена використовувалася для футбольних матчів у закритому приміщенні!

Знову славетні часи

Згодом Манаус перетворився у відправний пункт для екотуристів, які приїжджали, щоб досліджувати таємниці вологих екваторіальних лісів. Були й такі люди, котрі приїжджали на кілька днів, щоб потримати в руках живу змію, погодувати папугу або погладити лінивця. Якби відреставрувати оперний театр, то Манаус став би ще привабливішим!

Тому 1974 року були затрачені великі кошти на реставрацію театру, щоб зберегти первісний стиль і ввести технічні удосконалення. Ганчірка пройшлася по світильниках, дзеркалах і меблях. Техніки встановили гідравлічну систему, яка підіймає й опускає оркестрову яму. На сцені поклали нову підлогу й територію за лаштунками обладнали новою звуковою системою, відеоапаратурою, зробили освітлення. У партері під стільцями встановили кондиціонери.

Потім симфонічний оркестр з Ріо-де-Жанейро повернув театрові музику. Згодом на сцені театру виступила відома балерина Марґо Фонтейн у балеті «Лебедине озеро»; вона залишила свої балетні черевички для театрального музею.

Було необхідно провести ще деякі зміни, щоб привнести більше зручностей, краси й безпеки. Після детальних досліджень і старанного планування 600 працівників і 30 техніків заповнили театр на чотири роки. Під вісьмома шарами фарби вони знайшли первісний рожевий колір. Також було потрібно облицювати купол. Тому повністю зняли стару черепицю. Її замінили подібною до старої бразильською черепицею. Стільці обтягнули червоним французьким оксамитом. Тендітні предмети мистецтва і розписи обережно реставрувалися. На жаль, внаслідок вологості зруйнувалися предмети мистецтва у вестибюлях, тому панелі покрили темно-зеленою китайською парчею. До того ж терміти оселилися в дерев’яних колонах і балконних поручнях. Щоб позбутися їх, у дерево ввели 3640 галонів засобу від цих комах.

У 1990 році у величній споруді знову лунали величні голоси. У театрі звучали арії бразильського сопрано Селіни Імберта та фортепіанні концерти Нелсена Фрейре.

Чи це був дзвоник? Так, і він повідомляє нам, що за п’ять хвилин почнеться вистава.

«На святкування 100-літнього ювілею «Театро Амасонас»,— говорить директор театру Дов,— ми запросили славетного тенора Хосе Каррераса. Він випробував акустику, визнав її «досконалою». Той вечір закінчився танцями у танцювальній залі. Святкування продовжувалося, коли театр відвідали диригент Зубін Мейта, тенор Лучано Паваротті та аргентинська трупа, яка представила барвисту оперу «Кармен».

Дзвоник сповіщає, що до початку залишилося ще три хвилини. Треба вже зайняти свої місця.

Цілісінький день 60 працівників театру працюють за сценою, щоб підготуватися до вистави. У майбутньому будуть йти й інші шоу: джазові і фольклорні концерти та спектаклі. А сьогодні — балет.

Лишилася ще одна хвилина. Тихше.

Тож, коли ви підете в оперний театр у джунглях?

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 17]

«Викрадення, яке поклало кінець ґумовому буму й припинило діяльність оперного театру»

У 1876 році Генрі Вікем, молодий англійський шукач пригод, розробив шахрайську операцію, яка поклала кінець ґумовому буму в Бразилії. Заручившись допомогою індіанців, він «викрав» 70 000 добірних саджанців бразильської гевеї з амазонського лісу, повантажив їх на пароплав і перевіз контрабандою через бразильську митницю під виглядом «рідкісних рослин для королеви Вікторії». Він доглядав за ними під час подорожі через Атлантичний океан, а потім швидко перевіз на поїзді в теплиці Королівського ботанічного саду в К’ю (Англія), де саджанці прийнялися через кілька тижнів. Звідти саджанці перевезли в Азію й посадили на болотяних ґрунтах Цейлону й півострова Малакка. У 1912 році викрадені саджанці вже перетворилися на здорові насадження дерев гевеї, тож, коли ці дерева почали виробляти молочний сік, «бразильський ґумовий бум згас назавжди», говориться в одному джерелі.

[Карта на сторінці 14]

Манаус

[Відомості про джерело]

Mountain High Maps® Copyright © 1995 Digital Wisdom, Inc.

[Ілюстрація на сторінці 15]

Води двох річок не змішуються.

[Ілюстрація на сторінці 15]

Купол театру —чудовий орієнтир.

[Ілюстрація на сторінці 16]

Вишукана споруда у вологому екваторіальному лісі.

[Ілюстрація на сторінці 17]

Знову цей оперний театр став величним.