У 1492 році Христофор Колумб поплив до Нового Світу. Ці незвідані території манили до себе шукачів пригод і багатства. Колумб назвав один з островів, на який зійшов, «Ла Ісла Еспаньйола», тобто «іспанський острів». Сьогодні це острів Гаїті, дві третіх якого займає Домініканська Республіка. Не так давно тисячі мешканців цієї країни відкрили для себе щось дуже цінне — правду про новий праведний світ, який настане завдяки правлінню Божого Царства (2 Пет. 3:13). Запрошуємо вас познайомитися із захопливою історію щиросердних людей, котрі зробили це унікальне відкриття.

Територія. Домініканська Республіка займає приблизно дві третіх острова Гаїті, а одну третю — держава Гаїті. Природа Домініканської Республіки вражає своїм розмаїттям: тут є і тропічні вологі ліси, і високі гори, і мангрові болота, і пустелі. Найвища точка країни, пік Дуарте, сягає 3175 метрів над рівнем моря. Майже все узбережжя країни прикрашають пляжі зі сліпучо-білого піску, а центральну її частину займають розкішні долини, серед яких родюча долина Сібао.

Населення. Більшість жителів країни — це мулати, хоча там теж мешкає кілька національних меншин. Найчисленнішу з них становлять емігранти з сусідньої держави Гаїті.

Мова. Офіційною мовою тут є іспанська.

Господарство. Гірнича справа, а також виробництво цукру, кави та тютюну вважається основним джерелом прибутку. Останніми роками в країні відбувається економічний зріст завдяки розвитку туризму та промисловості.

Клімат. На острові панує помірний тропічний клімат. Середня річна температура сягає приблизно 25 градусів за Цельсієм. У північно-східних гірських районах річна кількість опадів становить понад 2000 міліметрів, а у посушливіших — менш ніж 760. Час від часу островом проносяться тропічні шторми й урагани.

Культура. Раціон тутешніх мешканців складається переважно з рису, бобових та овочів. Також вони полюбляють морепродукти, тропічні фрукти, перець і смажені банани. З деяких цих продуктів готують традиційну страву «Ла Бандера Домінікана», що означає «домініканський прапор». Остров’яни захоплюються бейсболом, музикою й танцями, особливо меренгою. Серед музичних інструментів дуже популярні гітара, барабан, флейта і маримба.

Як почала ширитися біблійна правда

У неділю, 1 квітня 1945 року, Леннарт і Вірджинія Джонсон, випускники школи «Гілеад», прибули до Сьюдад-Трухільйо (сьогодні Санто-Домінго), столиці Домініканської Республіки. Вони стали першими Свідками в країні, історія якої сповнена різними конфліктами та сутичкамиa. «Це ідеальна територія для піонерського служіння,— зазначалося в “Щорічнику за 1946 рік”,— і новоприбулим місіонерам довелося починати все з нуля». Лише уявіть: у тій країні не було філіалу, Залу Царства і навіть жодного збору; місіонери нікого там не знали, погано володіли іспанською, не мали ні даху над головою, ні елементарних меблів. Як же вони дали собі раду?

Леннарт пригадує: «За п’ять доларів на день ми винайняли в готелі “Вікторія” номер разом з харчуванням. Того ж дня нам вдалося розпочати перше біблійне вивчення. Двоє жінок, з якими в Брукліні ми вивчали Біблію, були родом з Домініканської Республіки. Вони дали нам адреси своїх рідних і знайомих, у тому числі д-ра Гріна. Відвідуючи цього чоловіка, ми познайомилися з його сусідом, Мозесом Рольїнсом. Коли ми пояснили, звідки взяли їхні адреси, вони уважно вислухали звістку про Царство та погодилися на біблійне вивчення. Незабаром Мозес став першим місцевим вісником Царства».

На початку червня 1945 року прибуло ще четверо місіонерів. Вони одразу стали розповсюджувати багато літератури і розпочали чимало біблійних вивчень. У жовтні того ж року брати зрозуміли, що існує нагальна потреба в приміщенні для проведення зібрань. Тож місіонери переробили їдальню та вітальню свого місіонерського дому на імпровізований Зал Царства. За деякий час на зібрання приходило аж 40 людей!

Одним з перших правдою зацікавився Пабло Брузауд, якого всі називали Пале́. Він був власником автобусного маршруту Сантьяго — Сьюдад-Трухільйо і часто їздив до столиці. Там Пале́ познайомився з двома місіонерками, котрі дали йому книжку «Правда визволить вас». Відтоді він щодня вивчав з ними Біблію, а невдовзі вже проповідував разом з місіонерами. Пале́ завжди охоче надавав транспорт для служіння. Пізніше він познайомився з Леннартом Джонсоном і поїхав з ним зі столиці до Сантьяго, а тоді через гористу місцевість до узбережного міста Пуерто-Плати. У цьому місті вони відвідали групу зацікавлених, яка зверталась до всесвітнього центру в Брукліні за духовною допомогою.

Візит братів зі всесвітнього центру

У березні 1946 року Домініканську Республіку відвідали Натан Норр і Фредерік Франц зі всесвітнього центру. Усі з нетерпінням очікували їхнього приїзду, і на промову Натана Норра, окрім вісників, прийшло 75 зацікавлених. Під час візиту брат Норр вжив необхідних заходів, аби в Домініканській Республіці організували філіал.

Згодом приїхали й інші місіонери, і наприкінці 1946 службового року в країні було 28 вісників. Оскільки там тільки започатковувалась проповідницька праця, місіонерам доводилося вечорами складати детальні карти для ефективного й організованого опрацювання території.

Розширення проповідницької діяльності

У 1947 році майже 60 вісників ревно звіщали добру новину в Домініканській Республіці. Того ж року сюди призначили кількох місіонерів, які служили на Кубі. Серед них були Рой і Хуаніта Брант. Брата Роя призначили наглядачем філіалу, і він виконував це служіння впродовж десяти років.

Наприкінці 1948 службового року в країні проповідували пліч-о-пліч з місіонерами приблизно 110 вісників Царства. Однак цим відданим Божим служителям навіть не спадало на думку, що попереду їх чекають вкрай важкі часи.

«Одного дня ми їх знайдемо»

Приблизно 1935 року Пабло Гонсалес, який мешкав у долині Сібао, почав читати Біблію. Він деякий час спілкувався з протестантами, але згодом перестав, побачивши, що їхня поведінка суперечить написаному в Біблії. Все ж Пабло і далі досліджував Боже Слово та ділився набутими знаннями з рідними, сусідами, а потім і з мешканцями найближчих околиць. Він продав свою ферму разом з худобою, аби мати за що подорожувати і проповідувати.

У 1942 році Пабло відвідував майже 200 сімей у довколишніх місцевостях і регулярно проводив там зібрання. Хоча цей чоловік ніколи не спілкувався зі Свідками Єгови, він заохочував людей досліджувати Біблію і жити згідно з нею. Чимало його слухачів щиро приймали біблійну звістку і відмовлялися від куріння та полігамних шлюбів.

Серед тих, хто відгукнувся на проповідування Пабло, була Селесте Росаріо. Вона розповіла: «До однієї з груп, які навчав Пабло Гонсалес, належав Негро Хіменес, двоюрідний брат моєї мами. Коли мені було 17 років, він завітав до нашої сім’ї і показав цікаві вірші з Біблії. Це спонукало мене покинути католицьку церкву, адже там служба правилася латинською, якої ми зовсім не розуміли. Невдовзі підбадьорити нас приїхав і сам Пабло. Пригадую, як він сказав: “Ми не належимо до жодної з відомих релігій, але в нас є брати по цілому світі. Поки що ми не знаємо, хто вони і як називаються, все ж одного дня ми їх знайдемо”».

Пабло заснував групи дослідників Біблії у містах Лос-Какаос-Сальседо, Монте-Адентро, Сальседо та Війя-Тенарес. У 1948 році на зупинці в Сантьяго Пабло пересідав на інший автобус і побачив, як на вулиці проповідують Свідки. Вони запропонували йому «Вартову башту». Іншого разу сестра-Свідок дала Пабло дві книжки і запросила на Спомин Христової смерті у Сантьяго. Прийшовши на Спомин, Пабло був глибоко вражений почутим і зрозумів, що зрештою знайшов правду та тих, кого так довго шукав.

Місіонери стали відвідувати людей, з якими вивчав Пабло. В одному з приміщень, де він проводив зібрання, на братів з нетерпінням чекало 27 осіб. Дехто з них подолав 25 кілометрів пішки, а дехто 50 кілометрів їхав верхи на коні. В іншому місці зібралося 78 зацікавлених Пабло, а ще в іншому — 69.

Пабло Гонсалес віддав місіонерам список, в якому були імена майже 150 зацікавлених. Ці смиренні й духовно спраглі люди вже вивчали Біблію та намагались застосовувати її поради, однак вони потребували подальшого навчання і організації. Селесте розповідала: «Місіонери відвідали нас і провели зібрання. Вони підготували все необхідне для хрещення. Я охрестилася першою у нашій сім’ї, а згодом — моя мама Фіделія Хіменес та сестра Кармен».

З 23 по 25 вересня 1949 року в місті Сантьяго відбувся перший районний конгрес, який значно посприяв проповідницькій праці в Домініканській Республіці. На цьому триденному конгресі охрестилося 28 осіб і побувало чимало зацікавлених. Лише в неділю на публічну промову зібралося 260 людей. Більшість з тих, хто завітав на конгрес уперше, чітко зрозуміла, що саме цю організацію Бог використовує для виконання своєї волі.

Ув’язнені за нейтралітет

19 червня 1949 року група вигна́нців з Домініканської Республіки повернулась на батьківщину, щоб повалити диктатуру Трухільйо, але їхній заколот відразу придушили. У той час уряд Трухільйо ув’язнював кожного, хто відмовлявся служити у війську, а також «ворогів народу». Леон, Енріке та Рафаель Гласс і деякі співробітники Леона стали одними з перших Свідків, яких ув’язнили за відмову йти до армії.

«[Мене зі співробітниками] заарештували та почали допитувати представники військової спецслужби,— розповідав Леон.— Після численних погроз нас відпустили та за кілька днів, порушуючи загальноприйняту процедуру, знову призвали і, коли ми відмовилися від служби, запроторили до в’язниці. Там вже сиділо четверо Свідків, двоє з яких мої рідні брати. Щойно нас випускали, як за день-два знову садили, і так три рази поспіль. Останній раз ми відсиділи п’ять років, а загалом провели у в’язниці майже сім».

Життя Свідків за ґратами було сповнене випробувань. Як в’язні, так і охоронці постійно з них глузували. Начальник фортеці Осама, де спершу сиділи брати, уїдливо кепкував: «Свідки Єгови, не забудьте повідомити мене, коли ви станете свідками Диявола, бо тільки тоді я відпущу вас». А втім, противникам не вдалося зламати цих відданих братів. Леон пояснював: «Щоб вистояти, ми завжди звертались за допомогою до Єгови і навіть у дрібницях відчували його підтримку. Коли нас били палицями, батогами чи гвинтівками, Єгова давав нам сил гідно зносити це».

Діяльність Свідків заборонено

По всій країні противники чинили щораз більший опір чистому поклонінню. Попри це в травні 1950 року в Домініканській Республіці, окрім місіонерів, служило 238 вісників, у тому числі 21 сталий піонер.

Приблизно тоді представник спецслужби написав до секретаріату президента: «Члени релігійної секти Свідків Єгови активно продовжують свою діяльність у кожному куточку міста [Сьюдад-Трухільйо]». Далі у листі зазначалося: «Ще раз прошу звернути особливу увагу на Свідків Єгови, оскільки їхнє проповідування та діяльність негативно впливають на мислення певних верств населення, особливо народних мас».

Міністр внутрішніх справ і поліції Антоніо Унгрія попросив брата Бранта підготувати листа, в якому б висвітлювалась позиція Свідків Єгови щодо військової служби, салютування прапору та сплати податків. Рой Брант склав свого листа на основі книжки «Нехай Бог Буде Правдивий». Все ж 21 червня 1950 року міністр Унгрія видав наказ про заборону діяльності Свідків Єгови в Домініканській Республіці. Брата Роя викликали до офіса міністра Унгрії особисто ознайомитися з цим наказом. Коли Брант запитав, чи місіонерам слід покинути країну, міністр сказав, що вони можуть залишатися, якщо будуть законослухняними і не розказуватимуть іншим про свою релігіюa.

Служіння місіонерів під забороною

Після того як на діяльність Свідків Єгови наклали заборону, для них почалися буремні часи. «Зали Царства позакривали, а проповідування заборонили,— розповідала місіонерка Алма Парсон.— Чимало наших дорогих братів зносили випробування та зазнавали страждань». Їх звільняли з роботи та ув’язнювали. Попри це Алма з приємністю згадувала: «Багато-багато разів було очевидним, що Єгова веде і захищає нас своєю сильною рукою». Тож, покладаючись на сильну руку Творця, вісники й далі проповідували підпільно.

У ті часи Свідкам не дозволяли проводити зібрання. Ось що розповідав Леннарт Джонсон: «Брати збиралися потайки групками в приватних будинках і вивчали статті з “Вартової башти”, надруковані на мімеографі. Усі вони дуже цінували духовну підтримку, котру Єгова надавав через ці невеликі групки».

Хоча уряд Домініканської Республіки щораз більше стежив за Свідками і цькував їх, це не залякало вісників. 15 вересня 1950 року у зверненні до президента Домініканської Республіки міністр внутрішніх справ і поліції Унгрія написав: «Ми неодноразово викликали до нашої установи містера Лі Роя Бранта та інших директорів угруповання Свідків Єгови й заохочували їх припинити поширювати в цій Республіці свою пропаганду, адже цим вони порушують закон. Щодня ми отримуємо повідомлення з різних куточків країни про те, що вони таємно продовжують вести свою пропаганду, нехтуючи розпорядженням уряду». Своє звернення Унгрія завершив рекомендацією депортувати «іноземних директорів» Свідків Єгови.

Присутність місіонерів додає сил

Наприкінці 1950 року Домініканську Республіку відвідали брати Норр і Геншель. Після їхнього візиту деяких місіонерів призначили до Аргентини, Гватемали та Пуерто-Рико, а дехто, знайшовши роботу, залишився в Домініканській Республіці. Наприклад, Рой Брант працював у компанії з виробництва електроенергії, інші влаштувались вчителями англійської мови. У «Щорічнику за 1951 рік» зазначалося: «Те, що місіонери залишилися в країні, а не виїхали, додало сил вірним послідовникам Господа, які пізнали від них правду. Усі захоплювалися сміливістю місіонерів, котрі завзято виконували свою працю».

Дороті Лоренс, як й інші місіонери, викладала англійську та проводила біблійні вивчення із зацікавленими. Ця ревна сестра допомогла кільком особам пізнати правду.

Віддані служителі Єгови завжди знаходили можливість свідчити, хоча за ними постійно стежили. Інколи вони брали лише кілька сторінок з публікацій і ховали їх у кишеню сорочки або в сумку з продуктами, щоб не викликати підозри. Звіт про служіння нагадував список продуктів. Замість книжок, брошур, журналів, повторних відвідин і годин служіння брати вказували продукти, як-от: папаї, боби, яйця, капусту та шпинат. Копії «Вартової башти», зроблені на мімеографі, називали маніоком, поширеною в тій території рослиною.

Праця навчання продовжується

16 червня 1954 року Рафаель Трухільйо уклав конкордат з Ватиканом, який надавав особливі привілеї священикам римо-католицької церкви в Домініканській Республіці. На той час діяльність Свідків була під забороною вже приблизно чотири роки. Все ж у 1955 році в країні налічувалося 478 вісників. Чому в цей нелегкий час відбувався такий ріст? У «Щорічнику за 1956 рік» пояснювалось: «Секрет нашої сили — це дух Єгови. Брати зберігали єдність, зміцнювались у вірі та мужньо йшли вперед».

У липні 1955 року президенту Трухільйо надіслали офіційного листа зі всесвітнього центру. У ньому була викладена детальна інформація щодо позиції нейтралітету Свідків, а також містилося прохання «зняти заборону зі Свідків Єгови та Біблійного і трактатного товариства “Вартова башта”». Чи це принесло позитивні результати?

Несподівана свобода

У роки заборони Леннарт і Вірджинія Джонсон та Рой і Хуаніта Брант продовжували служити місіонерами. Леннарт пригадував: «Мене і Роя забрали на допит. Вже раніше представники уряду Трухільйо викликали брата Мануеля Єрресуело». На жаль, цього брата замордували під час допитів, але він залишився вірним Єгові до смерті. А що сталося з Джонсоном і Брантом? Леннарт розповідав: «Нас допитували окремо, і, очевидно, вівся запис наших розмов. Після цього нас відпустили. Через два місяці в газетах з’явилось повідомлення про те, що уряд Трухільйо зняв заборону, і ми могли відновити свою діяльність».

До заборони в 1950 році в країні служив 261 Свідок. Коли ж у серпні 1956-го заборону зняли, добру новину проповідувало аж 522 вісники. Як же тішилися брати, що, переживши шість років ув’язнень, переслідувань і стежень, зрештою можуть вільно проповідувати!

Після такого несподіваного повороту подій почалося відновлення теократичної діяльності. Брати взялись за пошук місць для проведення зібрань, зробили нові плани територій для служіння і впорядкували зборові документи. Вони вільно замовляли й отримували літературу та ревно проповідували, радіючи свободі. Лише через три місяці, у листопаді 1956 року, в країні вже служило 612 Свідків.

Протидія духівництва

Однак католицькі священики відразу стали шукати способи, як дискредитувати нашу організацію. Спираючись на конкордат, який Трухільйо уклав з Ватиканом, духівництво щораз більше тиснуло на уряд, аби ліквідувати Свідків. Католицький священик Оскар Роблес Толедано надіслав меморандум міністру внутрішніх справ Вірхіліо Альваресу Піні з проханням підтримати його у намаганні «пробудити свідомість домініканців перед страшною небезпекою, яку становить секта Свідків Єгови».

Толедано пояснив, що його основна мета — «протидіяти кампанії прозелітизму Свідків Єгови». Меморандум рекомендував заборонити в країні наші публікації, «особливо книжку “Правда визволить вас” і журнал “Вартова башта”».

Знову заборона

Релігійні провідники в боротьбі проти Свідків заручилися підтримкою представників уряду Трухільйо. У червні 1957 року Франсіско Прац-Рамірес, президент Домініканської партії, написав меморандум до Рафаеля Трухільйо, в якому говорилося: «Я планую провести ряд засідань, щоб подолати згубні антипатріотичні настрої Свідків Єгови».

У книжці «Трухільйо. Маленький цезар Карибських островів» зазначалося, що ця наклепницька кампанія одразу дала свої плоди. Ось що там сказано: «Впродовж літніх місяців 1957 року домініканська преса надрукувала ряд звинувачень, які високопосадовці висували Свідкам Єгови за їхню “підривну та небезпечну” діяльність. Після цих закидів на урядовій радіостанції “Ла вос Домінікана” [“Голос Домініканської Республіки”] виступив священик-єзуїт Марьяно Васкес Санс. Він обізвав цю секту слугою комунізму, а її прихильників — “зіпсутими, підступними, злочинними і віроломними ворогами”. З цього приводу духівництво склало офіційний лист, підписаний архієпископами Рікардо Піттіні та Октавіо Антоніо Берасом, в якому заохочувалось священиків захищати свою паству від цієї “жахливої єресі”».

Така тісна співпраця церкви та держави принесла бажаний результат. У липні того ж року Національний конгрес видав закон про заборону Свідків Єгови. Невдовзі брати знову зазнали побоїв і брутального ставлення з боку поліції, а також майже 150 з них потрапили за ґрати.

ЯКІ взаємини склалися в католицької церкви з Трухільйо? Ось спостереження одного політолога: «Протягом довгого періоду правління Трухільйо (1930—1961) церква та уряд Домініканської Республіки тісно співпрацювали: диктатор виявляв прихильність до церкви, а вона підтримувала його режим».

У 1954 році Трухільйо уклав у Римі конкордат з папою римським. Херман Орнес, колишній радник президента, писав: «Домініканська церква, яка була на боці Вождя [Трухільйо], стала для нього джерелом підтримки. Духівництво на чолі з архієпископами Рікардо Піттіні та Октавіо Берасом було одним з найбільших пропагандистів цього режиму».

Орнес далі пояснював: «При кожній нагоді папа римський надсилав найщиріші вітання диктатору... На конгрес католицької культури, який за підтримки Трухільйо проходив 1956 року в Сьюдад-Трухільйо, кардинал Френсіс Спеллмен, спеціальний представник папи римського, привіз сердечний привіт. Кардинал Спеллмен приїхав з Нью-Йорка, аби його урочисто приймав сам Генералісимус. Наступного дня на шпальтах усіх домініканських газет з’явилися фото, як вони радо обіймалися».

У 1960 році в журналі «Тайм» зазначалось: «Трухільйо й далі підтримує добрі стосунки з церквою. Ще чотири роки тому архієпископ Піттіні, примас Америки, якому сьогодні 83 роки і який майже втратив зір, надіслав листа до газети “Нью-Йорк таймс”. У ньому архієпископ вихваляв Трухільйо і запевняв, що його народ любить і поважає “диктатора”».

Однак після трьох десятиліть відданої підтримки диктатури Трухільйо католицька церква почала хитро пристосовуватися до зміни політичної ситуації в країні. Один аналітик розповідає: «Коли народ посилив протидію диктаторській владі, намагаючись встановити демократію, церква, яка довгий час виявляла приязнь Трухільйо, була змушена змінити свою позицію».

Зрештою 2011 року католицькій церкві довелося вибачитись перед домініканським народом. У газеті «Домінікана тудей» цитувався її лист із каяттям: «Ми визнаємо, що допускались помилок і не завжди зберігали відданість своїй вірі та покликанню, тому просимо в усіх мешканців Домініканської Республіки прощення, розуміння та терпимості».

«Вони будуть винищені»

Борбоніо Айбар охрестився 19 січня 1955 року, хоча у ті часи проповідницька діяльність у країні була під забороною. Після хрещення він проводив чимало біблійних вивчень у Монте-Адентро та Сантьяго. Коли в 1956 році зняли заборону, охрестилося кілька його зацікавлених, у тому числі і його дружина.

В середині липня 1957 року урядовці зібралися в Сальседо, аби покласти край діяльності Свідків. Брат Айбар розповідає: «Франсіско Прац-Рамірес, який на цій зустрічі був головним промовцем, пообіцяв: “Ще кілька днів, і вони будуть винищені”». Тож через кілька днів, 19 липня 1957 року, поліція почала проводити облави на Свідків Єгови в містах Бланко-Арріба, Ель-Хобо, Лос-Какаос та Монте-Адентро.

«Мене разом з іншими Свідками також заарештували,— пригадує брат Айбар.— Нас забрали до військового штабу в Сальседо. Щойно ми прибули туди, полковник, на ім’я Саладін, почав мене бити. Коли він погрожував нам, його очі виблискували люттю і ненавистю. Потім чоловіків вишикували в один ряд, жінок — в другий. Охоронці копали чоловіків і били їх кулаками, а жінок лупцювали палицями, постійно повторюючи: “Ми католики і вб’ємо вас!”».

Брата Айбара оштрафували і на три місяці позбавили волі. «У в’язниці,— продовжує Айбар,— нас відвідав військовий генерал Сантос Мелідо Марте. Він сказав: “Я читаю Біблію і знаю, що Єгова — це Бог. Ви не зробили нічого поганого, щоб сидіти за ґратами, але я не в силі вам допомогти, бо за всім цим стоять католицькі єпископи. І лише вони або наш шеф [Трухільйо] може скоротити вам термін”».

«Ти тут бос?»

Серед заарештованих були донька і племінниці Фіделії Хіменес, з якими вона колись вивчала Біблію. Хоча Фіделію не затримували, вона прийшла і здалася сама, аби зміцнити тих, хто у в’язниці. У той час туди прибув Людовіно Фернандес, військовий високого чину, який славився зухвальством та жорстокістю. Коли до нього привели Фіделію, він запитав:

— Ти тут бос?

— Ні, це ви всі боси,— відповіла Фіделія.

— Ясно, значить, ти їхній пастир? — продовжував Фернандес.

— Ні, наш пастир — Ісус.

— То через тебе ув’язнили всіх цих людей? Хіба не ти їх навчала?

— Ні, через Біблію. Вони ув’язнені, бо дотримуються того, чого навчилися з Божого Слова,— пояснила Фіделія.

Саме тоді коридором проходили двоє заарештованих братів, Педро Херман і двоюрідний брат Фіделії, Негро Хіменес. Їх переводили з одиночної камери до загальної. Уся сорочка в Негро була скривавлена, а у Педро — запухле від побоїв око. Побачивши одновірців у такому стані, Фіделія запитала Фернандеса: «То так ви обходитеся з порядними богобоязливими людьми?» Фернандес зрозумів, що Фіделію не залякати, тому наказав відвести її назад у камеру.

Стикаючись з жорстокою протидією, віддані служителі Єгови мусили виявляти мужність. І те, що їм це вдавалось, визнавали навіть урядовці. Наприклад, 31 липня 1957 року Луїс Арсено Колон, начальник Служби держбезпеки, скаржився у листі до державного секретаріату: «Хоча нещодавно Національний конгрес прийняв закон про заборону діяльності секти Свідків Єгови, більшість її членів й далі непохитно тримається своєї позиції».

«Це братство лишиться без проводу»

13 липня 1957 року Колон написав у держсекретаріат: «Стара відома приказка каже: “Аби вбити змію, цілься у голову”. Тож для того, щоб позбутися цієї секти, треба придумати, як витурити з країни їхніх місіонерів. Тоді це братство лишиться без проводу, і їхні ідеї зійдуть нанівець».

Незабаром секретар держбезпеки Артуро Еспайят розпорядився, щоб десять місіонерів, які ще залишились, покинули країну. 21 липня 1957 року Рой Брант звернувся до Трухільйо з письмовим проханням про зустріч, аби пояснити нашу ситуацію. Зокрема у його листі зазначалося: «Ненависницька кампанія, яку розгорнули деякі громадяни цієї країни проти імені Бога Єгови, подібна до кампанії, яку провадили проти Ісусових апостолів введені в оману люди». Також Рой Брант, заохотивши президента прочитати книгу Дії апостолів, розділи 2—6, написав: «Розсудлива і чітка порада судді Гамаліїла така ж актуальна сьогодні, як і тоді». Потім Брант великими літерами процитував Дії 5:38, 39: «НЕ ЧІПАЙТЕ ЦИХ ЧОЛОВІКІВ... ЯКЩО ЦЯ СПРАВА ВІД БОГА, ТО ВИ НЕ ЗМОЖЕТЕ ЇЇ РОЗЛАДНАТИ. ІНАКШЕ МОЖЕ ВИЯВИТИСЬ, ЩО ВИ БОРЕТЕСЬ ІЗ САМИМ БОГОМ». Однак Трухільйо не почув цих аргументів, і 3 серпня 1957 року місіонерів вивезли в аеропорт та депортували.

Ісус — голова збору

Що буде з місцевими братами і сестрами, коли місіонери виїдуть з країни? Чи вони, як і передрікав Колон, залишаться без проводу? Звісно, що ні, адже Ісус є «головою тіла, тобто збору» (Кол. 1:18). Тому народ Єгови в Домініканській Республіці не залишився без проводу, про нього і далі піклувався Єгова та його організація.

Після депортації місіонерів наглядачем офіса був призначений 20-літній Дональд Новіллс, який охрестився лише чотири роки до того. Це призначення було для нього зовсім новим, хоча він вже кілька місяців служив районним наглядачем. Брат Новіллс жив у Гуалеї, небезпечному районі Сьюдад-Трухільйо. У своїй дерев’яній хатині з оцинкованим дахом та земляною підлогою він обладнав невеличкий офіс. Там Новіллс разом з Феліксом Марте готував копії «Вартової башти» для всієї країни.

Також йому допомагала сестра Мері Гласс, чоловік якої Енріке сидів тоді у в’язниці. Ось що вона розповідає: «Я закінчувала роботу о п’ятій вечора і відразу йшла допомагати брату Новіллсу. Після того як я підготувала трафарети з текстом “Вартової башти”, брат Дональд друкував копії на мімеографі. Потім інша сестра з Сантьяго, яку ми називали Ангелом, складала копії на дно 20-літрової каністри з-під олії, накривала їх шматком тканини й зверху накладала маніок, картоплю чи таро. Каністру сестра ховала у мішок і тоді громадським транспортом добиралася на північ країни, залишаючи по одній копії “Вартової башти” кожному збору. Сім’ї по черзі брали цю копію і спільно досліджували її».

Мері продовжує: «Ми мусили бути вкрай обережними, адже вулиці були переповнені урядовими агентами, які намагалися вивідати, де друкується “Вартова башта”. На щастя, їм це так і не вдалося, бо Єгова завжди захищав нас».

«Обережні, як змії, і невинні, як голуби»

Під час заборони відданим служителям Єгови було вкрай важливо і далі духовно харчуватися, хоча це становило постійну небезпеку. У ті роки багатьох братів заарештовували і вони сиділи по кілька термінів.

«Пізнавши правду в 1953 році,— розповідає Хуаніта Борхес,— я чітко розуміла, що, як Свідок Єгови, можу потрапити за ґрати. Згодом так і сталося. У листопаді 1958 року, коли я відвідувала сестру Енеіду Суарес, до неї увірвалася таємна поліція. Нас звинуватили в проведенні зібрання і засудили до трьох місяців ув’язнення, наклавши на кожну штраф у розмірі 100 песо, що дорівнювало 100 американським доларам».

Уряд робив усе можливе, щоб перешкодити Свідкам проводити зібрання. Хоча така протидія не зупиняла братів, все ж вони мусили бути «обережні, як змії, і невинні, як голуби» (Матв. 10:16). Андреа Альмансар пригадує: «Щоб не викликати підозри, ми сходилися на зібрання в різний час і так само розходилися, тому часто поверталися додому дуже пізно».

Хереміас Гласс народився, коли його батько Леон відбував ув’язнення. У 1957 році Хереміасу виповнилося сім і він став неохрещеним вісником. Він добре пам’ятає, як у них вдома таємно проводилися зібрання і наскільки треба було виявляти обережність. Хереміас каже: «Кожному з присутніх давали маленьку картку з порядковим номером, за яким він мав виходити. Після зібрання батько ставив мене біля одвірка перевіряти номери карток і скеровувати вісників по двоє у різних напрямках».

Також заради безпеки Свідки вибирали для проведення зібрань найменш ризикований час. Приміром, Мерседес Гарсія, яка пізнала правду від свого дядька, Пабло Гонсалеса, втратила матір у сім років. Це дівча та дев’ять її братів і сестер залишилися самі, бо їхній батько сидів у в’язниці. У 1959 році дев’ятилітня Мерседес охрестилася. Для конспірації промову до хрещення виголосили о пів на четверту ранку в будинку одного з братів, а хрещення провели в річці Осама, що протікає через столицю. Мерседес пригадує: «О пів на шосту ранку, коли місцеві мешканці щойно прокидалися, ми вже поверталися додому».

Обачні в служінні

Рафаель Паред, який разом з дружиною Франсією служить у Бетелі, став вісником у 1957 році, коли йому було лише 18. Він пригадує, як переодягнені в цивільне поліцейські стежили за ним під час проповідування, шукаючи нагод заарештувати його та інших братів. «Іноді,— пригадує Рафаель,— нам доводилося втікати глухими вуличками та провулками, перестрибуючи через паркани». А ось що розповідає про ті часи Андреа Альмансар: «Ми старались бути вкрай обачними. Давши свідчення одному господарю, ми йшли до наступного, який мешкав через будинків десять».

Нарешті полегшення

У 1959 році після майже тридцятилітнього панування режиму Трухільйо політична ситуація в Домініканській Республіці почала змінюватися. 14 червня 1959 року домініканські вигнанці вторглися в країну, намагаючись вкотре повалити диктатуру Трухільйо. І, хоча їхня спроба виявилась невдалою, а заколотників стратили чи ув’язнили, вороги Трухільйо, кількість яких постійно зростала, зрозуміли, що його уряд слабшає, тому посилили опір.

Незважаючи на багаторічну співпрацю з урядом Трухільйо, 25 січня 1960 року влада католицької церкви видала пастирський лист, в якому засудила жорстоке порушення прав людини у Домініканській Республіці. Бернардо Вега, домініканський історик, коментує: «Вторгнення у червні 1959 року та репресії осіб, причетних до цих подій, а згодом і членів підпільно-визвольного руху змусили церкву вперше виступити проти Трухільйо».

У травні 1960 року уряд зняв заборону з діяльності Свідків Єгови. Як не парадоксально, але після багаторічних утисків полегшення прийшло від самого Рафаеля Трухільйо. І значну роль у цьому відіграла незгода між ним і католицькою церквою.

Повалення диктатури Трухільйо

У 1960-х роках світова громадськість стала щораз більше виступати проти диктатури Трухільйо. Саме в цей період політичної напруги, у січні 1961 року, в країні відбувся триденний конгрес, на який приїхав Мілтон Геншель зі всесвітнього центру. На публічну біблійну промову тоді прийшло 957 осіб, 27 з яких охрестилося. Під час візиту брат Геншель допоміг розподілити території та розпочати реорганізацію праці проповідування.

Двох районних наглядачів, Енріке Гласса та Хуліана Лопеса, призначили відвідувати місцеві збори. Брат Хуліан розповідав: «Мій район охоплював всі збори на півночі й два збори на сході, а Енріке відвідував усі збори на півдні і решту на сході». Завдяки цим візитам збори відновили зв’язок з організацією, а брати і сестри зміцнилися духовно.

У 1961 році в країну прибули Сальвіно та Хелен Феррарі, випускники другого класу школи «Гілеад». Їхній місіонерський досвід, який вони здобули на Кубі, став у пригоді під час великих духовних жнив у Домініканській Республіці. Сальвіно служив у комітеті філіалу аж до самої смерті в 1997 році, а його вірна дружина Хелен провела у повночасному служінні майже 80 років, більшість з яких була місіонеркою.

Невдовзі після прибуття подружжя Феррарі режим Трухільйо було повалено. Увечері 30 травня 1961 року найманці обстріляли автомобіль диктатора, внаслідок чого він загинув. Щоправда, це не принесло стабільності, адже протягом кількох наступних років країну й далі шматували громадянські і політичні заворушення.

Подальший розмах проповідницької праці

Лише через два дні після вбивства Трухільйо у Домініканську Республіку приїхало ще четверо місіонерів, які служили у Пуерто-Рико. Це був Вільям Дінгман, випускник першого класу школи «Гілеад», з дружиною Естелл, а також Телма Кріц та Флоссі Коронеос. Вільям пригадував: «Коли ми прибули в країну, тут назрівав переворот і доволі часто відбувались військові дії. Через загрозу революції солдати влаштовували на дорогах обшуки. Нас зупиняли на кількох пропускних пунктах і перевіряли багаж. З наших валіз все витрушували, ретельно переглядаючи кожну дрібницю». У час такого політичного неспокою було досить важко проповідувати.

«За режиму Трухільйо,— розповідав Вільям Дінгман,— нав’язувалась думка, що Свідки Єгови є комуністами й найгіршими людьми... Однак мало-помалу ми розвіяли це упередження». Наприкінці 1961 службового року в країні служило 33 спеціальні піонери. Після відновлення проповідницької діяльності в країні багато щирих осіб відгукнулося на звістку про Царство.

Вони знайшли правду

Хуана Вентура почала вивчати Біблію в час заборони і охрестилася 1960 року в річці Осама. Одного разу пастор протестантської церкви в Санто-Домінго хотів кинути Хуану до в’язниці за те, що «вона зводить його овець». Щоб звинуватити Свідків у брехні та очорнити Хуану, пастор викликав її до церкви і наказав привселюдно відповідати на його запитання.

Хуана розказує: «Він поставив мені три запитання: “Чому ви не голосуєте? Чому не йдете на війну? Чому називаєте себе Свідками Єгови?” На кожне запитання я відповідала на основі Божого Слова, і всі відкривали ці вірші у своїх Бібліях та були вражені прочитаним. Тоді багато з них зрозуміли, що знайшли правду. Після цього всі присутні на тій зустрічі почали вивчати Біблію, і згодом навіть 25 осіб присвятилися Єгові». Цей випадок посприяв проповідницькій праці в Санто-Домінго.

Діяльність Свідків Єгови утверджується

Вбивство Трухільйо спричинило в країні політичну кризу. У «Щорічнику за 1963 рік» зазначалося: «Через постійні страйки та насилля вулиці були переповнені військовими». Все ж праця проповідування та навчання продовжувалась, і наприкінці 1963 службового року найвища кількість вісників у країні становила 1155 осіб.

У 1962 році Домініканську Республіку відвідав Натан Норр зі всесвітнього центру. Він посприяв придбанню ділянки для будівництва більшого філіалу, який наглядав би за масштабною проповідницькою працею. Згодом на цій ділянці було зведено двоповерхову будівлю філіалу і Зал Царства. У суботу, 12 жовтня 1963 року, відбулося присвячення філіалу. Спеціальну промову виголосив Фредерік Франц зі всесвітнього центру. Було очевидним, що діяльність Свідків Єгови утверджується в Домініканській Республіці. Невдовзі після присвячення філіалу сюди приїхали місіонери Гаррі та Пакіта Даффілд, яких останніми витурили з Куби.

Ріст попри революцію

24 квітня 1965 року в країні почалася революція. Навіть у ці неспокійні часи народ Єгови процвітав духовно. У 1970 році налічувалося 63 збори, в яких служило 3378 вісників, і більш ніж половина з них пізнала правду протягом останніх п’яти років. У «Щорічнику за 1972 рік» повідомлялося: «Вони були з різних прошарків суспільства: автомеханіки, фермери, водії громадського транспорту, бухгалтери, будівельники, теслі, юристи, стоматологи та колишні політики. І усіх їх об’єднала любов до правди і до Єгови».

Добра новина сягає віддалених куточків

З часом прибуло ще кілька місіонерів, у тому числі Піт Паскаль, Амос і Барбара Паркер, Джессі та Лінн Кантвелл з Колумбії, а також Річард і Белва Стоддард, які служили в Болівії. Ревна праця цих місіонерів посприяла розширенню теократичної діяльності в Домініканській Республіці. До 1973 року добра новина активно проповідувалась у великих і малих містах країни, але не досягала віддалених територій. Тож брати вирішили подбати про духовні потреби сільського населення. На заклик проповідувати два місяці у селах відгукнулося 19 сталих піонерів. З грудня 1973-го по січень 1977-го філіал призначав групи піонерів у неопрацьовані або рідко опрацьовувані території.

Один піонер, який брав участь у цій особливій кампанії, пригадував: «Протягом дня ми проповідували і залишали людям біблійну літературу, а наступного дня робили повторні відвідини до тих, хто виявив інтерес. Оскільки мало у кого з селян були гроші, ми обмінювали наші публікації на курчат, яйця та фрукти. Завдяки Єгові ми ніколи не були голодними». Багато людей вперше у житті слухали, як їм зачитували вірші з Біблії. Іноді релігійні провідники навчали, що Єгова — це Диявол. Тамтешні мешканці були вкрай здивовані, почувши слова з Псалма 83:18: «Хай люди знають, що ти, чиє ім’я Єгова, тільки ти Всевишній над усією землею». У деяких місцевостях був настільки великий інтерес до правди, що вісники організовували там публічні зібрання.

Приїзд нових місіонерів та новий філіал

У вересні 1979 року в країну приїхали місіонери Ебігейл і Джорджина Перес, яких відразу призначили в районне служіння. Згодом, у 1987 році, в Домініканську Республіку прибули Том і Шерлі Дін, випускники школи «Гілеад». Свій внесок у працю проповідування зробили і спеціальні повночасні служителі з Пуерто-Рико. У серпні 1988 року сюди призначили місіонерів Райнера і Джін Томпсонів. Це було їхнє п’яте місіонерське призначення.

У 1989 році середня кількість вісників у країні становила 11 081 особу, а також проводилося 20 494 біблійні вивчення, що вселяло надію на майбутній ріст. А втім, не обійшлося і без труднощів. Наприкінці 1980-х років філіал вже не міг виконувати свої функції. Райнер Томпсон каже: «Бетель був переповненим, і нам доводилося винаймати додаткові квартири та складські приміщення по всьому місті».

«Знайти відповідну ділянку для будівництва нового філіалу виявилось не так легко,— пригадує Райнер.— Один бізнесмен, почувши про наші пошуки, зв’язався з нами. Він сказав, що хоче продати частину землі, але тільки Свідкам Єгови. Раніше він мав швейну фабрику, і кілька його підлеглих та секретарка були Свідками. Його дуже вразило те, що протягом років вони виявляли надзвичайну чесність і з повагою ставились до людей. Оскільки цей бізнесмен був доброї думки про Свідків, то продав нам ділянку за доволі низьку ціну». Брати придбали її в грудні 1988 року, а згодом купили ще три прилеглі до неї ділянки. Нині філіал та Зал конгресів, який звели поряд, займають площу майже 9 гектарів.

У будівництві філіалу та Залу конгресів брали участь місцеві та міжнародні добровольці. І вже в листопаді 1996 року відбулася програма присвячення, на яку приїхали три члени Керівного органу — Кері Барбер, Теодор Ярач та Ґерріт Леш. Вісники слухали цю спеціальну програму на двох найбільших стадіонах країни, і понад 10 000 гостей завітали на екскурсію до нового філіалу.

Переїзд до символічної Македонії

Історія народу Єгови в Домініканській Республіці була б неповною, якби не згадати про велику кількість Свідків, які виявили бажання служити в території, де більша потреба. Наприкінці 1980-х років чимало охочих вісників, почувши про врожайні духовні поля Домініканської Республіки, стали переїжджати до цієї символічної Македонії (Дії 16:9). Ті ревні проповідники із запалом розповідали іншим про свої благословення у праці збирання врожаю. Тож у 1990-х роках сюди стікалося безліч проповідників з усіх куточків світу.

Наприклад, Стіван і Міріам Ньореа з Данії служать у Домініканській Республіці з 2001 року. До одруження Міріам півтора року проповідувала тут зі своєю сестрою. Що спонукало це подружжя переїхати у далеку країну, де зовсім інша культура та мова? Міріам пояснює: «Ми з чоловіком виховувались у міцних християнських сім’ях. У юності наші батьки були спеціальними піонерами, а коли з’явилися ми, то розпочали стале піонерське служіння. Вони завжди заохочували нас віддавати Єгові найкраще у повночасному служінні».

У 2006 році Стівана і Міріам призначили спеціальними піонерами. Вони привели до правди багатьох щирих людей. Стіван ділиться своїми враженнями: «Нашим благословенням немає меж. Звичайно, є і свої труднощі, і проблеми зі здоров’ям, але про них забуваєш, коли маєш стільки цікавих випадків. Тут ми постійно відчуваємо радість, бо допомагаємо людям пізнати і полюбити Єгову. У нас багато відданих друзів, які стали нашою духовною родиною. Завдяки цьому призначенню ми розвиваємо смирення і терпеливість та вчимося вести просте життя, а це зміцнює нашу віру й довір’я до Єгови».

У Домініканській Республіці служить чимало неодружених сестер-іноземок, однією з яких є Дженніфер Джой. У 1992 році Дженніфер гостювала у своєї тітки, досвідченої місіонерки Едіт Вайт. Вона побачила, наскільки плідним є служіння в цій території, і познайомилася з сестрами, які переїхали сюди. Дженніфер зізнається: «Я була сором’язливою і дуже невпевненою в собі. Але якось у мене промайнула думка: “Якщо тут служать інші неодружені сестри, то, можливо, це буде під силу й мені”».

Спершу ця сестра планувала залишитися в Домініканській Республіці лише на рік, однак служить тут вже понад 20 років. За цей час вона допомогла багатьом місцевим мешканцям стати служителями Єгови. Крім того, Дженніфер проповідує мовою жестів і бере участь у підготовці курсу для охочих вивчати цю мову.

А як вона утримує себе? Дженніфер розповідає: «Щороку я повертаюся на кілька місяців до Канади, аби заробити на прожиття. Впродовж цього часу чим я тільки не займалася: працювала у фотолабораторії і в туристичному агентстві, заробляла фотографією, фарбувала будинки, прибирала в офісах, збирала фари та виготовляла килими. Крім того, я проводила екскурсії, викладала англійську та була перекладачем». Дженніфер порівнює свої обставини до обставин стародавніх ізраїльтян у пустелі: «Вони жили кожним словом, що виходило з уст Єгови. Він пообіцяв дбати про них і дотримав свого слова. Ізраїльтяни щодня мали їжу, і їхній одяг та взуття не зношувалися (Повт. 8:3, 4). Так само Бог обіцяє піклуватися нами й сьогодні (Матв. 6:33). Єгова донині ніжно дбав про мене, то чому мені сумніватися, що він робитиме це наступного року?»

Сюди приїхала майже 1000 саможертовних проповідників з Австрії, Іспанії, Польщі, Пуерто-Рико, Росії, США, Тайваню, Швеції та Японії. Представники 30 різних національностей служать у місцевих зборах, зібрання яких проводяться американською мовою жестів, а також англійською, гаїтянською креольською, іспанською, італійською, китайською та російською мовами. Ці проповідники, як і апостол Петро, можуть сказати: «Ми полишили все і пішли за тобою» (Марка 10:28).

Школа, яка сприяє духовному росту

Єгова благословляв важку працю своїх служителів у Домініканській Республіці. У 1994 році тут було 259 зборів, в яких в середньому служило 16 354 вісники Царства. З огляду на такий швидкий ріст з’явилась потреба в кваліфікованих старійшинах та служителях збору. Того ж року Керівний орган схвалив проведення у Домініканській Республіці Школи удосконалення служіння, яку сьогодні замінила Школа для проповідників Царства.

До жовтня 2011 року в 25 класах цієї школи пройшло навчання майже 600 студентів. Нині більш ніж половина її випускників перебуває у якомусь виді повночасного служіння: 71 брат — у спеціальному, а 5 — в районному служінні. Перші десять класів проводилися у філіалі, а всі наступні — у комплексі в місті Війя-Гонсалес.

«Свідки Єгови дбають про своїх»

22 вересня 1998 року Домініканською Республікою пронісся ураган «Джордж», швидкість вітру якого сягала 190 кілометрів за годину. Цей ураган завдав великої шкоди: понад 300 людей загинуло, а тисячі залишилися без даху над головою. За підтримки регіонального будівельного комітету у Залі Царства міста Ла-Романа створили осередок з надання допомоги жертвам стихійного лиха. Майже 300 добровольців з 16 країн прибуло на ліквідацію наслідків стихії.

Загалом треба було відбудувати чи відремонтувати 23 Зали Царства та більш ніж 800 будинків наших братів і сестер. Наприклад, будинок літньої сталої піонерки Кармен, в якому вона прожила 38 років, був зруйнований, і це її дуже гнітило. Однак коли бригада з 15 Свідків прибула закладати фундамент нового будинку, її радості не було меж. Кармен розповідає: «Єгова пам’ятає і дбає про кожного з нас. Лише подивіться на цей чудовий будинок, який брати будують для мене. Сусіди кажуть: “Свідки Єгови дбають про своїх; вони по-справжньому люблять одне одного”». Такі висловлювання можна було почути по всій країні, адже добровольці віддано допомагали своїм постраждалим одновірцям.

Хоча ураган «Джордж» завдав страшних руйнувань, любов та турбота служителів Єгови принесла буквальну та духовну підтримку тим, хто став жертвою стихії. Але найголовніше те, що саможертовність добровольців прославила Єгову, який є джерелом справжньої потіхи.

Будівництво Залів Царства

Оскільки до організації приєднувалися все нові й нові учні, постала потреба у більшій кількості Залів Царства. Тож з листопада 2000 року в рамках програми будівництва в країнах з обмеженими ресурсами брати в Домініканській Республіці почали зводити Зали Царства. Завдяки цьому збір приблизно за вісім тижнів може побудувати зручний і гарний зал. До вересня 2011 року дві будівельні бригади реконструювали або звели майже 145 Залів Царства.

Будівництво цих споруд для поклоніння Єгові було чудовим свідченням. Наприклад, в одному містечку в північно-західній частині країни брати знайшли ділянку, на якій можна було б побудувати зал. Спеціальний піонер поцікавився у власника, чи продається ця ділянка. На що власник сказав: «Не марнуйте часу, я не збираюся продавати цю землю, а тим паче для будівництва церкви».

Невдовзі після розмови власник ділянки поїхав до Пуерто-Плати відвідати хворого старшого брата, який був Свідком Єгови. Там він дізнався, що брата забрала до себе сім’я Свідків, яка возила його до лікаря, на зібрання та в служіння. Коли чоловік запитав брата, скільки він платить за таке піклування, той відповів: «Нічого, це ж мої брати».

Власник, вражений добротою Свідків, зателефонував до спеціального піонера, з яким раніше спілкувався, і повідомив, що хоче продати ділянку. Тож брати придбали землю та почали будівництво. Раніше дружина власника була дуже поганої думки про Свідків Єгови, але, побачивши злагоджену співпрацю добровольців на будівельному майданчику, сказала: «Це найбільш згуртована та люб’язна група людей, яку я будь-коли бачила».

Бог «хоче, щоб усілякі люди врятувались»

Воля Єгови полягає в тому, щоб «усілякі люди врятувалися і набули точного знання правди» (1 Тим. 2:4). Саме тому Свідки Єгови в Домініканській Республіці стараються проповідувати усюди, навіть у тюрмах і виправних закладах.

У 1997 році двоє спеціальних піонерів щотижня проповідували у в’язниці Нахайо в Сан-Крістобалі. Під час одного з візитів вони познайомилися з 23-річною Глорією з Колумбії, котра відбувала покарання за торгівлю наркотиками. Глорія спілкувалась на біблійні теми з нашою сестрою, яку несправедливо ув’язнили. Щоб допомогти дівчині знайти відповіді на біблійні запитання, брати принесли їй книжку «Обговорення на основі Писань» та інші публікації. Такий живий інтерес Глорії до правди вплинув на в’язнів, тому невдовзі група, яку відвідували спеціальні піонери, стала стрімко збільшуватися.

Завдяки правді Глорія зробила колосальні зміни у своєму житті і в 1999 році стала неохрещеним вісником. Щомісяця вона проповідувала у в’язниці понад 70 годин і проводила шість біблійних вивчень з ув’язненими. У 2000 році Глорія подала клопотання про помилування до президента, і її звільнили за добру поведінку. Вона повернулася до Колумбії і невдовзі, в 2001 році, попри сильний спротив рідних охрестилася.

Після хрещення Глорія розпочала піонерське служіння та вийшла заміж за старійшину. Нині вони разом служать сталими піонерами в Колумбії, де є більша потреба. Ця ревна сестра допомогла кільком особам пізнати правду і охреститися. Глорія каже, що почувається в боргу перед Єговою і що найкращий спосіб сплатити такий борг — допомагати іншим пізнавати правду, бо саме це колись зробив для неї Єгова.

Як видно з прикладу Глорії, залізні ґрати не можуть завадити життєдайній правді проникнути у серця щирих в’язнів. Брати з філіалу зустрілися з представниками Головного бюро тюрем, аби отримати дозвіл на проведення біблійних вивчень з більшою кількістю в’язнів. Завдяки цьому 43 брати і 6 сестер отримали дозвіл проводити освітню біблійну працю в 13 тюрмах.

«Подовж мотузки намету»

Наприкінці XX століття в Домініканській Республіці добру новину проповідувало 21 684 вісники, які належали до 342 зборів, та проводилося 34 380 біблійних вивчень, а на Спомин прийшло 72 679 осіб. З огляду на такий ріст був дуже доречним заклик Ісаї: «Розшир свій намет. Напни полотнища твоєї величної оселі. Не обмежуй себе. Подовж мотузки намету» (Ісаї 54:2).

Для щораз більшої кількості вісників був потрібний Зал конгресів. У 1996 році завершилося будівництво Залу конгресів поряд з філіалом у Санто-Домінго. У цьому залі збиралися вісники зі столиці та поблизьких територій. А от Зал конгресів у місті Війя-Гонсалес, в якому проводилися конгреси для решти вісників країни, потребував ремонту або заміни.

У 2001 році Керівний орган схвалив будівництво нового Залу конгресів на місці старого. Також місцеві брати дуже зраділи, дізнавшись, що біля нового залу на 2500 місць планується зведення комплексу, де б проводилася Школа удосконалення служіння (тепер Школа для проповідників Царства). Цей комплекс мав складатися з житлових кімнат, класу, бібліотеки, кухні та їдальні. У 2004 році Теодор Ярач з Керівного органу виголосив промову присвячення. Відтоді там отримали навчання студенти 15 класів Біблійної школи для неодружених братів.

Проповідування гаїтянською креольською мовою

Служіння в іспаномовній території в Домініканській Республіці приносило чудові плоди. Згодом сюди стали приїжджати люди, які розмовляють іншими мовами, і вони теж мали почути звістку надії. У сусідній державі Гаїті офіційною мовою є гаїтянська креольська. Хоча між цими двома державами історично склалися напружені взаємини, чимало гаїтян їдуть у Домініканську Республіку на роботу, і їхня кількість останнім часом стрімко зростає.

Упродовж років зацікавлених правдою людей, які розмовляли гаїтянською креольською, скеровували в іспаномовні збори. Однак брати роздумували, як ще ліпше задовольняти їхні духовні потреби. У 1993 році Керівний орган заохотив філіал у Гваделупі призначати своїх спеціальних піонерів у Домініканську Республіку, щоб там проповідувати гаїтянською креольською мовою. Барнабе і Жермена Бьябьяні та ще дві подружні пари зголосилися переїхати сюди. Барнабе пригадує: «Спочатку ми мали лише дві брошури гаїтянською креольською, а решта публікацій — французькою. Тому ми мусили все перекладати з французької на гаїтянську креольську».

У січні 1996 року тільки 9 вісників проповідували цією мовою в місті Ігуеї та 10 — у Санто-Домінго. Тож у цих двох містах було сформовано дві групи, котрі переросли у збори. Однак з часом їх розформували, бо чимало гаїтян, бажаючи вивчити іспанську, відвідували іспаномовні зібрання. Барнабе розповідає: «Ми порозмовляли з братами з відділу служіння, і вони порадили нам на деякий час призупинити проповідування гаїтянською креольською».

Відновлення діяльності

У 2003 році Керівний орган призначив місіонерську пару, Донга і Гледіс Барк, у Домініканську Республіку проповідувати гаїтянською креольською. Вони прослужили в місті Ігуеї майже два роки, і аж тоді з’явилися результати їхньої відданої праці. Першого червня 2005 року був сформований збір, зібрання якого проходили гаїтянською креольською мовою. Донг Барк, Барнабе Бьябьяні та ще один місіонер, Стівен Роджерс, їздили по всій країні, невтомно шукаючи зацікавлених, які б розмовляли гаїтянською креольською.

Праця на цій ниві приносила гарні плоди, адже й далі утворювалися нові збори. І першого вересня 2006 року було сформовано перший гаїтянський креольський район, до якого ввійшли сім зборів та дві групи. Районним наглядачем призначили Барнабе Бьябьяні.

Протягом наступних років служити в цій іншомовній території прибуло ще кілька місіонерів. Також сюди на допомогу переїхало чимало проповідників з Європи, Канади, США та інших країн. Групу досвідчених братів попросили скласти курс вивчення гаїтянської креольської для іноземців та місцевих вісників.

Те, що стільки мешканців Домініканської Республіки старались вивчити гаїтянську креольську, вражало гаїтян. Коли місцевий вісник проповідує гаїтянам їхньою рідною мовою, то це відразу знімає напруження і створює приємну атмосферу. Цю мову вивчило дуже багато вісників. Тож, коли люди чують, як іноземець говорить гаїтянською креольською, його відразу вважають Свідком Єгови.

Щирий інтерес до представників іншої культури приносить добрі результати. І це підтверджує такий випадок. Сестра-піонерка з Домініканської Республіки, яка відвідувала курси вивчення гаїтянської креольської, зустріла в служінні подружжя гаїтян. Вона прийшла на повторні відвідини з метою розпочати біблійне вивчення. Сестра розповідає: «При зустрічі я привіталась з жінкою і, як це прийнято у нас, поцілувала її в щоку. Та відразу розплакалась. Коли я запитала, що сталося, жінка сказала: “За всі ці роки, які я тут живу, зі мною вперше так привітались”».

Єгова рясно благословляв працю в цій іншомовній території, про що свідчить неймовірний ріст. Першого вересня 2009 року в країні було 23 збори і 20 груп, зібрання яких проходили гаїтянською креольською, тому брати сформували ще один теократичний район. Кількість присутніх на Спомині 2011 року теж свідчила про потенціал для подальшого росту. Наприклад, у містечку Ріо-Лімпіо служило 11 вісників, а на Спомин завітало аж 594 особи. А от у місті Лас-Яяс-де-Віяхамі не було жодного вісника, все ж коли там організували Спомин, на нього прийшло 170 людей. У вересні 2011 року в країні вже було 33 збори і 21 група, зібрання яких проводилися гаїтянською креольською, тож 2012-го було сформовано третій теократичний район.

Філіали у Домініканській Республіці та Гаїті тісно співпрацюють, навчаючи братів у своїх країнах. Гаїтянською креольською вже відбулося п’ять класів Біблійної школи для неодружених братів і чотири класи Біблійної школи для подружніх пар.

Ріст у китайськомовній території

У 2005 році філіал призначив бетелівця Тінг Ванга спеціальним піонером, аби він проповідував китайськомовним мешканцям Домініканської Республіки. Батьки Тінг Ванга були родом з Китаю, але згодом емігрували до Санто-Домінго, де він народився і виріс.

Першого січня 2008 року в Санто-Домінго утворився збір, програма зібрань якого проходила мандаринською китайською мовою, а в 2011-му в Сантьяго сформувалась група. Сімдесят вісників, у тому числі 36 сталих піонерів та кілька допоміжних, щомісяця проводять у середньому 76 біблійних вивчень.

Проповідування англомовним людям

У 2007 році 27 466 вісників, які служили в 376 зборах, проводили в середньому 49 795 біблійних вивчень. Однак тоді в країні не було жодного англомовного збору, хоча чимало людей спілкувались англійською. Тож у квітні 2008 року філіал призначив місіонерів Дональда і Джейн Елвелл до Санто-Домінго, щоб сформувати там англомовну групу. Кілька вісників охоче взялися за цю справу і склали список адрес англомовних мешканців, а потім підготували території для свідчення.

Завдяки цьому англомовна група в Санто-Домінго зростала, і в липні 2009 року тут сформувався збір з 39 вісників. Подібно було і в інших територіях країни. Тож в листопаді 2011 року в країні вже існувало сім англомовних зборів і одна група.

Глуха і сліпа жінка пізнає правду

Лоріс, яка має синдром Ушера, виростала сиротою. Вона народилася глухою, а в 16 років почала втрачати зір. Вдень Лоріс ще трохи бачила, коли ж наставала темрява, зовсім сліпнула, тому спілкувалась за допомогою дотикових жестів.

Спеціальна піонерка познайомилась з Лоріс, коли тій було 23 роки. Лоріс жила з чоловіком і їхньою однорічною донечкою. Сестра запросила цю жінку на зібрання, яке справило на неї сильне враження.

Лоріс почала робити швидкі зміни. Наприклад, дізнавшись, що Богові не подобається, коли неодружені чоловік і жінка живуть разом, вона поговорила про це зі своїм співмешканцем. Лоріс чітко пояснила, що не хоче йти на компроміс з біблійними принципами, тому їм потрібно узаконити стосунки. Приголомшений такою прямотою, чоловік погодився одружитися з нею.

Після одруження Лоріс стала неохрещеним вісником і невдовзі охрестилася. Вивчаючи Біблію зі Свідками, Лоріс опанувала американську мову жестів. Також вона навчає цієї мови донечку, з якою проводить біблійне вивчення.

Спустошливий землетрус на Гаїті

Вівторок, 12 січня 2010 року, став трагічним днем для мешканців Гаїті та Домініканської Республіки. Адже того дня на острові стався руйнівний землетрус. Керівний орган Свідків Єгови негайно доручив філіалу в Домініканській Республіці надіслати кошти до гаїтянського філіалу для допомоги постраждалим. Оскільки сума була доволі значною, кур’єром обрали бетелівського лікаря Евана Батісту. Цей кремезний брат мав приблизно 2 метри зросту і важив 127 кілограмів.

Як же добре, що кур’єром був саме брат Еван! Коли він дістався кордону, йому повідомили, що існує нагальна потреба в кваліфікованих медичних працівниках. Щоб надати першу допомогу, чимало серйозно поранених вісників доправили до Залу конгресів, який був поруч з гаїтянським філіалом. Місцеві брати, зрозумівши, що до них приїхав бетелівський лікар, зателефонували до філіалу в Домініканській Республіці і попросили, аби він залишився на довше. Звичайно, вони отримали згоду, і за лічені години після землетрусу почалася масштабна кампанія надання допомоги жертвам стихії.

Відділ покупок з філіалу у Домініканській Республіці відразу зв’язався зі своїми постачальниками і придбав майже 7 тонн рису, бобів та інших необхідних продуктів. Вже у четвер, 14 січня, о пів на третю ночі, цей вантаж вислали до Гаїті, і він став першою гуманітарною допомогою з-за кордону. Того ж дня ще троє лікарів з Домініканської Республіки вирушили у семигодинну подорож до філіалу на Гаїті. Прибувши надвечір, вони не пішли відпочивати, а до глибокої ночі невтомно допомагали пораненим. Наступного дня з Домініканської Республіки приїхало ще четверо лікарів і четверо медсестер. У Залі конгресів брати організували тимчасову операційну, де за нелегких умов оперували пацієнтів. Впродовж наступного тижня ці 12 медиків подбали про більш ніж 300 поранених.

Щодня серйозно хворих відправляли на лікування у Домініканську Республіку. Іноді їх розвозили у медичні центри тим же транспортом, яким доставляли на Гаїті гуманітарну допомогу. Філіал Домініканської Республіки організував групи відвідування хворих для того, щоб духовно підбадьорювати постраждалих братів і дбати про необхідні для них речі та медикаменти. Місцеві збори надавали родичам, які супроводжували поранених, їжу та житло.

У книзі Прислів’я 17:17 сказано: «Справжній друг любить повсякчас і в нещасті стає рідним братом». Саме такими справжніми друзями виявилися служителі Єгови, які саможертовно і невтомно підтримували одновірців у час лиха. Чимало випадків доводять, що Єгова дбає про своїх відданих служителів через святий дух і християнське братство, навіть коли вони стикаються зі смертю близьких. Надання допомоги постраждалим тривало багато місяців. Свідки Єгови роздали понад 450 тонн різних речей, у тому числі 400 000 пайків. Приблизно 78 медиків-Свідків та безліч інших добровольців з різних куточків світу прибули на Гаїті, охоче жертвуючи часом і силамиa.

Добра репутація

Вже майже сім десятиліть Свідки Єгови активно діють у Домініканській Республіці. За весь цей час вони здобули бездоганну репутацію. Люди часто підходять до вісників і просять літературу. Нерідко від місцевих мешканців можна почути: «Мені подобається ваша релігія» або «Ви дійсно живете за Біблією».

Про повагу до нашої релігії свідчить такий випадок. Якось Свідки збирались будувати Зал Царства на ділянці, яку пожертвував наш брат. Під час реєстрації землі з’ясувалося, що її вже нечесно привласнив один чоловік, який звинуватив брата у зазіханні на його майно. Тож справу передали на розгляд суду. Виграти справу було нелегко, адже чоловік мав документи, які засвідчували його право власності на цю ділянку.

Коли суддя запитав адвоката, кого він представляє, той пояснив, що захищає інтереси Свідків Єгови. На це суддя заявив: «Якщо так, то немає підстав сумніватися у правдивості слів вашого підзахисного. Я знаю Свідків Єгови, вони чесні люди. Вони ніколи не підуть на шахрайство і нізащо не візьмуть чужого».

Після того як були представлені докази, стало очевидним, що чоловік підробив документи, і суддя виніс рішення на користь нашого брата. Адвокат-Свідок розповів: «Це не поодинокий випадок. У судах по всій країні до Свідків Єгови ставляться з великою повагою».

Погляд у майбутнє

Час покаже, скільки ще щиросердних людей пізнають біблійну правду і стануть служителями правдивого Бога. А нині місцеві вісники роблять усе можливе, аби відшукувати таких осіб. Приміром, у 2013 році Свідки Єгови в Домініканській Республіці присвятили проповідницькому служінню понад 11 мільйонів годин та провели 71 922 біблійні вивчення. Також приємно, що в тому чи іншому виді піонерського служіння брали участь 9776 вісників. У серпні 2013-го в країні служив 35 331 вісник, а на Спомин прийшло 127 716 осіб. Який чудовий потенціал для подальшого росту!

Праця проповідування і навчання у Домініканській Республіці бере свій початок з приїзду місіонерів Леннарта та Вірджинії Джонсонів. Прибувши до країни в неділю, у квітні 1945 року, це подружжя відразу почало ревно звіщати добру новину про Царство. Місцеві Свідки Єгови дорожать своєю багатою духовною спадщиною. Вони вдячні за те, що попередні покоління Божих служителів сміливо йшли на жертви заради правди. Також сучасні Свідки дуже цінують честь давати «ґрунтовне свідчення про Боже Царство» (Дії 28:23). Вони з нетерпінням чекають того дня, коли усі мешканці острова та всі поклонники Єгови по цілому світі спільно заспівають: «Єгова став Царем! Хай радіє земля, нехай тішаться всі острови!» (Пс. 97:1).

ХЕРМАН ГОМЕРА був передостаннім з 11 дітей у сім’ї. Після смерті батька та двох сестер його матір Луїза з дітьми переїхала до міста. Там вони стали відвідувати менонітську церкву, до якої належав мамин брат і його сім’я.

«У 1962 році до нашого міста приїхало подружжя спеціальних піонерів,— пригадує Херман.— Містом ширились чутки, що вони зводять народ диявольськими вченнями. Все ж коли те подружжя завітало до родини Пінья, ті радо їх прийняли. Ця велика сім’я була вражена добротою та привітністю піонерів, тож вони уважно їх вислухали. Після цього візиту з родиною Пінья і трьома моїми старшими сестрами розпочали вивчення Біблії.

Одного разу на вивчення до родини Пінья запросили і мою маму. Почувши біблійні вірші про надію на вічне життя на землі, мама запитала: “А чому в нашій церкві кажуть, що ми всі підемо на небо?” Брат відповів на її запитання і пояснив, що Біблія говорить про земне воскресіння. Це дуже сподобалося моїй мамі, і вона почала ділитися почутим з іншими.

Коли пастори менонітської церкви дізналися, що їхні парафіяни вивчають Біблію зі Свідками Єгови, то стали їм погрожувати та забороняти це. Максіміна, дружина Піньї, рішуче заявила: “Я вже достатньо доросла і можу сама вирішувати, що робити”.

Зрештою 22 особи покинули менонітську церкву і почали відвідувати зібрання Свідків Єгови в орендованому приміщенні. У 1965 році охрестилася моя мама, а через чотири роки, 1969-го, у віці 13 років охрестився і я».

ЛУЇС був родичем Рафаеля Трухільйо і виконував обов’язки скарбника правлячої Домініканської партії. Однак політичний лад Трухільйо був просто нестерпним для Луїса, тому він неодноразово подавав у відставку, та президент відмовляв йому.

Коли Трухільйо стратив двох старших братів Луїса, той двічі намагався вчинити замах на диктатора, але підозра ніколи не падала на нього. Луїс навіть звертався до медіумів, щоб вбити Трухільйо. За його словами, диктатор «поводився наче звір і вважав себе вищим від інших». На столі в одного з медіумів Луїс побачив книжку «Правда визволить вас» і почав її читати. Ця публікація настільки захопила його, що він забрав її додому. Згодом Луїс зрозумів, що це саме та правда, яку він шукав.

Будучи в Сьюдад-Трухільйо, Луїс пішов на зібрання Свідків Єгови і взяв кілька книжок та журналів. Він читав їх цілу ніч, а пізніше попросив про біблійне вивчення. Луїс зробив духовний поступ і захотів порвати з урядом Трухільйо. Коли диктатор довідався про це, то запропонував йому посаду консула Домініканської Республіки у Пуерто-Рико. Але Луїс відхилив його пропозицію, хоча знав, що це могло призвести до переслідувань.

«Я зіткнувся з приниженням і несправедливістю,— пригадував він.— Уряд по-різному намагався звести мене, та я постановив не піддаватися принадам цього світу». Луїс так ревно проповідував добру новину, що місцеві католицькі священики прозвали його «проповідником». П’ятого жовтня 1947 року, через півроку після свого першого зібрання, Луїс Едуардо охрестився.

Відразу після хрещення Луїса почали переслідувати, ув’язнили і навіть помістили до одиночної камери. Неодноразово на нього здійснювали замахи. Все ж і під час арештів, і в суді Луїс використовував кожну нагоду, щоб свідчити. Він розповідав: «Я боровся, як лев, захищаючи свою віру, і мені досі приємно це згадувати».

Луїс був вірним служителем Бога, і це помічали його співвітчизники. У 1994 році в домініканській газеті «Ель Сігло» про нього написали: «У Сан-Крістобалі Луїса Едуардо Монтаса знають як серйозного чоловіка. Він є унікальною та доброю людиною, людиною з великим серцем. Все, чим ця постать знана в історії Сан-Крістобаля, так чи інакше пов’язане з його християнським покликанням».

У 1948 році я, моя дружина Паула і наша донька почали відвідувати зібрання Свідків Єгови у Бланко-Арріба. Туди й назад ми проходили пішки 40 кілометрів, все ж ніколи не пропускали зібрань. А 3 січня 1949 року ми з Паулою охрестилися.

Через півроку після хрещення мене і ще кількох братів з нашого збору заарештували та вкинули на три місяці до в’язниці. Ми спали на підлозі й лише раз у день їли зелені банани та пили чай. Після звільнення чиновники далі погрожували нам, сподіваючись, що ми перестанемо свідчити. Але, повернувшись додому, ми продовжували відвідувати зібрання та проповідувати. Оскільки за нами постійно стежили, зібрання проводились у приватних помешканнях, на кавових плантаціях чи фермах. Ми ніколи не зустрічались в одному і тому ж самому місці. Наприкінці кожного зібрання брати повідомляли, де відбуватиметься наступне. У ті часи ми проповідували в робочому одязі, без Біблії та публікацій. Все ж з 1949 по 1959 рік я відсидів у семи тюрмах і щоразу мені давали від трьох до шести місяців.

Я мусив завжди виявляти обережність, бо серед переслідувачів були і мої родичі. Часто я ночував у горах чи на фермі, але іноді мене таки знаходили та заарештовували. Якось мене піймали і відправили до в’язниці «Ла Вікторія» у Сьюдад-Трухільйо, де у кожній камері сиділо 50—60 осіб. Нас годували двічі на день: зранку ми їли запарене маїсове борошно, а на обід — невелику порцію рису з бобами. Свідки проповідували іншим в’язням і регулярно проводили зібрання, на яких цитували біблійні вірші з пам’яті та розповідали випадки зі служіння.

Під час останнього арешту солдат бив мене прикладом гвинтівки по голові й ребрах. Хоча я й донині страждаю від наслідків тих побоїв та знущань, випробування зміцнили мою віру, витривалість і бажання служити Єгові.

Нині мені 96 років і я виконую обов’язки служителя збору. Оскільки я не можу долати великі відстані, то, сидячи біля дому, проповідую кожному перехожому. Надія на Царство — не пуста мрія, і вже понад 60 років я ділюся нею з іншими. Сьогодні новий світ є для мене настільки ж реальним, як і того дня, коли я вперше почув звістку про Царствоa.

Я БУЛА дуже побожною і активною в церкві: співала в хорі та супроводжувала священиків під час богослужінь у капличках. У 1955 році моя сестра розповіла мені про прийдешній Рай і дала Біблію, брошуру «Ця добра новина Царства» та книжку «Нехай Бог Буде Правдивий». Я була в захваті, тому запитала священика, чи можна читати Біблію. Він сказав, що я з’їду з глузду, все ж я вирішила її прочитати.

Коли я переїхала до дідуся і бабусі у Бока-Чіку, місцевий священик поцікавився, чому я не приходжу до церкви. Я пояснила, що чимало церковних вчень є небіблійними. Священик дуже розлютився і викрикнув:

— Послухай, дівчино, ти просто вівця, яка відбилась від моєї отари.

— Зовсім ні,— відповіла я,— це ви відбилися від отари Єгови, адже вівці належать Богу Єгові, а не якійсь людині.

Відтоді я жодного разу не переступила порога церкви і перебралася жити до своєї сестри. Через півроку після того, як почула правду, я охрестилася і зразу розпочала стале піонерське служіння. А за рік я одружилася з Енріке Глассом, який служив районним наглядачем. Одного разу ми проповідували у парку міста Ла-Романа і місцева поліція заарештувала Енріке. Коли його забирали, я наздогнала їх і вигукнула: «Я теж Свідок Єгови і теж проповідувала! Чому ви не забираєте мене?» Проте поліція не захотіла мене арештувати.

Енріке вже відсидів у тюрмі сім з половиною років, і цього разу йому присудили ще двадцять місяців. Я відвідувала чоловіка щонеділі, і якось начальник варти запитав:

— Що ти тут робиш?

— Мого чоловіка ув’язнили, бо він Свідок Єгови,— пояснила я.

— Ти ще молода, і в тебе все ще попереду,— сказав він.— Навіщо тобі марнувати свій час на Свідків Єгови?

— Я теж Свідок,— відповіла я.— Навіть якщо ви вб’єте мене та воскресите, і так сім разів поспіль, я все одно залишатимусь Свідком Єгови.

Не бажаючи нічого слухати далі, начальник наказав мені йти геть.

Після зняття заборони впродовж багатьох років ми з Енріке були в районному та обласному служінні. На жаль, 8 березня 2008 року мій чоловік помер. А я й досі служу сталим піонером.

Я ОХРЕСТИВСЯ у 1961 році, приблизно через місяць після вбивства диктатора Трухільйо. Тоді я вчився в університеті на юриста, оскільки батько прагнув, аби я здобув юридичну освіту. Але я побачив, наскільки освіта від Єгови перевищує всі інші. Попри тиск з боку батька я покинув університет і невдовзі отримав призначення служити спеціальним піонером.

Брати скерували мене до міста Ла-Веги, де процвітав католицизм. Поки я служив там, жодна особа не пізнала правди. Коли я виголошував публічну промову, серед присутніх був лише мій партнер. Все ж завдяки особистому вивченню Біблії, відвідуванню конгресів та ревним молитвам я відчував підтримку Єгови. Я не раз молився до нього і благав, аби в Ла-Везі хоч колись утворився збір. Як же мені приємно, що сьогодні там 6 Залів Царства, 14 зборів та понад 800 вісників!

У 1965 році я одружився з Анхелою, і 1981-го мене запросили до Бетелю. Коли я хрестився, в країні служив лише 681 вісник, а сьогодні їх понад 36 000 і тисячі щирих осіб приходять на конгреси. Оглядаючись у минуле, я вражений тим, що Єгова зворушив серця багатьох людей, щоб вони пізнали правду.

В ЮНОСТІ я розчарувався в релігії, історія якої сповнена насиллям. Я також не розумів, чому Бог не покладе край бідності та несправедливості і чому так багато віруючих не дотримуються того, що записано у Біблії. Тож я став атеїстом і був переконаний, що лише революція може змінити світ на краще.

У 1962 році я почав читати журнал «Пробудись!», а наступного року погодився вивчати Біблію зі Свідками Єгови. І те, про що я дізнався, справило на мене сильний вплив. Я зрозумів, що Бог не причетний до тих звірств, які чинили представники різних релігій, і що в нього є чудовий намір щодо людства. Хоча зі мною вивчали Біблію лише два місяці, я став розповідати іншим про Боже Царство, яке мало усунути цей зіпсутий світ. У 1964 році я охрестився, і вже через два роки, у 1966-му, мене призначили спеціальним піонером. Мушу визнати, що правда врятувала мені життя, адже багато войовничо налаштованих моїх знайомих були вбиті, заарештовані або змушені втекти з країни. Моє серце сповнене вдячності за те, що Єгова допоміг мені, розчарованому в житті атеїсту, змінитися і стати Божим служителем, який чекає праведного нового світу!

ЩЕ У дитинстві я втратив слух, тому навчався у школі для глухих дітей і опанував мову жестів. Коли мені було 11 років, я вперше почув правду. Сім’я Свідків Єгови, яка жила по сусідству, запросила мене на зібрання, але я нічого там не зрозумів. Однак мене вразила тепла атмосфера, тож я вирішив й далі ходити на зібрання. Брати і сестри зі збору не раз запрошували мене пообідати та спільно провести час.

У 1982 році я став неохрещеним вісником і згодом охрестився. Через два роки, у 1984-му, я одружився з Евою, яка теж була глухою. Ми з Евою не до кінця розуміли певні біблійні істини, проте усвідомлювали, що це організація Єгови, розпізнавальним знаком якої є любов, та із задоволенням спілкувалися з братами і сестрами (Ів. 13:35).

У 1992 році для усіх охочих Свідків було організовано курси вивчення американської мови жестів. Згодом ці вісники взялись за пошуки тих, хто не чує, аби познайомити їх з доброю новиною. У 1994 році до філіалу запросили подружжя з Пуерто-Рико, яке б навчало мови жестів 25 братів та сестер. Їхній приїзд значно посприяв проповідуванню людям з вадами слуху.

Того ж року ми з Евою долучились до новоутвореної групи, зібрання якої проводилось мовою жестів. Лише на цих зібраннях ми чіткіше збагнули певні біблійні істини, скажімо, порушене Сатаною спірне питання щодо права Єгови на всесвітнє володарювання, а також роль Месіанського Царства у Божому намірі.

Першого грудня 1995 року було сформовано збори американською мовою жестів в Санто-Домінго та Сантьяго. У серпні 2014-го в країні вже було 26 жестових зборів і 18 груп.

Ми з дружиною навчаємо мови жестів трьох своїх дітей. Нині наш найстарший син Ебер допомагає з перекладом мовою жестів у американському філіалі. Я виконую обов’язки служителя збору, а Ева служить сталим піонером.

ПРИЇХАВШИ в 11 років до Санто-Домінго, Хосе брався за будь-яку роботу. Він чистив взуття, продавав апельсини та крижану стружку для напоїв. Вже в юному віці він здобув репутацію серйозного і старанного працівника. Через кілька років старший брат, який був Свідком Єгови, попросив Хосе доглядати за його будинком. На столі в їдальні Хосе побачив книжку «Ви можете жити вічно в Раю на землі», від якої не міг відірватися цілу ніч. Юнак зрештою зрозумів, що знайшов зміст у житті.

У наступні вихідні Хосе пішов до найближчого Залу Царства і представився Свідком Єгови. Під час розмови з братами він сказав, що знає, наскільки важливо відвідувати зібрання і проповідувати добру новину. З книжки «Жити вічно» він також дізнався, чого не повинні робити християни, і запевнив братів, що дотримується цього. Минуло 15 днів, і Хосе дозволили бути вісником. Він охрестився через шість місяців, коли йому виповнився 21 рік.

Оскільки робота не дозволяла Хосе відвідувати усі зібрання, він перейшов на іншу, на якій отримував лише чверть від своєї попередньої зарплатні. Однак тепер Хосе міг відвідувати усі зібрання та служити сталим піонером. Згодом, одружившись і ставши батьком двох хлопчиків, він був змушений припинити піонерське служіння.

Хосе прагнув навчати своїх синів правди вже з пелюшок. Коли його дружина Хосефіна була на третьому місяці вагітності, він почав читати вголос книжку «Моя книга біблійних оповідань», сподіваючись, що малюк чує його. Хосе встиг прочитати цілу книжку якраз перед народженням їхнього первістка Ное. Так само він читав і своєму другому сину Нефталі.

З часом Хосе став головним менеджером на одній фірмі. Його зарплатня була в десять разів більша, ніж на попередній роботі. Однак у 2008 році, коли його синам виповнилося 10 і 13 років, він залишив керівну посаду і знову розпочав стале піонерське служіння. Цього разу до нього приєдналися дружина і діти. Оскільки він вже не заробляв так багато, як раніше, усім доводилося співпрацювати, аби задовольнятися меншим. Ця сім’я щомісяця проводить майже 30 біблійних вивчень. Ісус Христос запевняв, що Єгова благословлятиме усіх, хто ставить справи Царства на перше місце (Матв. 6:33). Хосе і його сім’я довіряють цій обіцянці і на власному досвіді переконалися, що Єгова завжди дотримує свого слова.

Я ВИРОСТАВ у дуже побожній сім’ї католиків, яка заохочувала мене стати священиком. Вже у 12 років я пройшов три курси навчання, що проводилися різними священиками. І в 1990-му у 14-літньому віці мене запросили до однієї з найпрестижніших семінарій країни.

Навчання давалось мені легко, і вчителі казали, що я можу стати єпископом, якщо й далі буду таким наполегливим. Однак я гірко розчарувався. Замість того щоб вивчати Біблію, у семінарії нас навчали людської філософії. Крім того, священики були вкрай аморальними. І коли я зазнав сексуальних домагань, то взагалі хотів покинути служіння Богові.

Саме в цей час подружжя місіонерів принесло скарбнику семінарії книжку «Запитання молодих людей. Практичні поради». Я попросив у нього цю книжку і відразу прочитав її від початку до кінця. «Це саме те, що я шукаю»,— подумав я. Покинувши семінарію, я став вивчати Біблію зі Свідками і відвідувати зібрання. Через вісім місяців, у липні 1991-го, я охрестився. Згодом я розпочав стале піонерське служіння та одружився з піонеркою, на ім’я Марія. А з 2006 року ми з дружиною служимо спеціальними піонерами. Як же добре, що я колись не полишив служіння Богові, адже тепер з радістю допомагаю духовно спраглим людям ставати на шлях правдивого поклоніння.